Вона охоплює всі сфери і галузі діяльності міста, району. А її ефективність залежить від багатьох чинників. Найперший із них — вміння та бажання раціонально використовувати ресурси, на які багатий регіон. У цьому переконаний і генеральний директор ВАТ
«Маловисківське хлібоприймальне підприємство», депутат Маловисківської районної ради, голова районного осередку «Нашої України» Микола Ніколенко (на знімку). Він — ще молодий, але вже досить успішний господарник. Закінчивши з відзнакою Дніпропетровський аграрний університет, два роки пропрацював головним агрономом місцевого КСП, більше трьох — у системі Фонду держмайна. А Маловисківське ХПП очолює протягом останніх десяти років. Саме ці роки характеризують підприємство як таке, що стабільно працює; щороку сплачується до бюджету 700—800 тисяч гривень платежів і податків; забезпечуються роботою близько 70 осіб. Але сьогодні його надзвичайно турбує стан справ у рідному Маловисківському районі.— Миколо Васильовичу, невже демократичні надбання в Україні йдуть урозріз із економічним розвитком, покращенням аспектів життя на місцях?
— Перемога на президентських виборах Віктора Ющенка вселила в усіх нас надію на те, що ситуація в країні зміниться на краще. Адже демократичні процеси на користь економіці, інвестиційному клімату. Проте, де-факто всі позитивні починання на рівень районів
«скочуються» у спотвореній формі. Річ у тому, що при владі на місцях нерідко залишилися люди, які звикли займатися статистикою та підтасуванням цифр, а не виконанням тих завдань, які ставить перед ними держава.Для того, щоб краще проілюструвати ситуацію, розповім, яким був Маловисківський район зразка 80—90-х років минулого століття. Потужні діючі підприємства: цукрозавод, спиртозавод, дві уранові шахти, одна з яких починала будуватись, а інша працювала, розвинене сільське господарство, майже сто тисяч гектарів сільськогосподарських угідь. Потужним був і хлібокомбінат. Годував не тільки Маловисківський, а й сусідні райони...
Сьогодні наш район — суто сільськогосподарський, а все, крім державного сектору, — в занепаді. Хлібокомбінат, консервний, цукровий, спиртовий заводи стоять, молокозавод використовує свої потужності в кращому разі відсотків на двадцять. Розвиваються лише ті об’єкти, які залежать від державного бюджету. Об’єктивно зменшується обсяг робіт і на Смолінській шахті, де родовище майже вичерпалося. Реально розвивається тільки Новокостянтинівський рудник, але успішність і цього проекту залежить від державного бюджету.
— Невже в районі зовсім не розробляються програми розвитку, не пропонуються проекти розвитку промисловості, економіки?
— Як правило, йдеться лише про дрібні проекти, котрі назвати ініціативою районної влади навіть з натяжкою не можна. Водночас є райони, які перебувають в гірших умовах у плані земельних площ, родючості, але де все ж намагаються щось робити. Для прикладу, можна вивчити позитивний досвід Білоцерківського, Жашківського районів Київської області, що потужно розвиваються.
— Ви, як керівник, як депутат, все ж таки з чимось пов’язуєте такий стан справ у районі?
— Прикро визнавати, але після помаранчевої революції, коли змінилося районне керівництво, на Маловисківщині настали не найкращі часи. І це при тому, що за останні чотири—п’ять років ситуація в країні в цілому почала стабілізуватися. В результаті домовленостей до керма району став представник однієї політичної сили. Однак важлива не так його політична приналежність, як те, що він, на мою думку, не є професіоналом у своїй справі і сформував непрофесійну команду. Кадрові питання вирішувалися за принципом: якщо ти представник
«нашої» партії, значить, матимеш посаду, отримуватимеш зарплату... Про професіоналізм, як про обов’язкову умову кадрових призначень, мова навіть і не йшла. А якщо в керівника, в якого немає відповідної освіти, немає ще й бажання щось робити, — негативний результат не забариться. Раніше чи пізніше потужний район почне пасти задніх... Найгірше в такій ситуації, що інвестори втрачають інтерес до району, а його жителі — ентузіазм. Адже не можна безкінечно битися головою в закриті двері.— Можете назвати конкретні кроки, які повинна була зробити, але не зробила, місцева влада, щоб поліпшити ситуацію в районі?
— Візьмімо для прикладу цукровий завод. Зрозуміло, що багато чого було втрачено ще тоді, коли його дозволили приватизувати. Але це підприємство все ще винне району, за оцінками фахівців, до трьох мільйонів гривень. Чи повинен район відстоювати свої інтереси? Звичайно! В результаті процесу банкрутства чи санації він має отримати належну частку — чи-то території, чи приміщення, чи майна. І на цій базі, враховуючи наявні засоби і ресурси та розташування об’єкта, розвивати певні інвестиційні проекти. Головне, щоб вони дозволяли створити нове виробництво. Це — і нові робочі місця, і додаткові кошти до бюджету.
