«Я є свідок голодомору...»

Розповіді про голод, що забрав мільйони життів, наші діти сприймають як страшне кіно і відмовляються вірити, що так було насправді. А час спливає, забирає свідків наймасштабнішої трагедії, пережитої Україною у 1932—1933 роках, і може зруйнувати історію, якщо ми не збережемо народну пам’ять. Отже, ми повинні вклонитися людям, які зібрали сотні, тисячі свідчень жителів Луганщини, які донесли до нас правду про той страшний час. Першим організатором цієї роботи в регіоні стала доцент кафедри української мови та літератури Східноукраїнського університету імені В. Даля Ірина Магрицька. Їй допомагала сільська вчителька математики Віра Аннусова та ще більше десятка ентузіастів, а результатом досліджень стала книжка «Врятована пам’ять», презентована нещодавно в Луганську.

Ірина Магрицька — філолог, тому перші її експедиції зі студентами були фольклорно-діалектичні: на плівку фіксували живе мовлення мешканців краю. На прохання дослідників описати історичні факти, які залишили найбільший слід у пам’яті, старші люди, як правило, розповідали про голод 1932—1933 років. Спогадів зібралось чимало. Як з’ясувалось, тема Голодомору в Луганській області не була вивчена. Принаймні жодна з кафедр історії України луганських вузів до 2007 року не організовувала експедицій студентів для збирання такого матеріалу, жоден із молодих луганських істориків не захистив дисертації на цю тему. А деякі історики, в тому числі, викладачі вищої школи, вважають, що голодомору в Україні, тим паче в регіоні, не було...

— Уже з перших інтерв’ю я зрозуміла: голод тісно пов’язаний із примусовою колективізацією і розкуркуленням заможних селян більшовиками наприкінці 20-х років, — розповідає Ірина Магрицька. — Ці акції й стали початком геноциду українського селянства.

Врятована пам’ять

Із спогадів Миколи Микитовича Старикова, 1922 р. н.:

«Наш колгосп ім’я Єжова носив. Активісти у нас люті були, все в людей позабирали, ото і померло найбільше на нашому крайку. А як у колгосп заганяли... Жив напроти нас дядько Гарасим — мудрий чоловік, його дружина була моєю хрещеною матір’ю. Прийшли записувати в колгосп, тітка Федора записалась, а він — ні. Каже: «Не до душі мені ця затія...». Через декілька днів жінка пішла на роботу в колгосп, а він удома залишився. Під’їхали верхові... наказали йому йти до колодязя. Там і почали бити льотками... Б’ють, б’ють, потім відро води на голову виллють та ще б’ють... Рачки поліз він до своєї хати... А ввечері прибігла до нас тітка Федора, плаче: «Гарасим закрився у хаті й не відкриває...». Пішли наш батько, зняли двері, а він як підігнув коліна, скрутився від болю на лежанці, так і захолонув. Що старіший стаю, то більше вірю в те, що голодовка була спланована і колективізація перед нею теж. У колгоспі легше забрати в людей усе і голодом та роботою виморити».

«Врожай того року був. Були в нас тут комори кругом, і пшениця в тих коморах, а не давали ні жмені. А було хто просвердлить отак, щоб пшеничка відтіль... Підлізе, щоб пшеничка сипалась — того засуджували. Засилали, ми не знали куди, — десь у Сибір».

«Пам’ятаю 33-й дуже добре. Тоді заганяли в колгосп. Забирали все, розкулачували. Людей возили серед зими на ярки. Вивозили. Кидали... А потім уже, на весну, стали там... хто городець придбає, хто ще що-небудь. Вони цих людей забрали, більш заможних. І відправили на Соловки. Із Соловків мало хто вернувся. У нас пара коней була, корови були — забрали все чисто. А ми остались без нічого. Це було в 32-му. Люди вмирали. Хліб ховали хто де. Приходили і забирали все чисто. Вимітали ніби віником. Кажуть, що діти ж у нас малі, залиште нам хоч мірку. Так ні — все замітали і вибирали».

— Хто це робив?

«Та хто ж? Активісти, свої це були. З малосімейних, бідні. Їх нацькували і вони в багатих забирали все чисто, і їм же воно й діставалось. Забирали в колгосп усе: коней, коров, овець, все забирали, нічого не оставляли. Цей голодомор спеціально зроблено. Сталін хотів видушити Україну».

«...я закінчувала 2-й клас школи, і це було приблизно у квітні. Ніхто з батьків мені не пояснював, що робиться в житті. Я тільки дивилась, що якісь чужі чоловіки забирали з нашого подвір’я все, що було нажите моїм дідом. Забрали сільгоспреманент, а з хлівів — усю живність: коня, корову, свиней, овець. Двір залишився пустий. А батька ще й заарештували за те, що куркуль, і відправили до Сватового в тюрму. Ми залишились із мамою, а в неї нас було п’ятеро, я — найстарша. Після цього стали ходити якісь партійці, комсомольці, шукати заховане зерно. Лазили на горище, в погріб, комору, ходили з ключкою довжиною два метри і штрикали нею в солому, сіно вигребли все, незважаючи на те, що нас було п’ятеро дітей. Потім нас вигнали з хати. Спочатку померли найменші, через тиждень — Ваня. І тієї ж ночі — Дуня. Мертва лежала — кістки та шкіра, присохла до хребта. Батько помер у тюрмі. Мама померла в лікарні. Залишилась лише я».

