Яким чином наш офіцер опинися в країні, де нема українських миротворчих сил?

Першим миротворцем в Афганістані став вінничанин капітан медичної служби Збройних сил України Андрій Родзоняк: з травня до листопада 2007 року він служив у афганській провінції Гор.

Афган для капітана Андрія Родзоняка став третьою країною, де він виконував миротворчу місію. Перед цим був Ірак. «Поїхав погрітися», — усміхається співрозмовник. Каже, що у військовому госпіталі на Житомирщині, де він служив на той час, була така холоднеча!.. «Приміщення досить старе, та ще й не опалювалося, — розповідає офіцер. — А тут раптом запитує командування «згори»: «Поїдеш в Ірак?» Кажу: «Поїду». Зігрівся на все життя. Бували дні, коли пісок нагрівався до плюс 70 градусів, — продовжує пан Андрій. — Ірак — то взагалі окрема тема. Якщо коротко, там було найважче. Не всі могли справитися з собою в таких обставинах. Можливо, цим і пояснюються випадки самогубства серед нашого контингенту військових, що мали місце в Іраку.

— У Ліберію поїдеш? — знов питають мене через деякий час після того, як повернувся з Іраку. Теж погодився.

Про Ліберію у пана Андрія найкращі спогади. По-перше, служив там разом з військовою «інтелігенцією», так в армії називають льотчиків. Разом з ним були ще два медики з Вінниці — підполковник Іван Шеваго та майор Петро Ткачук. Обидва з Військово-медичного центру Повітряних сил.

— Побачене в Африці словами не передати, — каже військовий. Коли дивишся на джунглі з ілюмінатора вертольота, дивуєшся, які ж вони безкраї! На окремих галявинах губляться хатинки. Як там люди підтримують зв’язок з цивілізацією?! Одного разу на знак подяки за надану медичну допомогу аборигени пригостили лікаря Родзоняка величезною рибиною. З ранку й до вечора на березі океану можна побачити рибалок. Таке враження, що вони навіть не купаються. Скільки разів приїздили поплавати, а жодного африканця у воді так і не бачили. Всі стоять з вудками...

«Прапор, який я піднімав у Чакчарані, майорить там і нині»

Рішення про відправку українського офіцера в Афганістан приймали на найвищому рівні. За словами капітана Родзоняка, воно погоджувалося з Президентом і Верховною Радою. Наш капітан ішов на службу в армію іншої країни, яка, до того ж, входить у НАТО. В Кабул він летів у складі військового контингенту Збройних сил Литви.

— У литовців маленька армія, 18 тисяч «штиків», — каже пан Андрій. — У них навіть нема військових госпіталів. Солдатів і офіцерів лікують у цивільних медичних закладах. Укладають договір і отримують необхідну допомогу разом з цивільними.

В Афганістані литовський підрозділ перебуває в рамках Міжнародних сил сприяння безпеці ІSAF. Під час чергової ротації литовці зіткнулися з проблемою. У медичну групу не знайшлося лікаря анестезіолога-реаніматолога. «Цивільним і на «гражданці» непогано платять, нащо їм десь встромляти голову, — розмірковує співрозмовник. — Литовці кинулися шукати спеціаліста такого профілю в сусідніх арміях. А в мене і освіта, і досвід. Думаю, чому не подивитися, як служать у НАТО».

Перший раз у Литву наш земляк поїхав у листопаді 2006-го. В Афганістан вилетів з литовським контингентом аж у травні наступного 2007 року. Весь цей час довелося витратити на оформлення документів, а також на участь у підготовчих заняттях, передбачених для миротворців.

У литовському контингенті нараховувалося вісім військових медиків. «Тебе також перевдягли у їхню форму?» — «Ні, я був у одностроях нашого війська». База розташовувалася високо в горах, біля міста Чакчаран, це 50 хвилин літаком від Кабула.

— Наш прапор я піднімав сам, — каже пан Андрій. — Він дотепер там майорить. Чому? Бо мені на зміну литовці взяли вже не одного, а двох українських медиків — анестезіолога й хірурга.

Значить, українець виправдав їхні сподівання. Неспроста його нагородили литовською медаллю «За заслуги». Важкохворих серед військових не було. Але надавати медичну допомогу доводилося і американцям, і хорватам, миротворцям інших країн, не кажучи вже про цивільних.

Харчів в американців багато, але вони несмачні

— Миротворці в Афгані, як відомо, перебувають під егідою НАТО, — уточнює капітан Родзоняк. — Не знаю, що і як там контролюють американці, — каже співрозмовник, — зате на власні очі побачив, чим харчують вояків. Їсти можна, як кажуть, від пуза. Наїдків — на різний смак. І м’ясні, і рибні, соки, морозиво, овочі, фрукти. На вигляд усе дуже апетитне, — зізнається пан Андрій. — А на смак... ніяке. Не знаю, чим це пояснити, але від їхньої їжі я не отримував задоволення. Організацією харчування займається цивільна структура. Наші теж пішли таким шляхом — тепер уже нема нарядів на кухню, харчі військовим готують підприємці.

