Нова модель чи зміни в судовій системі?

Така тема «круглого столу», який відбувся в редакції «Голосу України». У розмові взяли участь суддя Київського апеляційного адміністративного суду Ірина СаприкІна, народний депутат України Андрій Портнов, постійний представник Верховної Ради України в Конституційному Суді України Анатолій СелІванов, професор, доктор юридичних наук Олена Рябченко.

Ред.: Важливість і необхідність судової реформи вже ні в кого не викликає заперечень. Але, як на мій погляд, варто чітко окреслити коло проблем, головні напрямки реформи. Наприклад, утворювати нові суди і перекваліфіковувати існуючі, створювати судову вертикаль чи, навпаки, руйнувати її? Можливо, це не головне. Головне — як ці суди будуть працювати і на яких засадах. Можливо, варто змінити доступ судді до посади і до професії.

СелІванов: Конституція України несе в собі великий потенціал сучасної демократичної держави, виділяючи судову систему як окрему владу, що здатна застосувати критерії права і справедливості у вирішенні спорів, захисті прав і свобод людини і громадянина. Суспільство з розумінням ставиться до процесу внесення змін і доповнень до Основного Закону, оскільки він дозволяє зберігати основоположні цінності сучасного українського конституціоналізму і водночас враховувати нові виклики конституційної реальності. Саме реальний стан функціонування судової влади, проблеми її структурної організації, незалежності у реалізації повноважень, високопрофесійна судова діяльність, статус суддів і авторитет їх рішень, доступність правосуддя для громадян — ці та інші гострі питання викликають неабиякий інтерес і різні оцінки у громадян.

З цим не можна не рахуватися і насамперед у період оновлення окремих конституційних положень. Це справа досить відповідальна, оскільки навіть критична громадська думка не може замінити розсудливість і обережність, якщо все повинно у праворозумінні, в аналізі законодавства починатися з чинної Конституції.

Для нас важлива така суттєва обставина, коли рішення і висновки Конституційного Суду поки що не зачіпали основи діяльності судової системи, а запропоновані Радою суддів України реформаторські зміни ще не оцінювалися на конституційному рівні. Що є сьогодні актуальним, в першу чергу, для суспільства? Це створення справді демократичного, самостійного і доступного, насамперед для громадянина, правосуддя, яке має відповідати верховенству права, закону і справедливості. Відзначимо, що судова влада була і залишається важливою складовою механізму держави і вище за суспільство бути не може, оскільки покликана служити його інтересам. Принцип народного суверенітету означає його верховенство над будь-якою владою. А це дає підстави уважно подивитися на створення сучасної оновленої конституційної моделі не тільки судової системи, що представляє судоустрій, але й судового ладу в принципі. Саме цей розділ Основного Закону важливо оцінити й уважно проаналізувати в контексті існуючих реалій і концепцій, які висуваються у доктринальному розумінні як суддями, так і вченими юристами. Не випадково вони нагадують придивитися до європейських стандартів правосуддя, але не для того щоб їх копіювати, а взяти все корисне для створення (модернізації) ефективної судової влади. Тому цю аналітичну роботу слід починати з конституційних положень, і не тільки розділу VІІІ (Правосуддя), а й VІІ (Прокуратура), не залишаючи поза увагою і розділ XІІ (Конституційний Суд України).

Кожний, хто сьогодні керується об’єктивними соціальними умовами, підтримає діалог між представниками судової влади і громадською думкою, яка відображається народними депутатами України, вченими і громадянами в різних формах публічного характеру. Справді, ми спираємося на мотивацію побудови нової моделі судової влади за її конституційними принципами і правосуб’єктністю.

В першу чергу йдеться про те, чи достатні і дієві засади організації та функціонування судової системи, чи слід залишати без змін судовий лад і судоустрій, чи підлягає зміна статусу прокуратури в її відносинах до інших суб’єктів судочинства. Оскільки прокурори є суб’єктами процесуального застосування матеріального права, слід оцінити різні позиції науковців і працівників прокуратури, які пропонують конституційну модель входження прокурорів до судової влади з функціями представництва в судочинстві, слід привернути увагу до посилення статусу суддів, оскільки прийняті ними рішення підлягають оскарженню лише за певними ознаками.

