Досвідчений господарник, кандидат біологічних наук, у минулому науковець Мирон Василів розмірковує над помилками, яких припустилися
«великі реформатори» на селі упродовж років нашої незалежності. Їхні «реформи» в аграрному секторі завдали нищівного удару не лише народногосподарському комплексу держави. Вони призвели до страшного зубожіння сільського населення. «Приїдьте, чиновники з Києва, зазирніть у ті домівки, в яких ще жевріє життя, і переконаєтеся, що я пишу правду, — йдеться в листі пана Василіва до редакції. — Якось я навідався до багатодітних родин, а покидав їхні оселі зі сльозами на очах. До яких злиднів довели народ України без війни і землетрусу!..»Керівник сільгосппідприємства АРЧІ, що в Козятинському районі на Вінниччині, Мирон Василів не на словах, а на ділі доводить, що наші родючі землі можуть зробити людей багатими. За умови, якщо буде застосовано наукові технології землекористування. Коли два роки тому він очолив господарство, воно було банкрутом. А вже за підсумками 2007-го чистий прибуток становив майже 7 мільйонів гривень!
Хазяйнуємо некваліфіковано і хаотично
Хочу з відкритим серцем дати об’єктивну оцінку сучасного стану нашого АПК. Бо не можу далі мовчати, спостерігаючи, як зубожіє народ, падає його життєвий рівень, розвалюється економіка загалом і на селі зокрема. Мовчати, дивлячись на те, як масово вимирає сільське населення, — злочинно. Усе це результат некваліфікованого, некомпетентного, зрештою, хаотичного проведення приватизації колективної та державної власності, що призвело до розкрадання і знищення народного добра, створеного багатьма поколіннями селян. На сьогодні також втрачено найдорожче — трудові колективи, висококваліфікованих фахівців.
Беру на себе сміливість стверджувати, що в державі дотепер не розроблено структуру народногосподарського комплексу залежно від економічних та ґрунтово-кліматичних зон регіонів. Курс на приватизацію і реформи — правильний, але суспільно-політична сутність реформ — відсутня. Ми хаотично і неграмотно приватизуємо народногосподарські об’єкти, суспільну власність. До чого призвів такий хаос? До майже цілковитого розвалу економіки та знищення інфраструктури на селі, до злиднів, безробіття, занепаду соціальної сфери, припинення будівництва та ремонту шкіл, дитсадків, клубів, бібліотек, газо- та водогонів, доріг і, наголошую, до скасування безкоштовного харчування дітей у школах та дитсадках, допомоги престарілим та багатодітним.
Що треба було зробити?
На базі колгоспів і радгоспів створити на приватній основі агрокомбінати, агрофірми, кооперативи та акціонерні товариства. Видати селянам єдині акції на майно підприємств переробної галузі, міжколгоспних будівельних організацій, сільгосптехніки, колгоспів та радгоспів, заготівельних структур. Такі агроформування із своїми банками і ринковими структурами могли б давати найдешевшу в Європі продукцію.
На моє запитання, як можна раціонально трансформувати колгоспи і радгоспи у приватні структури, професор з Німеччини відповів:
«Ви щасливі, що у вас об’єднані землі. На цих площах можна мати найефективніші агроформування, які забезпечать раціональне використання прогресивної, високопродуктивної техніки, сортів, тварин, приміщень, біотехнологій... Ви зможете давати на ринок найдешевшу продукцію і нагодувати половину Європи. Ми вас боїмося! А якщо будете роздавати землю, як це почали робити, то помрете з голоду!».А що зроблено?
Безсистемно роздано землі, розірвано технологічні зв’язки, знищено основні засоби виробництва, ліквідовано насінницькі та племінні господарства, бази сільської механізації, будівництва, переробки продукції. На жаль, найближчим часом відновити їх навряд чи вдасться.
Уже вирізано мільйони голів ВРХ, свиней, майже знищено вівчарство, а м’ясні вироби завозять з-за кордону за валюту.
Усе це призвело до різкого погіршення фізіологічних норм харчування і передчасного вимирання населення. За роки незалежності споживання на душу населення молока та м’яса скоротилося вдвічі, а картоплі та хліба зросло у стільки ж.
У Данії на 5 мільйонів населення утримують 27 мільйонів голів свиней, а в Україні на 46 мільйонів населення — лише 7 мільйонів голів. І все це робиться під керівництвом
«великих аграрників» держави, зокрема, чиновників з уряду, МінАП, Академії аграрних наук, Інституту економіки імені Шліхтера тощо.Хто бачив в об’єднаній Європі корову в населеному пункті
Чиновники, зокрема на місцях, нині плещуть в долоні з приводу збільшення поголів’я худоби в особистих господарствах селян. Від такого не радіти — плакати треба. Бо це, на мою думку, злочин перед людьми, яких довели до такого стану.
