У київському музичному ландшафті постать Романа Кофмана — явище унікальне. Скрипаль, диригент, композитор, педагог, прозаїк, поет, есеїст, публіцист? У свої 70 років він одночасно очолює Боннський симфонічний оркестр і оркестр Боннської опери, Київський камерний і студентський оркестр Національної музичної академії України. Охопити все це в одній розмові неможливо, тому зупинимося на головних новинах 2008 року: циклі концертів
«Усі симфонії Франца Шуберта» в Національній філармонії України та нагородженні Романа Кофмана премією Echo Klassіk. З неї Роман Ісаакович і розпочав розмову:— Echo Klassіk — це міжнародна премія, фонд якої розташований у Німеччині. Вручається вона щорічно в 21 номінації за кращий запис року — за готовий продукт, що є на ринку. Мене відзначили за ораторію Ференца Ліста
«Христус» — маловідому не тільки в нас, а й у світі. Польський композитор Кшиштоф Пендерецький, вітаючи мене по телефону, також зізнався, що вперше чув про цей твір...За чотири роки постійної роботи в Німеччині нарешті виконав
«Страсті по Матфею» Баха — з німецькими солістами, оркестром і хором. Також — геніальний твір Шенберга «Пісні Гурре», велике романтичне полотно, написане ще до винаходу композитором 12-тонової системи, відоме, крім всього іншого, тим, що в ньому використано найбільший в історії музики склад оркестру — десять кларнетів, три хори, загалом більш як чотириста осіб. Переграв майже всього ораторіального Берліоза.—
«Коронаційна меса» Моцарта, підготовлена вами в січні з Київським камерним оркестром, чоловічою частиною камерного хору «Кредо», дитячим хором «Щедрик» і квартетом солістів, — спроба реалізувати німецький досвід на батьківщині?— Дитячий хор
«Щедрик», до якого я маю «сімейне» відношення (його засновник — моя дружина Ірина Сабліна, а кілька останніх років керує хором наша дочка Маріанна Сабліна), влітку був запрошений до Мюнхена для виконання «Коронаційної меси» Моцарта. Звісно, і в Києві її хотілося показати — шкода, коли величезна праця проведена заради одного виконання.— Кажуть, що термін вашого контракту з Боннським симфонічним оркестром минув. Як довго ви ще житимете на дві країни?
— Триває п’ятий рік п’ятирічного контракту, він закінчується наприкінці липня, а за дивним збігом обставин останній виступ за цим контрактом відбудеться 22 червня. За два роки до того я мав попередити німецьку сторону, чи маю намір продовжувати роботу. Я оголосив, що ні — хочу бути більш вільним. Через величезну зайнятість у мене дуже скоротилися гастрольні виступи з іншими оркестрами.
Проте, це був чудовий досвід, зроблено дуже багато цікавого. Наприклад, із шести прем’єр, які щорічно випускає Боннська опера, дві має підготувати головний диригент. Цього року мені дісталися
«Отелло» Верді — виставі залишилося пройти два рази, і «Пікова дама» Чайковського.— Що значить
«залишилося пройти два рази»? Там вистава йде заздалегідь відому кількість разів — незалежно від успіху?— Це здається дуже жорстоким, але тільки так можна регулярно обновляти репертуар. У перший сезон я поставив
«Макбета» Джузеппе Верді та «Лулу» Альбана Берга. Обидві вистави мали великий успіх, але й вони пройшли ту кількість разів, що її було визначено ще до прем’єри. Коли на другий рік я ставив оперу Леоша Яначека «З мертвого дому» за Достоєвським, не надто популярну, то запланували шість вистав. «Євгеній Онєгін» у тому самому сезоні було показано шістнадцять разів. Повний зал був завжди, проте вистави зняли.З фінансовим боком справи пов’язане це лише частково, однак ці питання мене ніколи не стосувалися. Знаю тільки, що річний бюджет театру, з оркестром включно, становить 11 млн. євро. Якщо цю суму розділити на шість прем’єр — то з витратами українських театрів це непорівнянно.
