Хлібороби від Бога зібрались у Лісоводах на ювілей Григорія Ткачука

Такого велелюдного зібрання село не бачило давно. Здавалося, час повернувся назад, коли ще живі були і сам голова колгоспу Григорій Ткачук, і його славне дітище — лісоводський колгосп «Україна», що в Городоцькому районі. Слава про це господарство свого часу гриміла по всіх континентах у буквальному розумінні слова. Колгосп представляв сільське господарство всієї країни на виставках у США, Індії, Німеччині, Угорщині. Людям, справді, було чим пишатися.

А з 50-х років колгосп стає постійним учасником ВДНГ у Москві та Києві. І це лише за декілька літ після того, як у 45-му сюди прийшов головувати Ткачук. Дотепер зберігся тодішній акт передачі колгоспного майна. Читаєш — дивуєшся, з чого доводилось починати: коней — 100 (стан незадовільний, всі хворі), корів — 1, бугаїв — 2, волів — 4, а ще пара десятків плугів, шість невідремонтованих культиваторів, вісім гаків, сім мотузів...

Коли ж перелічити, що залишив по собі Ткачук уже після більш як сорокарічного головування, то кількох бухгалтерських книг не вистачить. Село збудував таке, що йому будь-який райцентр міг би позаздрити. Та й хазяйство працювало з таким розмахом, що теперішнім новомодним інвесторам ще доганяти та доганяти ті показники. Тільки на фермах було понад п’ять тисяч голів худоби. Тепер не в кожному районі стільки набереться.

Умів Ткачук хліб ростити. А ще краще вмів плекати людей. На його ювілей приїхали хлібороби — Герої Соціалістичної Праці та Герої України — не лише з Хмельниччини, а й із Черкащини, Вінниччини, Рівненщини, і кожен із вдячністю говорив про те, що Ткачук був для них не просто другом, а насамперед учителем. Омелян Парубок, двічі Герой, колишній бригадир тракторного комплексу з Черкащини гірко шкодував, що так і не побував у Лісоводах ще за життя Ткачука, хоч той не раз запрошував у гості. Але все одно роки дружби не пройшли даремно, дотепер Парубок називає Григорія Івановича своїм батьком, котрий дав найцінніші життєві та хліборобські уроки.

Тільки у своєму господарстві Ткачук зумів виплекати сім (!) Героїв Соціалістичної Праці. Тоді вся Городоччина тягнулась за ним, тож у районі з’явились ще двоє керівників господарств, котрі були удостоєні почесних зірок Героїв. Кожен із них добре знав, що такі нагороди не даються просто так — за кожною зірочкою праця до кривавих мозолів. Кажуть, коли сам Ткачук отримував другу зірку, заплакав. Не міг утриматись перед своїми людьми, перед їхньою важкою працею і самопожертвою.

Пафосно звучать ці слова. Але ж усе це було насправді. І про Ткачука дотепер у селі складають вірші, пишуть книжки. А для лісоводських школярів такий уже далекий і незнайомий Ткачук став справжньою легендою рідного села. Не кожному така честь випадає.

Велике, справді, бачиться на відстані. Григорій Іванович пішов із життя в нелегкі перебудовні часи. З ним пішла в минуле і ціла епоха. Знадобились роки, щоб оцінити все те, що було зроблено. Бо, як з’ясувалось пізніше, не лише нове здобути, а й старе зберегти не зуміли.

Тільки-но не стало Ткачука, почали ділити господарство — від Лісовод від’єдналась Кремінна, наче забувши, що спільною працею саме двох сіл створювалось багатство «України».

Про те, чи не шкодують про зроблене, запитую в теперішнього керівника ПП імені Г. Ткачука Миколи Кишка. «Тепер уже пізно шкодувати за тим, що зроблено, каже Микола Антонович. — Але в тому, що такий поділ був збитковий для обох сіл, можна не сумніватись».

Тоді Кремінній дісталось 1,7 тисячі гектарів землі. Дуже скоро стало зрозуміло, що на таких площах важко «вирощувати» і мільйони, і героїв праці. Отож поступово почали брати в оренду землі в сусідніх селах. Нинішньої весни оброблятимуть вже 4,4 тисячі гектарів.

