Педагогічна інерція

На картині Сальвадора Далі «Інерція пам’яті» зображені еластичні годинники, годинники, що розпластані, як мертва риба, годинники, що перекинуті, як мокра білизна через гілку дерева... Звісно, митець має право змінювати не тільки перспективу, а й властивості речей. У його творчій уяві річ може входити в річ, образ в образ... Митець є організатором часу, простору і стосунків. На відміну від Сальвадора Далі ми не можемо так легко і вільно поводитись з феноменом інерції.

Упродовж останніх 15 років змінилося все. Ми живемо в іншій країні, де каменя на камені не лишилось від марксистсько-ленінської ідеології. Упала «залізна завіса», яка відгороджувала нас від світу, наші діти відкрили для себе новий «світ на кінчиках пальців» — Інтернет. Ми споживаємо екзотичні фрукти...

Майже незмінною лишилась тільки школа. Та найприкріше те, що не змінився спосіб нашого педагогічного мислення, уявлення про шкільну освіту, бачення її майбутнього. Мабуть, ще довго даватимуться взнаки наслідки періоду «виживання» освіти у 90-х. Інерція десятирічного занепаду панує нині не тільки у все ще відсталій матеріально-технічній базі, а й в головах освітян. Інерційне мислення є у всіх людей незалежно від їхнього фаху чи місця роботи, але особливо міцно воно тримається у головах тих, хто працює в освітянській сфері.

Зайве доводити просту істину: не можна збудувати модерної системи на базі тих явно застарілих уявлень, що все ще домінують як у середовищі керівників, так і серед широкого педагогічного загалу.

Педагогічна інерція на рівні окремої школи, як правило, дається взнаки у випадку, коли кудись зникає пасіонарна особистість, яка творила нову педагогічну систему, бігла «попереду потяга». Без лідера все швидко повертається «на круги своя». Стрілки переведено назад і педагогічна інерція знову несе шкільний потяг звичною колією. Втім, як стверджує директор московської школи самовизначення Олександр Тубельський: «У житті можна зробити лише одну школу». Важко назвати бодай одного директора, який власним прикладом спростував би правило Тубельського. Не одного керівника навчального закладу, який справді прагне до реальної зміни освітньої реальності, періодично охоплює відчуття, що єдиний спосіб успішно завершити справу — розпочати все спочатку! Причому це відчуття виникає навіть у людей, які вклали у справу життя море енергії, часу, віри, надії і любові...

Звісно, соціально-педагогічні інновації не відбуваються миттєво (справжня реформа на будь-якому рівні триває 5-10 років), а інерція вчорашніх знань, вмінь та навичок, попри задекларовану відмову від них, визначає реальні межі того, що може бути здійсненим.

Коли кадри об’єднуються і змонтований фільм переглядається зі швидкістю 24 кадри за секунду, виникає ілюзія безперервного руху (тобто інерція зорового сприйняття). На цьому ефекті грунтується анімація. На інерційному баченні ґрунтується й ілюзія реформування освіти в країні. Такий ефект мають створити псевдореформаторські накази, інструкції, положення, які видаються із швидкістю 24 «бамаги» на місяць. Як наслідок, виникає відомий парадокс змін в освіті: що більше ми прагнемо щось реформувати, то менше змінюється ситуація. Причиною цього є те, що ми, як правило, лише імітуємо реформи, а шкільний корабель за інерцією продовжує рухатись заданим курсом.

Є інерція мислення у багатьох вчителів історії, і не тільки історії, щодо недавнього і далекого минулого. Є, зокрема, традиційна інерція «просхідних» симпатій та інерція стереотипів часів «холодної війни», яка стає ірраціональним підґрунтям для антинатовських настроїв. Є інерція педагогічних технологій, яка перетворює уроки в школі на суцільну нудоту. Є інерція мети, яка заважає багатьом колективам мріяти про школу, яка Не школа. Є інерція російськомовного читання у багатьох інтелігентних сім’ях, які десятиліттями збирали солідні бібліотеки. І є інерція старої бюрократичної системи управління освітою, дія якої виявляється значно сильнішою, ніж можна собі уявити. Це є неминучим наслідком того, що освітянські контори усіх рівнів складаються передусім з людей старшого віку або тридцятирічних «старикашок», якими рухає інерція. Інерція думок, дій, стилю поведінки.

Як здолати педагогічну інерцію? Передусім потрібен новий імпульс руху вже за іншою траєкторією, яка виведе шкільну освіту на дитиноцентровану орбіту... Насамперед школа, якій набридло рухатись за інерцією, має усвідомити свою нову місію та визначити своє педагогічне кредо, яке відповідало б новим реаліям. Приклад того, як це можна зробити, подала одна австралійська компанія. «Бізнес — це весело!» — так, майже по-сухомлинському, визначили її кредо. Один з трьох її засновників пояснює такий вибір: «Ми просто виготовляємо хороші сумки, і в процесі цього не втрачаємо можливість підняти собі настрій». Чому б і якійсь «школі радості» зразка 2008-го не жити за девізом: «Школа — це радісно!»?