Адже саме він першим приходить на допомогу дитині, яка потребує захисту, чи молодій людині, котрій конче необхідна певна підтримка, чи то сім’ї, що перебуває у кризовому стані. В ідеалі заклади з соціальним супроводом працюватимуть за місцем проживання, як поліклініки, а от потребу в їхній кількості та якості визначатиме сама громада. До цієї моделі Україна йде крок за кроком, пристосовуючи міжнародний досвід до вітчизняних реалій. Планується, що в майбутньому в країні будуть задіяні понад тридцять тисяч соціальних працівників, а нині маємо близько чотирьох з половиною тисяч.

Про це йшлося на підсумковій конференції, присвяченій «Інноваціям у сфері надання соціальних послуг дітям та сім’ям у громаді», яка нещодавно відбулася у Києві. В ній взяли участь директор Швейцарського бюро співробітництва при Посольстві Швейцарії в Україні Уелі Мюллер, перший заступник директора Державної соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді, голова наглядової ради проекту Володимир Вовк, член правління Українського фонду «Благополуччя дітей» Галина Лактіонова, голова Української асоціації соціальних педагогів та спеціалістів соціальної роботи Ірина Звєрєва, а також практики соціальної сфери з різних куточків України. Адже шість інноваційних моделей вже було апробовано в пілотних громадах Івано-Франківська, Рожища (Волинська область) та Бахчисарая (Автономна Республіка Крим).

У Бахчисараї, приміром, випробовано унікальний проект для соціальної сфери. В ньому використали ідею відродження традиційного мистецтва золотошиття, запропоновану громадською організацією «Ресурсний інформаційний центр «Козь айдин».

У кримських татар є звичай, за яким дівчина, перш ніж вийти заміж, повинна вишити сумочку для Корана. Опанувати гаптування золотими та срібними нитками було дуже багато бажаючих, — поділилася Тетяна Головко, директор Бахчисарайського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. А навчати старшокласниць, дівчат, які залишилися без спеціальності, й молодих мам узялася відома майстриня Халіде Кипчакова. Спочатку передбачалося, що заняття проходитимуть кілька разів на тиждень. Та вишивання настільки причарувало учениць, що Халіде Каміловні довелося ділитися секретами свого мистецтва чи не всі сім днів тижня, причому з ранку до вечора. Дівчата, які до цього навіть не вміли тримати голку в руках, стали неабиякими наполегливими вишивальницями.

Традиційна кримськотатарська вишивка, можна сказати, стала для них як захопленням, так і майбутнім заробітком. А про успіхи і сталість цього проекту свідчать пропозиції Сімферопольського етнографічного музею, неурядової організації «Громадянське правове суспільство» стосовно участі робіт у виставках декоративно-прикладного мистецтва. Можливість навчання мистецтву золотошиття жінок розглядається наразі Кримським республіканським кризовим центром матері та дитини.

Саме громада має визначати й планувати соціальну роботу так, щоб максимально задовольнити потреби своїх мешканців. А для ентузіастів нині не буде проблем з методикою. Спільними зусиллями фахівців уже підготовлено комплект документів, розроблено відповідні підручники, посібники і диски. На прикладі бачимо, що не потрібно винаходити велосипед, а слід лише навчитися на ньому їздити.