Люди знову побачили, що господарство може заробляти гроші. Тільки минулого року рослинництво тут дало майже три мільйони прибутку. Вирощувати намагаються не так те, що модно, як те, чого вимагають аграрні технології: щоб і сівозміна була, і високі врожаї, і асортимент зернових... Торік, приміром, добрі врожаї і непогані прибутки дав соняшник, тож нинішнього вирішили більше сіяти цієї культури. А от від буряків відмовились. Та й як же інакше, коли вже другий рік не можуть забрати від цукровиків гроші за здану сировину. Життя змушує відмовлятись від ненадійних партнерів.

Для Миколи Кишка Ткачукова наука не минула даремно. Для хлопчини, що виріс у цих краях, навіть питання не стояло, ким бути — лише агрономом. На практику — теж до рідного господарства. Тільки й мрії було, щоб після закінчення інституту сюди на роботу прийти. Але ж не так легко було це зробити: в господарстві працювали стільки фахівців, молодих спеціалістів, що знайти вільне місце було не так і просто. Тож доля розпорядилась так, що в Кремінну Кишко прийшов керівником не в дні її розквіту, а в доволі проблемні часи, коли доводилось рятувати господарство від збитків та боргів.

Каже, що першим кроком до відновлення став довготривалий кредит, на який все-таки змушені були відважитись, незважаючи на непомірні банківські ставки. Потім підрахували, що за рік довелось сплатити 800 тисяч гривень кредитної ставки. Для селянства така банківська політика просто нищівна. Але нічого не вдієш, доводиться приймати ті умови, що тобі диктують. Без кредитів жодного кроку вперед не зробили б. А тоді першим стало придбання двох потужних комбайнів. Уже на другий рік купували трактор, сівалки, ґрунтообробні механізми. І на третій — тільки-но зібрали урожай, підрахували зароблене — знову за новими агрегатами.

Люди у Кремінній відчули, що і господарство, і його керівник починають працювати і на них. Щойно з’явились кошти, одразу вирішили збільшити розмір плати за земельний пай із півтора відсотка до двох з половиною. А вже в найближчих планах — розрахуватись із людьми за майнові паї. «Нині сплачуємо власникам паїв за худобу, — розповів Микола Антонович. — З одного боку, хочемо нарощувати тваринництво. Вже тепер відчуваємо, що 650 голів худоби та півтисячі свиней — замало, щоб заробляти добрі гроші. З другого — розуміємо, що і людям потрібно віддати те, що їм належить. Тому й знайшли такий варіант: худоба залишиться на фермах господарства, а селяни отримають компенсацію за неї».

Здається, після важких переділів і років кризи Кремінна починає оживати. «З колишньою «Україною» можете зрівнятись?» — запитую керівника, на що отримую лише усмішку. Справді, важко, дуже важко дійти до тих хліборобських висот, котрі свого часу здолав Ткачук.

Лісоводам зробити це ще проблематичніше. Свого часу не зуміли керівники, які прийшли на місце Ткачука, втримати у своїх руках те, що вже було збудовано, зібрано, вирощено. Декілька років поспіль Лісоводи не здобували, а лише втрачали те, що мали. І тільки високий потенціал господарства давав йому змогу виживати.

Як далі складеться доля села і господарства, поки що невідомо. «Скажіть усьому світові, що наше село не вмерло, має силу, — звернулась до гостей доярка із 43-річним стажем Марія Стаднік. — Як треба, всі візьмуться за роботу». Слова ці щирі, але проблема в тому, що робочих рук і в Лісоводах, і у Кремінній поменшало. І випускники сільгоспакадемій вже давно не б’ються за місце роботи в цих селах.

«Нам би Ткачука сюди», — не раз доводилось чути від людей. Що ж, Ткачук справді повертається. Науково-практичними конференціями, котрі були проведені на його честь. Вулицею в Городку, названою на його честь, меморіальними дошками. Після святкування вулицями Лісоводів їздитиме і шкільний автобус, на якому виведено ім’я двічі героя Соціалістичної Праці. Такий подарунок від імені Народної партії дітям зробив народний депутат Василь Шпак..

Люди вірять, настане час, повернеться до Лісоводів слава великого хліборобського села. Бо ж не може пропасти даремно справді титанічна праця хлібороба від Бога Григорія Ткачука та всіх тих, хто майже півстоліття був поруч із ним.

Хмельницька область.

На знімку: на урочистості з нагоди 90-ліття з дня народження зібрались родина, герої праці, народні депутати.

Фото автора.