У Кабулі на міжнародній базі миротворчих сил кожна країна має свої військові представництва, і там у їхніх барах можна було посмакувати страви європейської кухні. «М’ясо і навіть супи, ніби у нас приготовлені. Овочі та фрукти теж смачніші від американських». Спиртні напої у кабачках для військових продають, але тільки у визначений час. О десятій вечора ні в італійському, ні у французькому чи бельгійському барах не те що горілки, пива не купиш. Утім, у європейців зовсім інше ставлення до спиртного. Вони обходяться без нього. Тому не переймаються графіком його відпуску. Та ще й патруль суворий. За затримання у нетверезому стані дорога у миротворця одна — додому.

Капітан зізнався, що знає багатьох наших військових, які готові хоч сьогодні йти служити туди, де був він. Усе-таки миротворцям платять більше, ніж у рідній в/ч, каже пан Родзоняк. Але менше, ніж воякам інших країн. Якщо литовці отримували по чотири тисячі американських доларів, то Андрій — до двох тисяч. «І то добре, — каже він, — в Іраку й Ліберії не набігало й по тисячі доларів у місяць». Отримані кошти можна було потратити й там. Американці так налагодили сервіс, що кожному миротворцю дозволяється замовляти у США будь-який товар — від електроніки до краватки. Причому за тією вартістю, що він продається в Америці. «Електроніка, як відомо, там набагато дешевша, ніж у нас, — каже капітан Родзоняк. — Однак я не міг скористатися такою можливістю. Чому? Бо всі кошти переказували на рахунок у банку. Щоб їх отримати, треба було їхати чи летіти в Кабул. Литовці так і робили. А ось у лікарів — анестезіолога і хірурга режим був набагато суворіший — ми не мали права відлучатися з розташування».

Найбільший цвинтар військової техніки

Головне в Афгані для миротворців — ефект присутності, приблизно так відповів капітан на моє запитання. Чим конкретно там зайняті військові? Принаймні литовський контингент жодної участі у бойових діях не брав. Та й стріляють у горах не так часто, уточнює капітан. З Іраком не порівняти. Там свист куль чув. Їхню базу за шість місяців обстріляли лише один раз. «Мабуть, у тому більше нашої вини, — каже пан Андрій і так пояснює сказане. — Перед тим литовці разом з місцевим поліцейським патрулем затримали й конфіскували велику партію наркотиків. Можливо, саме цей факт і став причиною обстрілу ракетами. На щастя, два снаряди розірвалися, не долетівши до території бази. А інші не забрали життя нікого з військових».

— Як ставляться аборигени до військових? А ніяк. Там такі злидні, що всі їхні думки про те, де взяти шматок хліба. Вони кажуть, що при Союзі було краще, бо більше допомагали продовольством. Про часи тодішньої війни нагадує звалище військової техніки у Гераті. Чого там лише нема — БТРи, танки, автомобілі, самохідні гармати. Все побите, поржавіле. Є, щоправда, й уцілілі механізми і навіть машини. На деяких залишилися номерні знаки. Кажуть, що це найбільший у світі цвинтар військової техніки, — пояснив пан Андрій.

Виліт із запізненням на дев’ять діб

З Кабула до Вільнюса американці доставляли литовський контингент своїм літаком, відповідно, за свої кошти. Можливо, так само на халяву літають миротворці інших невеликих армій, ті самі хорвати, наприклад. Однак янки, з усього видно, халяви не люблять. «Ми просиділи на базі дев’ять днів, — каже капітан Родзоняк. — Увесь цей час чекали, коли з’явиться резервний літак. Нічого іншого не залишалося, як екскурсувати по території бази. Такого інтернаціоналу, який нині є в Афганістані, ще пошукати треба. Я бачив там навіть австралійських вояків», — розповідає офіцер. Навідуються також цивільні. Приїздила українська урядова делегація. Очолював її тодішній міністр закордонних справ Арсеній Яценюк. «Я ж кажу, там скоро знайдеться робота не тільки військовим...»

Грошей на квартиру так і не заробив

Один з литовських товаришів по службі, по секрету, поділився з Родзоняком, що вже назбирав коштів на придбання будиночку у затишному місці на лоні природи. Наш офіцер у відповідь тільки сумно зітхнув. Він і далі винайматиме кутки під чужим дахом чи спатиме, як це бувало, на стільцях у робочому кабінеті. Зібраних грошей за час усіх трьох миротворчих місій ніяк не вистачить на наші непомірно дорогі «квадрати». Ще раз поїхати миротворцем уже навряд чи вдасться. Принаймні найближчим часом. Повторно служити в миротворчому контингенті українські військові тепер можуть не раніше, як через п’ять років. Такий наказ видав міністр оборони. «Так що мені ще, вважайте, пощастило, — усміхається капітан Родзоняк. — Ось погостюю у батьків і повернуся на попереднє місце служби у Білу Церкву. Може, знайдеться посада майора. А то вже засидівся у капітанах. Перед рідною сестрою соромно. Вона вже майор медичної служби. Служить у Севастополі у військовому госпіталі. Так само, як і я, закінчувала Вінницький медінститут...

Вінницька область.

На знімку: у такому госпіталі працював в Афганістані військовий лікар А. Родзоняк.

Фото надано А. Родзоняком.