В порядку дискусії, обговорення за круглим столом і проблеми формування нової конституційної моделі судового ладу та судоустрою, варто звернути увагу на пропозиції щодо підвищення віку для зайняття посади судді, введення строкового замість безстрокового призначення суддів, які пройшли перші п’ять років професіональної роботи суддею. Важливо розширити засади судоустрою введенням принципу професійної здатності громадянина бути суддею, періодичного підтвердження здатності виконувати функції судді.

Не можна обминути і гарантії фінансово-матеріального та соціального забезпечення суддів як умови виконання ними особливих функцій у державі, що є сьогодні обов’язком, а не правом держави на створення належних умов для роботи суддів, на що неодноразово Конституційний Суд звертав увагу суб’єктів законодавчої і виконавчої влади. Важливо передбачити як конституційну вимогу дотримання суддями етичних правил, що відрізняє їх від інших державних службовців, оскільки саме судді суттєво впливають на вирішення спорів, досягнення справедливості як суспільно-моральної цінності суспільства.

Все це повинно бути проаналізовано з позиції побудови нової конституційної моделі правосуддя.

Ред.: Думка науковця зрозуміла, але чи бачить необхідність реформи суддя-практик?

Саприкіна: Можна прийняти певні зміни до законів «Про статус суддів» та «Про судоустрій», але також необхідно вносити зміни і до Конституції, щоб вона відповідала засадам конституційності. Та перш ніж обмежити строк суддівства десятирічним терміном замість безстрокового обрання, давайте проведемо реформування самої Верховної Ради, щоб вона перестала лобіювати свої інтереси в судах, перестала відстоювати і наполягати на певних судових рішеннях, тиснути на суддів. Коли ми це все забезпечимо, тоді будь ласка, ми згодні і на десять років, і на п’ять. На сьогоднішній день, за нашими реаліями, в яких суддя працює, можу сказати, що забезпечити незалежність суду буде неможливо, якщо термін обрання суддів обмежать десятьма роками. Я вважаю, що зараз суддям пройти призначення у Верховній Раді дуже і дуже непросто. Випливають певні претензії до судді по конкретних справах, навіть по громадянській позиції судді. У результаті цих претензій не всі судді проходять обрання. Отже, спочатку треба вдосконалити саму систему. Що стосується ефективності судової влади, то її повинні оцінювати не судді і не науковці, а саме суспільство. Саме воно повинно оцінити ефективність діяльності судової влади. Більше того, ефективність правосуддя повинна включати доступ до правосуддя, його якість і оперативність розгляду спорів.

Процесуальні кодекси (не беручи до уваги кримінально-процесуальний) — це певна процедура застосування законів і розв’язання спорів. Чому в господарському процесі один кодекс, в адміністративному другий, а в цивільному — третій? Навіщо ці складності? Що це, різні такі правовідносини, що потребують різних підходів? Я вважаю, що треба виробити один кодекс. По-перше, суддя у нас хоч і пройшов спеціалізацію, але суди першої інстанції користуються і кодексом адміністративного судочинства, і цивільно-процесуальним кодексом одночасно. І протягом одного дня вони можуть розглядати і адміністративні, і цивільні справи. У результаті судді інколи буває важко перейти з одного кодексу на інший. Отже, можуть бути допущені деякі помилки, але зовсім не тому, що суддя низькокваліфікований чи юридично неграмотний. Це все перевантаженість.

Якщо йти далі, то в КАСУ попередній судовий розгляд відбувається тільки за рішенням судді, коли справа складна і дійсно треба викликати сторони, з’ясувати деякі обставини, а в цивільно-процесуальному це обов’язково. Якби ви бачили, до якого абсурду доведено цей попередній розгляд цивільних справ! Зараз є обов’язковим звукозапис у цивільному процесі. І от уявіть. Сидить сам суддя і сам з собою розмовляє, сам собі розказує склад суду, питає у голих стін, у кого є відводи цьому складові суду. Я вже не кажу, скільки часу це займає, і це даремно витрачений час. Чому не можна ввести норму про розгляд справи без сторін, якщо вони не бажають приходити в суд? Чому б не розглянути спір у порядку письмового провадження і винести рішення? Є ж деякі позовні заяви, в яких, тільки відкривши, вже можна зрозуміти, яке буде рішення. І тому, може, треба спростити процедуру, виписати її в одну-єдину? Ось тоді буде і якість правосуддя дотримана, і оперативність. А то ввели до цивільно-процесуального кодексу попередній судовий розгляд і зобов’язали протягом 2 місяців розглянути справу. Я б хотіла автора цієї норми запросити в місцевий суд, щоб він показав, як це можна зробити з нашим навантаженням.