А у випадку зі спиртовим заводом головне зараз — зберегти саме підприємство технологічно. Запросити на завод інвесторів, провести переговори з кредиторами, пояснити, що за один день їм ніхто борги не поверне, навіть якщо все обладнання вирізати на брухт. Завдання влади — переконати їх, що ніхто від своїх кредитних зобов’язань не відмовляється. Але доведеться трохи почекати, поки почне діяти інвестиційний проект. А, може, хтось із кредиторів сам захоче виступити інвестором...
Необхідно втручатися і в ситуацію у сільському господарстві. Лінія має бути чіткою: створити однакові умови для виробників, показати їм, що районна влада ставиться до всіх однаково і готова захищати їхні інтереси на будь-якому рівні. Є проблеми? Приходьте, будемо вирішувати. Треба оптимізувати податкове законодавство? Нехай влада збирає аграріїв, обговорює з ними ці проблеми, виробляє пропозиції і виходить із ними на рівень обласної влади, уряду. Тоді й господарники швидше підуть владі назустріч.
Чимало людей, які були членами колгоспів, так і не реалізували своє право на земельний сертифікат. А розподіл землі, вважають селяни, було проведено несправедливо, зі значними порушеннями. До деяких порушень, як на мене, була причетна й районна влада. Останні два роки в районі активізувалося перебігання пайовиків від одного власника до іншого. Це стало можливим через відсутність чіткого реєстру, через безлад у документах про реєстрацію договорів... Подібні проблеми не те що не розв’язуються — їх намагаються приховати, аби мати вигляд більш-менш нормальний в очах керівництва.
Нині існують технології, які дозволяють з однакової площі збирати, як мінімум, утричі більше, ніж ми зараз маємо. Це стосується і зернових, і технічних культур. Можна зменшити до мінімуму і вплив кліматичних умов. Вирощувати на такій землі, як у нас, по 9—10 центнерів ячменя з гектара — це неприпустимо! Слід застосовувати мінімальні, нульові, енергозбережні технології. У їхній ефективності наше підприємство переконалося на власному досвіді. Про необхідність таких кроків кажуть на загальнодержавному рівні, однак в районах про це чомусь не чують.
— Може, справа не у владі, а в небажанні впроваджувати новітні технології самих господарників, відсутності фахівців?
— Фахівців у нас достатньо. Немає діалогу між ними та керівництвом району. В господарників немає виходу на інформацію про новітні технології, оскільки їх у свій час вчили господарювати зовсім по-іншому. Чому ми не використовуємо технології, які давно вже запроваджені в Данії, Німеччині, Польщі, де поступово відмовляються від вугілля, газу і займаються питаннями використання відновлювальних енергоресурсів, спалювання продуктів рослинництва, соломи? Необхідно усвідомити, що в нинішніх умовах зменшувати ті чи ті витрати просто необхідно. Що дає, скажімо, впровадження нульової технології обробітку землі? Це —мінімізація витрат пально-мастильних матеріалів з одночасним збереженням структурованого родючого шару землі, який захищений від ерозії. То чому це не реалізовувати на власній території?
Необхідно займатися новітніми технологіями. До речі, в нашому районі є такі
«одинаки», які їх впроваджують. То чому не долучитися б до цієї справи владі? Провів посівну один господарник, використовуючи нульову сівалку, — допоможіть іншим взяти її в оренду. Вивезти, врешті-решт, сільгоспвиробників району на виставку, де продається така техніка, влаштувати показові презентації на базі одного з господарств району, переконати в її перевагах, допомогти отримати кредит на її придбання...Можна було б підняти на ноги і тваринництво. Всі вже наїлися бройлерних курчат... Але в нас ще є проблеми з переробкою молока, попит на м’ясо індиків, качок. Дехто в інших районах успішно займається розведенням страусів. А в нашому районі більше 90 відсотків фермських приміщень в кращому разі стоять порожніми, а в гіршому — просто руйнуються до фундаменту. Однак адміністрація не вживає жодних заходів для того, щоб активізувати розвиток сільського господарства. Фактично за останній час не відбулося жодного семінару, на якому, крім статистики та показухи, можна було б почути щось корисне. Так, сільськогосподарські виставки проходять у Києві. Але там переважно просто представляють нову техніку. А як же передовий досвід? Навіть і в нашому районі є господарства, яким є про що розказати іншим. Але, схоже, керівництву району до цього байдуже...
Говорячи про впровадження новітніх технологій, я маю на увазі не лише сільське господарство. Для прикладу, тема газифікації району мусується вже протягом останніх десяти років...
— Ви вважаєте, що це погано?
— Новокостянтинівський рудник у будь-якому разі буде газифікований. Тому перспективи газифікації є. Однак давайте врахуємо й нинішні ціни на газ. А якими вони будуть завтра? Хто дасть чітку гарантію, що ціна на газ утримається до кінця року на позначці хоч б 180 доларів (з ПДВ і витратами на транспортування це вже близько 230)? Чи знайдуть мешканці кошти на те, щоб підвести блакитне паливо до своїх осель, а потім його оплачувати? Між тим в Україні є програма енергозбережних технологій. Є серйозні напрацювання в цьому плані в інших країнах. Треба базуватися на тих ресурсах, які ми можемо відновити. Ту саму солому та зерновідходи люди в сільській місцевості матимуть і наступного року... Зважте, близько 70 відсотків побічної продукції сільськогосподарського виробництва Данії, країни з особливими кліматичними умовами, — солома, некондиційні зерновідходи та інше — спалюється у високоефективних котлах або переробляється на біометанових установках. А який потенціал має український господарник, можна тільки здогадуватись.