Села України густо забудовані. Гноївки, нечистоти, інші відходи потрапляють у криниці, річки. Крім того, села захаращуються, в них панує антисанітарія, лікарі фіксують випадки інфекційних хвороб, отруєння людей. У результаті — поширення епідемії туберкульозу, зростання захворювань через вплив на людину паразитів та глистів. Хто раніше міг подумати, що смертність від туберкульозу в селі може бути вища, ніж у містах. Так воно нині є.
Ніде в об’єднаній Європі худоба не утримується в населеному пункті. Фермер зі своїм стадом далеко від села. Там є відповідні санітарні норми на утримання тварин. Бо там піклуються про людей. У нас цього ніхто не помічає: ні владні структури, ні санітарно-екологічні служби, а критична маса нечистот та джерел поширення хвороб стає дедалі більша.
У нас немає бази для фермерства
Кадри масових професій на селі нині у великому дефіциті. У семи селах, на землях яких розташоване наше господарство, не можна підібрати двох молодих хлопців, щоб направити на навчання на курси механізаторів. І це за умови, що зарплата під час виробничого сезону становить 3—3,5 тисячі гривень на місяць.
Ми повинні відверто визнати: за таких умов існування фермерських господарств неможливе. Поки тривало інтенсивне розкрадання колишніх колгоспів, фермерство ще якось розвивалося. Нині в колгоспах вже немає що красти. Немає й бази для фермерських господарств. Тому трудові затрати на одиницю продукції в селянських спілках і фермерських господарствах перевищують нормативи у 15—20 разів. А затрати кормів — у 2—3 рази. Виробництво продукції у фермерів переважно збиткове. За такої продуктивності праці, а це основний економічний показник у всіх країнах світу, наша продукція ніколи не буде конкурентоспроможною на ринках Європи. Вступ до СОТ стане катастрофою для фермерських господарств.
Інша справа великі господарства, як наше, наприклад. Два роки тому його довели до банкрутства. Але нові власники підняли сільгосппідприємство АРЧІ з колін. За підсумками 2007 року рентабельність виробництва перевищила показник у 40 відсотків. Чистий прибуток становив майже 7 мільйонів гривень.
Великим гальмом у розвитку села, на мою думку, є низький рівень кваліфікації та професійних знань спеціалістів. Мені довелося запросити на роботу зооінженера. Під час співбесіди з ним, дипломованим спеціалістом з вищою освітою, я запитав тактовно, в якому віці запліднюють свиноматок. Відповідь спантеличила мене. Стало прикро не лише за співрозмовника, а й за вуз, який видає диплом неграмотним спеціалістам. Претендент на посаду зоотехніка стверджував, що запліднюють свиноматок аж у 16 років. Насправді це робиться уже в дев’ять місяців за ваги 130—150 кілограмів. Повторюю, у цьому більше вина вузівської науки. Таке враження, що наші вчені сховалися в підпілля. Адже за роки незалежності вони разом із спеціалістами міністерств та відомств не спромоглися навіть розробити рекомендаційної наукової структури сільського господарства держави, налагодити раціональні економічні та технологічні зв’язки між галузями, внести пропозиції щодо спеціалізації регіонів.
Як ефективно використати ресурси регіонів?
Кожен регіон у нас має свою особливість, і природну, і економічну. Саме науковці повинні дати рекомендації для кожного з них, щоб найбільш ефективно використати природно-економічні та трудові ресурси. Але цього не зроблено. А чому б академічній науці не видати рекомендації про те, на чому має спеціалізуватися кожен регіон? Застосувавши структуру спеціалізації, держава отримала б колосальні прибутки за рахунок ефективного використання природних ресурсів, зниження трудових, матеріальних затрат на одиницю продукції.