Також хотілося б, коли приймаються нові закони Верховною Радою, щоб їх завжди перевіряли на відповідність суміжним правовідносинам і суміжним законам, які регулюють подібні правовідносини, і чи відображений у відповідному процесуальному кодексі механізм застосування цього закону. Наведу приклад: у законі України «Про контрольно-ревізійну службу» написано, що давання дозволу на додаткову перевірку, на планову перевірку контрольно-ревізійною службою здійснюється на підставі рішення суду. І давайте пошукаємо, де в цивільно-процесуальному або в кодексі адміністративного судочинства написано, що це взагалі буває. Приходить до мене представник контрольно-ревізійної служби і приносить мені подання. Я йому кажу, що не можу прийняти подання. Ось вам цивільно-процесуальний кодекс, от КАСУ: де написано, що можна звертатись до суду з поданням? Лише з заявою або позовною заявою. Подання там не передбачено. Крім того, де написано, як такі спори розв’язує суд? В порядку окремого провадження чи позовного провадження? Яким чином це оскаржується? Ким оскаржується? Куди? Тобто абсурд: закон неможливо застосувати. Я вже не кажу про те, що в цивільно-процесуальному кодексі загубили скарги на дії нотаріуса.

Що суддям з цим робити? Правовідносини тривають, люди до нотаріуса звертаються, виникають спори. Люди йдуть до суду, адже відповідно до Конституції кожне порушене право підлягає судовому захисту. А ми не можемо. Я вважаю, що коли напрацьовуються такі важливі документи, треба залучати до цих процесів суддів-практиків, щоб суддя відразу сказав, що ця стаття буде мертва, вона не може бути застосована, а ця стаття буде, навпаки, тягнути справу, дасть можливість уникнути відповідачу відповідальності, зловживати позивачеві своїми правами.

І ще один приклад. Подає позивач зовсім абсурдний позов, а суддя не може за безпідставністю цього позову відмовити в його прийнятті. Це дає процесуальне право вимагати арешту, заборону дій. Потім кричать, що судді — рейдери. А хто ж дав таку можливість суддям здійснювати рейдерську діяльність? Законодавство. Суддя нічого не вигадав. Звичайно, в судді повинна бути така риса, як порядність, як уміння тримати удар, незважаючи на тиск, приймати правове рішення, мати мужність прийняти рішення, яке, може, на даний час і непопулярне, неактуальне, не буде навіть підтримане суспільством, але справедливе, правильне і законне.

Питання дуже складні, їх потрібно обговорювати, збирати «круглі столи», на які запрошувати суддів. Чому не запросили суддів, коли приймали закон про третейський суд? Ви подивіться, що робиться зараз. Більших рейдерів, як третейські суди, нема. І нема норми, яка б давала можливість суддям захистити людей від цих рейдерських рішень третейських судів. Вирішили спір, який узагалі непідвідомчий третейському суду, позбавили людину власності, заарештували майно. Рішення є, справи нема, суду нема. А арешт зняти дуже непросто. Треба йти до третейського судді, щоб цей суддя підтвердив ухвалу суду. Доходить до абсурду.

Крім того, давайте з’ясуємо, що має переважне право в застосуванні: цивільно-процесуальний кодекс чи якась інструкція? У нас — інструкція. Мін’юст видав інструкцію, що на судовому рішенні, для того щоб зареєстрували його в БТІ чи прийняв нотаріус, повинно бути написано, де знаходиться оригінал цього рішення і де знаходиться справа. Я хочу спитати автора цієї інструкції: а де може бути оригінал рішення, крім як у справі? І де може знаходитись справа, як не в суді? РАЦСи, наприклад, вимагають, щоб у рішенні про всиновлення дитини ми вказували паспортні дані батьків, їх місце реєстрації. Вибачте, рішення суду одне назавжди, а паспортні дані завтра зміняться або хтось загубить паспорт. Виходить, що людина отримує судове рішення, винесене ім’ям держави, і не може його реалізувати. Нотаріус рішення не приймає, бо не написано, коли рішення набуло законної сили. Мін’юст пише: зобов’язані писати. Але ж рішення суду набуває чинності після апеляційної інстанції. А якщо я напишу, що рішення набуло чинності, а завтра Верховний Суд касує це рішення? Скільки дійсний цей напис? Або пройшло касацію, а через місяць змінюється за нововиявленими обставинами. Уже цей напис недійсний. Що далі робити з цим?

