З’ясувалося, що
«жить не во лжи» і «обустраивать Россию» — це два перпендикулярні процеси навіть для людини з претензією на совість нації. Відтоді, як російський письменник, лауреат Нобелівської премії Олександр Солженіцин перейнявся «обустройством», «ложь» стала для колишнього дисидента таким самим звичним атрибутом, як зона для героя його знаменитої книжки «Один день Івана Денисовича». Одне слово, знову спрацювало давнє правило — російська демократія закінчується там, де починається українське питання...Нещодавно 90-річний письменник, котрий протягом останніх років начебто вже не втручався в політику і спокійно жив у своєму підмосковному маєтку, знову активізувався для виконання, вочевидь, політичного замовлення. Роль дуже сумнівна для справжнього інтелігента. Але що зробиш, коли нині для патріарха більше честі бути один день з Володимиром Володимировичем, ніж з Іваном Денисовичем.
Олександр Солженіцин опублікував в
«Известиях» статтю, в якій стверджує, що геноцид українців під час голодомору — «це байки для Заходу» (між іншим, саме завдяки західним дослідникам ці «байки» вдалося не замовчати в самій Україні). Публікація статті була «своевременной», як «Мать» Горького для вождя світового пролетаріату — з’явилася вона напередодні ухвалення Держдумою сумнозвісної заяви про голодомор як не етнічний геноцид, а злочин комуністичного режиму проти багатьох народів. Мовляв, ця трагедія не може бути предметом політичних спекуляцій і, взагалі, українці ще мають подякувати за «величезний економічний прорив, що відбувся в ті роки... Вічним пам’ятником героям і жертвам 30-х років стали Дніпрогес, Запоріжсталь, Криворіжсталь...»Цей висновок дублює цинічний діагноз від Солженіцина. Мовою оригіналу звучить так:
«Провокаторский вскрик о «геноциде» стал зарождаться десятилетиями спустя — сперва потаенно, в затхлых шовинистических умах, злобно настроенных против «москалей», — а вот теперь вознесся и в государственные круги нынешней Украины». Ось, з’ясовується, в чому проблема — в наших шовіністичних умах, що, попри «затхлість», не можуть забути і простити смерть мільйонів українців, у злобній налаштованості депутатів, котрі ухвалили закон про голодомор 1932—1933-х років як геноцид українського народу. Напевне, тільки для того, щоб насолити москалям?Після публікації цих одкровень українські правозахисники, колишні політв’язні — Герой України Левко Лук’яненко, кавалери ордена
«За мужність» 1 ступеня Василь Овсієнко та Олесь Шевченко і президент українського центру міжнародного ПЕН-клубу Євген Сверстюк були змушені звернутися до російської інтелігенції та росіян — колишніх в’язнів сумління. Вони пишуть, що «агресивна тенденційність російських офіційних та неофіційних оцінок тієї страшної трагедії перейшла всі межі... Разом з тим ми продовжуємо вірити, що справжні російські інтелігенти, а особливо люди, що пройшли радянські концтабори, здатні відстоювати власну думку, об’єктивно оцінювати інформацію, зокрема про голодомор в Україні, основану на конкретних документах та свідченнях живих очевидців тих страшних подій... Ми сподіваємося, що більшість із вас не підписалися б під заміткою Солженіцина, яка не здатна ні на що інше, ніж внести чергову напругу у наші відносини... Ми ще і ще раз повторюємо: визнання голодомору 1932—1933-х років не скероване проти Росії та її народів. Адже всі ми перебували під владою одного тоталітарного режиму. Ми засуджуємо злочинний комуністичний режим, керманичі якого не мали однієї етнічної належності, але проводили послідовну злочинну політику проти українського та інших народів. Серед них було немало й українців, але чинили вони в цьому разі не як представники етносу, а як представники політичного режиму. Сталін, кривавий кат, увійшлов в історію не як грузин, а як комуніст... Ніхто не заперечує, що голод у СРСР був у різний час та в різних регіонах, але лише в УРСР він мав штучний геноцидний характер. Докази цього злочину сьогодні можна знайти у численних документах 30-х років».Автори нагадують, що сам Солженіцин, навівши в
«Архіпелазі» дані про відсотки знищеної української інтелігенції, стверджував, що то було знищення національної думки. Хіба таке тотальне винищення духовної еліти однієї нації не є елементом геноциду? На жаль, автор «Архіпелагу ГУЛАГ» нині звівся до рівня «архіпелагу цинізму».