— У Києві до кінця сезону ви плануєте виконати цикл
«Усі симфонії Франца Шуберта». З їхньою нумерацією поки що не все ясно...— Раніше всі були впевнені: у Шуберта дев’ять симфоній, що
«Незакінчена» — це Восьма, а «Велика» до-мажорна — Дев’ята. Нещодавно з’ясувалося, що Сьомої симфонії Шуберта не існує. Те, що вважалося нею, — лише етюди і начерки до майбутніх симфоній. Я буду першим в Україні, хто назве «Велику» симфонію Восьмою, а «Незакінчену» — Сьомою. Цікавинкою циклу стане виконання ще однієї дуже важливої симфонії Шуберта — «Ненаписаної».У минулому сезоні для гастрольного виступу з оркестром Дармштадта мені замовили
«Renderіng» Лучано Беріо — твір, назву якого можна перевести як «Тлумачення». З’ясовується, Шуберт залишив після себе начерки ще однієї симфонії, що так і залишилися начерками. Що зробив Беріо? Йому вистачило розуму і такту не дописувати за Шуберта. Те, що вже було, він інструментував у шубертівському стилі, а проміжки заповнив своєю музикою, сучасною, але без претензії на самодостатність, на притягнення уваги до себе.— Виходить, ви не вітаєте спроби дописати незакінчене?
— Усе, що робиться професійно і талановито, має вітатися. Але
«влізти» в Шуберта не можна. Якщо ти став Шубертом, то повинен занедужати на сифіліс і померти від нього. От тоді можна і писати, і дописувати...— Наскільки важлива для вас шубертівська лірична домінанта?
— Шуберт поза лірикою не існує. Крапка. Четверта симфонія — з неї лірику можна пити без кінця. П’ята симфонія — це данина моцартианству. Під час її написання в Шуберта був чудовий період у житті, яких насправді в нього було дуже мало: два нещасливих кохання і похід у будинок розпусти — і це весь його особистий
«ліричний досвід». Жодну зі своїх симфоній він не побачив виданою... Шоста — цілком геніальна симфонія, яка в Києві не відома. Уперше з великим хвилюванням я її виконав минулого сезону — у Зальцбурзі, Лінці та Граці.— На що можна сподіватися після
«Усіх симфоній Франца Шуберта»?—
В наступному сезоні хотів би зіграти всі симфонії Йоганнеса Брамса і Роберта Шумана. Потім, сподіваюся, будуть «Усі симфонії Яна Сібеліуса». Цикли дають можливість слухачам за короткий проміжок часу досить добре ознайомитися з творчістю композитора.— Слухача потрібно виховувати?
— Слухача завжди й усюди потрібно виховувати, навіть у таких країнах, де, здавалося б, справді багато знають. Виховувати потрібно, але виховати не можна. Точно так само, як не можна навчити — можна тільки навчитися. Що для цього потрібно в умовах колишнього Радянського Союзу? Потрібно виховати тих, хто має відношення до керівництва, фінансування. Але це безнадійно. Якщо Бетховен присвячував квартет якомусь ерцгерцогові, котрий під час першого виконання брав у руки скрипку, сідав за другий пульт і грав твір
«з листа», то можна було про щось говорити. У нас теж Жданов грав «Собачий вальс» на роялі, Молотов грав на альті, але всім їм більше підходив автомат Калашникова...— Однак і нині доводиться чути, що в Сталіна нібито був ідеальний мистецький смак...
— Неправда! У бандитів не буває мистецького смаку. Розмови про його
«смак» — це все залишки нашого лизоблюдства.— На своєму 70-річчі ви сказали, що головна якість для вас — терпіння, а найважливіші життєві настанови — не боятися і не заздрити. Щось змінилося за чотири роки життя за кордоном?
— Ні. Можете не вірити, але в мене немає ніяких життєвих правил. Є те, що я не можу зробити — фізично, психологічно. Я від народження вегетаріанець, не можу з’їсти шматок м’яса. А те, що можу, — роблю і ні в чому собі не відмовляю.
— А мрієте про що?
— Мрії є, але усі вони нездійсненні. Хотів би мати в Україні свій симфонічний оркестр, свій оперний театр — хоча б тому, що в Німеччині дуже багато чому навчився і тепер добре розумію, як працює оперний механізм і як він міг би працювати тут, і при цьому не потрібні якісь глобальні реформи чи величезні витрати. Хотів би мати тут свій фестиваль, але на фестиваль потрібно ходити і просити грошей, чому я ненавчений. Хотів би мати в Україні те, що мав у Європі, — це було б логічніше і для мене приємніше. Будучи киянином у кількох поколіннях, я все найважливіше зробив не тут.
Розмовляла Юлія БЕНТЯ.
Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.