Суд існує для суспільства. Він створений для того, щоб його обслуговувати. Так давайте ще з’ясуємо, для чого створено БТІ, нотаріальні контори, РАЦСи. Вони створені для того, щоб реалізовувати судові рішення і до кінця реалізовувати захист прав суб’єктів правовідносин, які по цей захист звернулися до суду. І коли ми зможемо встановити, що не суд створений для державної виконавчої служби, а державна виконавча служба створена для того, щоб виконувати рішення суду, ось тоді, можливо, буде здійснюватись ефективне правосуддя.

Ред.: Чи можна роз’єднати призначення на посаду і визначення кваліфікації судді? Які мають бути критерії, щоб суддя зміг обійняти ту чи іншу посаду?

СаприкІна. Треба зважати на те, що в кожного судді буде своя кваліфікація. Все визначається кваліфікаційним класом, стажем роботи. Однак також варто мати на увазі, що деякі судді не хочуть брати важкі чи суспільно значущі справи. Вони їх бояться. То їм достатньо 4—5 класу, а якщо суддя претендує на вищий професійний рівень, то не тому, що він довше пропрацював, а тому, що він справді підвищував свій професійний рівень, знає практику. Якщо суддя має вищий клас, він повинен розглядати і складніші справи.

Ред.: Законодавчо це зараз ніяк не визначено?

СаприкІна: Звичайно, ні. Просто треба працювати в певному суді певний проміжок часу, і цього достатньо, щоб отримати наступний клас.

Ред.: Андрію Володимировичу, а які плани щодо суддів та судової реформи мають народні депутати?

Портнов: Я б хотів спершу визначитися, чи є взагалі перспективи прийняття нової Конституції. Я є членом Національної конституційної ради і можу відверто заявити, що ніякої Національної конституційної ради немає. Вона не працює. Виходить, що того, хто висловив критичну точку зору до порядку її формування, як це зробив я, того взагалі більше не запрошують. То яка тоді легітимність цього органу, якщо до нього не запрошують людей, які мають критичні думки? І взагалі, хто сказав, що вона має бути при Президенті? Якби Президент своїм указом затверджував Конституцію, було б зрозуміло, чому рада створена при Президенті. Якщо секретаріат Президента планує імплементувати її через незаконний референдум і без Верховної Ради, то це питання не тільки безглуздості тих, хто це задумав, а й, можливо, відповідальності. Бо ніхто не скасовував таке поняття, як охорона Конституції. Охорона Конституції передбачається її 13 розділом, де визначено, що має відбуватися перед тим, як плануються будь-які зміни до Конституції. Є відповідний порядок, і той, хто його порушує, обов’язково за це відповідатиме. Буде це відповідальність політична чи іншої форми, покаже час.

Одразу зауважу, що жодна з форм запропонованих сьогодні змін до Конституції не влаштовує Верховну Раду. Більше того, я можу вам чітко сказати, що понад три чверті народних депутатів абсолютно критично ставляться до будь-яких спроб незаконно провести референдум з питань Конституції або незаконно затвердити її новий варіант без Верховної Ради.

А щодо реформування судової системи, то ви знаєте, що різні політичні сили йшли на парламентські вибори з різноманітними гаслами. Більшість, у тому числі й наша політична сила, йшла з пропозиціями про обрання суддів народом. Є в цьому сенс, у той же час детальне вивчення цієї проблеми вказує на суттєві недоліки.

Наприклад, в одному штаті США судді балотуються за кілька років до закінчення терміну повноважень. Вони виходять на мітинги, збирають людей і починають у цей час виносити популістські, не основані на законі рішення, які влаштовують певні громади, для того щоб збирати голоси. Друга модель в іншому штаті. Там узагалі політичні партії висувають суддів, а губернатор їх затверджує. Ми не можемо це повторювати. Незрозуміло, яким чином народ визначатиметься. Чи то зачіска в нього гарна, чи на бігбордах він скрізь представлений.... Який буде критерій оцінки пересічним громадянином професійних та інтелектуальних можливостей судді?