Аналізуючи досвід Європи та ціни на біодизельні складові, впевнено можна сказати, що біодизель із ріпаку для нашої країни — надто дороге задоволення. Україна вже втратила момент, коли треба було впроваджувати цю програму. Інші країни — Німеччина, Швеція — обігнали нас років на двадцять. Єдиний вихід — купувати самі технології, а це коштує величезних грошей. А от виробництво біоетанолу — більш перспективна для нас справа. В нашому районі завжди сіяли багато буряків, і він один з небагатьох в Україні, де поряд розташовані цукровий та спиртовий заводи. Можна було б створити на базі цих двох підприємств потужну біоетанолову установку. При цьому спрощується процес виробництва кінцевого продукту, а спиртозавод забезпечується власними енергоносіями з переробки відходів спиртового бродіння на метан. У такий спосіб ми зможемо знизити вартість біопалива до практично фантастичної для нашої країни ціни. За попередніми підрахунками, вартість біоетанолового палива на заправках може становити 2,50 грн. за літр. Слід урахувати також, що бензиновий двигун (а він здатен працювати на чистому біоетанолі) набагато простіший за дизель, екологічніший і, працюючи на етанолі, створює більшу потужність.
— Така проблема заслуговує на масштабніше вирішення!
— Так. Програма виробництва біопалива — скоріше не районного і навіть не обласного рівня, а — всеукраїнського, оскільки потребує значних капіталовкладень, але, відповідно, і віддача від неї буде більшою. У будь-якому разі це аж ніяк не означає, що районна влада повинна стояти осторонь. Саме вона має виступати ініціатором впровадження подібних проектів. Необхідно враховувати те, що завтра-післязавтра на базі Новокостянтинівського родовища будуватиметься потужний комбінат — у кілька разів потужніший, ніж у Жовтих Водах. Тобто, розростатиметься і Мала Виска. Незабаром тут уже житиме не 16, як сьогодні, а, можливо, 25—30 тисяч мешканців. І тоді проблема із енергозабезпеченням постане особливо гостро.
Реально було б також побудувати сміттєпереробний завод, що дало б змогу не лише позбавитися сміття, розв’язати низку екологічних проблем, а й запровадити виробництво біогазу. Як свідчить практика, один сміттєпереробний завод може забезпечити біогазом більше третини споживачів такого містечка, як наше. А ще ним вироблятимуться натуральні добрива у сільському господарстві.
Певні кроки потрібно робити і в соціальній сфері. Я розумію, що нереально швидко встановити в тому чи іншому навчальному закладі або лікарні котел, що працює на соломі. Але можна суттєво поліпшити ситуацію, якщо для початку хоча б встановити в класах, кабінетах сучасні енергозбережні склопакети, модернізувати котли... І так — у кожній галузі.
— Тобто, більшість проблем у регіонах можна розв’язати на місцевому рівні?
— Безумовно. Від райдержадміністрації, а особливо від її голови в районі багато що залежить, якщо не сказати — все. І коли він не хоче або не може вміло керувати ввіреною йому територією, страждають усі. Так сталося і з Маловисківським районом, який із розряду перспективних перейшов у розряд депресивних і дотується сьогодні на дві третини. Мені, як бізнесмену, депутату, котрий тут народився, прикро це бачити.
Необхідно активно зайнятися пошуком інвесторів, допомагати виробникам реалізовувати перспективні бізнес-проекти. Створювати, так би мовити, економічно вигідний мікроклімат в районі. Напевне, в профільних міністерствах є інформаційна база стосовно інвесторів та інвестиційних проектів, під які вони готові вкласти кошти. І районна влада має знати про них, доводити цю інформацію до місцевих виробників. Те саме — і щодо новітніх технологій... При цьому що менший
«розрив» між головою райдержадміністрації і виробниками, то ефективніша ця робота. Повинна бути чітка взаємовигідна співпраця, або іншими словами, симбіоз між бізнесменами, органами влади на місцях та урядом. Однак в Маловисківському районі вона відсутня. Не я придумав, що відчиняють двері тому, хто стукає.Необхідно також, на мою думку, змінити підходи до вирішення кадрових питань насамперед на державному рівні. Не треба давати голові райдержадміністрації, начальнику того чи того управління працювати по три—чотири—п’ять років у режимі карт-бланш. Довіра має закінчуватися протягом одного року. За рік стане зрозумілим, чи здатен керівник змінити ситуацію на краще в районі, чи розуміється він на економіці, сільському господарстві. Чи прийшов на цю посаду вирішувати особисті питання.
Розмовляв Петро МЕЛЬНИК.
Кіровоградська область.