«І забирали вилами мертвих...»

Дослідження І. Магрицької показали, що голод на Луганщині був не скрізь. Найбільше від нього постраждала Слобожанська частина, де «совєти» вилучили в селян усе їстівне, навіть сушку з яблук та вишень. У середньому села цієї частини регіону в 1933 році втратили приблизно половину населення. За підсумками істориків, від спровокованого голоду в селах Сватівського, Старобільського, Білокуракинського, Міловського та Кремінського районів загинуло людей у декілька разів більше, ніж під час Другої світової війни. А жінок і дітей — більше в декілька десятків разів. За архівними документами, за час неврожаю та голоду вивезено понад 5 мільйонів тонн хліба.

Дослідників цікавило, де і як були поховані жертви голодомору. За Радянської влади не дозволялось навіть оправляти могили, де вони були поховані. Власне, їх і могилами назвати не можна. Як розповідала Ганна Іванівна Задорожня із Біловодського району, вимирали цілі села, і вже не було людей, які могли б вирити ями для могил. Тому померлих кидали в колодязі. Вона пригадує, що їх привозили цілими гарбами і накладали цілі гори взимку, а восени 15-річну Ганну разом із тими, хто працював у колгоспі і залишився живий, направляли сюди з відрами, щоб засипати трупи. В інших селах похоронні загони підбирали трупи на вулицях та у дворах просто вилами.

Із спогадів Микити Панасовича Климента, 1917 р. н.:

«Померлих возили на кладовище. Призначили двох чоловіків, дужих таких. Їх годували. Вони щодня запрягали гарбу... їздили. Під’їжджали до хати і ще живих кидали і везли. Кажуть: «Він однаково здохне!» і кидають».

«Багато людей померли 33-го. Знаю, що зимою ми з мамою возили на санках людей мертвих. Дивимось, не видно нікого в сусідньому дворі. Мама пішла, а їх чи два, чи три чоловіки мертві були. Вона каже: «Ходім, доню. Санки візьмемо й одвеземо їх на кладовище». Ну й одвезли туди. Там яма була, ми витуряли їх із санок. Удвох ми з мамою. Нікого більше...».

«Голод ламає людину»

«Дівер мій, менший брат чоловіка, в Біловодську в міліції служив. Було, прийде у блискучій кожанці, хромових чоботях, а в речмішку — хліб брусочками, цукор шматочками, ковбаса копчена, тюлька у баночці. Свекруха раділа: «Ти, мій синочку. В сорочці народився, в таку скрутну годину при такій одежі та харчах». Як зараз пам’ятаю, отак із зорею хтось постукав тихенько у двері, чоловіка вдома не було. Ми підійшли до дверей, мати питає: «Хто там?». «Це я, мамо, Семен». Заходить у хату наш Семен у якомусь лахмітті. Свекруха: «Що сталося? Розжалували? Пограббували?». «Ні, мамо, інше. Налийте, якщо є, сивухи, та сховайте мене куди-небудь...» Неділі зо дві просидів у схованці. Майже не їв, не пив, не говорив... упав духом і силою. Недовго пролежав і помер. Шукати його так ніхто і не став. Та потім зайшов до нас його товариш і розповів, як було.

Голод — страх Божий. Стали люди людей їсти. От і дали наказ міліції присікувати людоїдство. Ті, хто вибирав такий спосіб вижити, варили людське м’ясо вночі. От міліція і приїздила в село ввечері, піднімалась на пагорб і дивилась. З якого димаря дим іде — одразу до тієї хати. Від варки людського м’яса, кажуть, смердить страшно... і все це виходить на вулицю, бо в печах варили і через димар усі пари виходили. Так було і того разу. Приїхали вони в село, що на шляху від Біловодська до Марківки. Дивляться, з димаря крайньої хати дим іде і запах. Ото Семена з товаришами головний і послав.

Заходять у двір... Двері в хату відчинені і якийсь дивний голос чується. Переступили поріг... Сморід, кров розбризкана. На долівці три трупи лежить, ще й свічечка горить. А біля них лазить на колінах уся у крові, розпатлана, з осатанілим поглядом жінка. Ніж у руках закривавлений... Повернулась до тих, хто зайшов, і каже: «Ой, як добре, що ви зайшли, печіночку мені допоможете вийняти. Не виходить у самої — ніж тупий. Завтра люд на обід зійдеться, а поминати моїх рідненьких нічим». Хотіла ще щось сказати, та завалилась у калюжу крові. Запалили велику свічку, підійшли до печі. Вона теж була заляпана кров’ю. Дістали з печі великий чавун, а там ціла дитина і нога та рука дорослого. Семен так одразу і звалився біля печі. Товариш витягнув його у двір. Відлили водою. Вранці піднялися, на ліжку Семена все його обмундирування лежить, а його самого немає. Доповіли головному, а він каже: «Страх — велика сила, зломив чоловіка. Що ж, на все, хлопці, воля Божа».

* * *

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА (з архіву «Голоса України»).