Водночас деякі політичні сили знову пропонують, щоб Президент призначав суддів, в тому числі й на адміністративні посади. Але що ми маємо сьогодні? Перед тим як суддям треба пройти призначення, вони балотуються. Вони то по Банковій блукають і беруть на себе зобов’язання, якщо парламент призначає, вони блукають парламентом... І таким чином депутати і секретаріат президента та інші органи влади поширюють вплив на суди.

Саприкіна: Звертаються до них зі своїми скромними проханнями.

Портнов: Так. І така модель нас не влаштовує. Нас влаштовує модель, за якою судді самі визначаються щодо судової системи. Це дійсно міг би бути орган судового самоврядування — як рада суддів. Але це дійсно має бути орган самоврядування. Наприклад, орган місцевого самоврядування ніколи не підпорядкований міському голові, парламент не підпорядкований президентові. На жаль, орган суддівського самоврядування, Рада суддів України, фактично підпорядкована голові Верховного Суду. При всій повазі до керівництва Верховного Суду, але якщо існує модель, при якій голова Верховного Суду дає згоду на призначення суддів на адмінпосади шляхом підписання подання, і 99 % Ради суддів — це самі судді, що перебувають на адмінпосадах, вирішують долю інших, тобто залежать самі від себе, — це не орган суддівського самоврядування. Це орган, який фактично легалізує волю вищого керівництва Верховного Суду.

Таким чином вони отримують на себе дуже суттєвий вплив, в тому числі і на свою мотиваційну поведінку після того, як вони вже призначені. Тому необхідно, щоб рада суддів, її склад формувався за іншим принципом. Можливо, 10 % суддів, які не перебувають на адмінпосадах, щоб вони були провідниками проблематики керівників судів на місцях, а решта 90 % можуть бути судді у відставці, рядові судді широкого регіонального представництва. Можливо, є й інші моделі, але орган суддівського самоврядування не повинен залежати від суду. Повинен бути інший порядок формування з’їзду, щоб делегати не голосували по команді.

Загалом суть зводиться до того, щоб жоден орган влади не мав не тільки впливу, але й не застосовував незаконних рішень щодо суду. Я, як представник блоку Юлії Тимошенко, можу сказати, що ми не в захваті від діяльності окремих суддів Конституційного Суду, але нещодавнє рішення щодо звільнення судді Конституційного Суду Сюзанни Станік просто шокувало судову спільноту. Нагадаю, рішенням Верховного Суду України Станік поновлено на посаді судді КС. Її було повернуто на посаду і тут же звільнено. Фактично всьому суспільству було продемонстровано неповагу до судової системи.

До речі, з яких причин було звільнено суддю КС? Вона не звільнена, скасовано указ про її призначення у зв’язку з тим, що хтось не був присутній під час складання присяги. Справді, є така норма, що Президент має бути присутнім, прем’єр-міністр та інші. Так тоді всі рішення Конституційного Суду з 2004 року, у прийнятті яких брала участь ця суддя, мають бути нелегітимні? По-друге, тоді до присяги приводилася не лише вона, а й інші судді, які йшли за квотою Президента і за квотою з’їзду суддів. Вони також приймалися з порушенням процедури... Може, нам не треба змінювати конституційний лад, а просто виконувати чинну Конституцію? Невже хтось думає, що коли ми приймемо нову Конституцію, то все одразу почне працювати інакше?

Ред.: Є досить багато пропозицій. А чи знайшли вони своє відображення у законопроектах?

Портнов: Зараз політичними силами напрацьовується тільки одна модель —парламентської республіки. Це знову ж конституційні зміни, але це єдина модель, яка може пройти парламент і пройти в рамках процедури, передбаченої 13 розділом Конституції.

Ред.: Однак у Конституції навряд чи вдасться виписати все точно і конкретно, що не треба буде розвивати ці конституційні засади якимись іншими законами.

Портнов. Дуже слушно. Більше того, ми знаємо, що на виконання вимог чинної на сьогодні Конституції низку законів не прийнято. Це закони, що регулюють досудове слідство, щодо правосуддя і т. ін. Тобто на виконання вимог чинної Конституції парламент мав би прийняти цілий ряд законів для того, щоб доповнити її і виконати її вимоги. Ці закони досі не прийнято. Якщо ми приймемо нову Конституцію, то знову ж потрібно буде приймати низку законів, і вони також можуть бути не прийняті, як на даному етапі.

Ред.: Зважаючи на складність проходження актів у Верховній Раді, може, треба вести мову про дострокові вибори?

Портнов: Я думаю, що дійсно про дострокові вибори, але не парламентські.