Коли з’явиться український
«Джон-Дір»?Наша держава не випускає конкурентоспроможної сільгосптехніки для підготовки ґрунту і збирання врожаю. Її відсутність є однією з причин наших мінусів у вирощуванні сільгоспкультур. У нас в господарстві три американські трактори
«Джон-Дір». Кожен із них дає можливість під час сільгоспробіт замінити по 20 одиниць тракторів ЮМЗ або по 8 — Т-150. Німецька сівалка «Солітер» заміняє нам 10 наших, виготовлених на заводі «Червона Зірка». Комбайн «Лексіон» виконує роботу, з якою можуть впоратися 8 «Славутичів».На фермерських полях таку техніку не застосуєш. Вона — для великих господарств. Загалом такі агрегати й механізми сприяють підвищенню продуктивності праці у 10—20 разів. Я вже не кажу про якість виконаних робіт та збереження енергоресурсів, а відтак зниження собівартості виробленої продукції.
Якби керівники держави дбали про село, вони б добилися того, що були б у нас і український
«Джон-Дір», і «Солітер», і «Лексіон». Хіба наші підприємства не можуть виготовляти колеса, скажімо, до сівалки «Солітер»? Можуть! Так само і раму, насіннєпроводи, висівні диски, ємність для зерна. А що, комп’ютер для такої сівалки не під силу фахівцям інституту імені Глушкова? У чому ж тоді проблема, дивуються селяни? Навіщо Харківський тракторний «клепає» техніку малопродуктивну та ще й морально застарілу? Навіщо ми витрачаємо кошти, час і зусилля на комбайн «Славутич», якщо бачимо, що він недосконалий? Хіба наші конструктори гірші спеціалісти, ніж ті, що розробили «Джон-Дір»? Усі ці запитання стосуються також іншої нашої техніки. Адже в нас немає якісних плуга, культиватора, ґрунтообробних знарядь. Зверни увагу, читачу! Вартість сівалки «Солітер» становить 108 тисяч євро. Ці кошти можна було б вкласти в машинобудування України.Дотації на... безгосподарність
Уявляю посмішку на обличчі чиновника, який прочитає щойно написані рядки. Передбачаю його зауваження, мовляв, а де взяти фінансування. Гроші в нас є, тільки їх розбазарюють. Я б сказав: держава видає дотації на... безгосподарність. Наприклад, чи ти зібрав з гектара дві тонни зерна чи сім тонн, все одно отримаєш дотацію в сумі сто гривень на гектар посіву. Так само і в тваринництві.
На 2008 рік в держбюджеті передбачена сума дотацій для села в розмірі 18 мільярдів гривень. Хіба малі гроші? Їх би й спрямувати на індустріалізацію АПК. Дати аграріям високопродуктивну, високоякісну техніку. Тим самим ми врятували б сільськогосподарське машинобудування і село загалом. За межі держави не пішли б мільярди гривень на придбання імпортної техніки. Ми могли б також економити пальне, якби нарешті взялися за виробництво біодизеля та біоетанолу. Але далі слів поки що справа не просувається. Весь ріпак експортуємо. Там його переробляють на біологічні види палива, а ми продовжуємо витрачати мільйони на закупівлю пального.
І ще десятки
«чому»Необґрунтоване підвищення цін на міндобрива також завдає удару по розвитку АПК. Так само, як і на засоби захисту рослин, пальне. Схаменіться, керівники держави! Чому ви допускаєте таку безконтрольність за негативними процесами? Тонна нітроамофосу вже коштує 3600 гривень(!). Тонна дизпалива — 6000 гривень(!).
Чому ви приймаєте рішення лише тоді, коли люди виходять на вулицю, щоб привернути увагу до негативних процесів? А куди дивиться чиновник, якого держава утримує за податки громадян?
Сьогодні в господарствах масово захоплюються посівами ріпаку. Навіть площі під буряки скидають. Тільки б мати більше ріпаку. Але ж таке повсюдне захоплення цією культурою теж не минеться марно для наших ґрунтів.
А хіба невідомо, якої шкоди нам завдає неправильне зберігання і застосування отрутохімікатів чи міндобрив? А як бути із старими запасами цих отруйних речовин, які безконтрольно зберігаються майже в кожному населеному пункті?
Хіба керівники держави не знають, що в нас нічого не змінилося в питаннях підготовки кадрів вищої кваліфікації? Навіщо університети продовжують готувати агрономів, коли вже всім відомо, що на виробництві більше ціниться інженер-агроном? Так само — ветлікар-зооінженер, чи бухгалтер-економіст, а не
«чистий» бухгалтер.Після сказаного мимоволі напрошується запитання:
«Чи потрібне сільське господарство, як і ті, хто живе і трудиться в селі, очільникам нашої держави?». Відповісти на нього маєте ви самі, шановні читачі.Мирон ВАСИЛІВ,керівник сільгосппідприємства АРЧІ, кандидат біологічних наук.
Козятинський район
Вінницької області.