Рябченко: Андрій Володимирович зробив пропозиції стосовно призначення суддів так, як передбачено Монреальською універсальною декларацією про незалежність правосуддя, яку прийнято на першій світовій конференції про незалежність правосуддя ще в 1983 році. Ми багато говоримо і в засобах масової інформації, і серед науковців про міжнародні стандарти організації судової влади, але, на жаль, сама по собі теза про міжнародні стандарти багато в чому набуває декларативного характеру, інколи навіть політизованого. Хотілось би конкретизувати, що мається на увазі, коли йдеться про ці міжнародні стандарти і про їх можливість запровадження в Україні. Адже є значний доробок міжнародних актів.

Не забуваймо, що гарантією верховенства права, дотримання прав громадян, юридичних осіб, реалізації демократичних засад діяльності органів державної влади є незалежність суддів при відправленні правосуддя. Незалежність і безсторонність суддів є умовою реалізації права на справедливий судовий розгляд, вирішення справи по суті. У Загальній декларації прав людини 1948 року вперше на міжнародному рівні було поставлено питання про забезпечення права на справедливий судовий розгляд незалежним і безстороннім судом. Згодом це право було закріплене й отримало свій розвиток у ряді міжнародних актів: Основних принципах незалежності судових органів (схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 24 листопада та 13 грудня 1985 року), Рекомендаціях щодо ефективного впровадження Основних принципів незалежності судових органів (прийняті резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 1989/60 та схвалені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 44/162 від 15 грудня 1989 року), Монреальській універсальній декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція про незалежність правосуддя, Монреаль, 1983 рік) та в інших. Цими та іншими міжнародними актами визначено засади незалежності судів та суддів та рекомендації щодо реалізації, насамперед, державою необхідних заходів.

З позицій міжнародних стандартів незалежність означає здійснення суддівських функцій на основі:

- власної оцінки факторів і відповідно усвідомленого розуміння права;

- відсутності будь-якого зовнішнього втручання чи впливу, залежності від сторін спору, зв’язків з будь-якими гілками влади, а також суддями у процесі прийняття рішення;

- відповідності високим стандартам суддівської поведінки.

У контексті цього постає питання необхідності прийняття етичного кодексу, адже це гармонійно випливає з міжнародних стандартів, які використовуються в організації судової влади. Зрозуміло, що в жодній країні не прийнято повною мірою рекомендації, які розроблені міжнародними актами у сфері організації судової влади, але враховуючи те, що незалежність суддів є ознакою демократичної держави, наскільки держава демократична, настільки вона й прагне запровадити ці міжнародні стандарти і реалізувати їх у своєму законодавстві.

При цьому головною умовою підтримання незалежності суддів є високий рівень довіри громадськості до суду. Самостійність судів і незалежність суддів закріплені статтею 14 Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р. Нею передбачено перелік гарантій самостійності судів і незалежності суддів та заборону будь-якого втручання у здійснення правосуддя.

Однак якою мірою реалізовано ці норми закону? Наявні факти втручання до діяльності суду, обмежене фінансування, непрозора система призначення суддів дозволяють зазначити, що організація судової системи, проявом ефективності якої є незалежність судів і суддів, ще далека від досконалості та перебуває на початковому етапі запровадження міжнародних стандартів.

Основними принципами незалежності судових органів підкреслено, що незалежність гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Гарантування відбувається, зокрема, шляхом незалежності порядку кадрового призначення суддів. Якщо звернутись до передбаченого Законом України «Про судоустрій України» порядку призначення суддів на адміністративні посади, то можна зазначити, що він потребує вдосконалення. Про це свідчить і прийняття Конституційним Судом України рішення від 16.05.2007 р. про неконституційність положення частини п’ятої статті 20 Закону України «Про судоустрій України». Зазначеною нормою було передбачено призначення на посаду та звільнення з посади голови суду, заступника голови суду Президентом України. Знову ж таки, треба змінювати чинне законодавство.

Але якщо ми подивимося на законодавчі процедури, передбачені при проходженні законопроектів, то це дуже тривалий процес і дуже залежний від політичних уподобань. Чи не час нам відмежуватися від політики і подивитися, що потрібно суспільству, що потрібно конкретно суддям і конкретно людині, яка прийшла до суду і не може вирішити своє питання внаслідок певних причин? Змінювати треба, але в якому напрямку?