Останніми роками попит на освіту в Україні став просто безпрецедентним. Робочий клас, який так оспівувала радянська пропаганда, втратив престиж серед молоді, і нині модно мати диплом про вищу освіту, а то і два. Тож попри народну мудрість, що міністрами всім не бути, комусь треба й на тракторі працювати, сьогодні 80 відсотків випускників шкіл вступають до вищих навчальних закладів (ВНЗ), щоб отримати омріяний документ.

Отож склалася парадоксальна ситуація, коли ринок ВНЗ регулюється швидше вимогами абітурієнтів, уподобання яких є дисонансом до вимог роботодавців. Маючи фактично дві категорії споживачів — майбутніх фахівців та роботодавців — вузи мали б виконувати роль посередника та регулятора між цими категоріями. Натомість, намагаючись задовольнити споживачів, так би мовити, «на вході», ВНЗ втратили цю роль, і продукт, який вони випускають «на виході», часто не влаштовує роботодавця. Це і є головним чинником дисбалансу між тим, що продукує ринок освітніх послуг, і тим, чого вимагає ринок праці. Пояснити це дуже просто: від роботодавців навчальний заклад дивідендів не отримує, отже, й не має прямих економічних інтересів на ринку праці. Отже, орієнтуючись на бажання випускників шкіл отримати вищу освіту, вузи щороку збільшують кількість першокурсників.

У нинішньому році навчається майже 2,8 млн. студентів, що на 77,4 тис. більше, ніж торік. Теоретично випускники закладу мали б отримати професійні вміння й навички, тобто перетворитися на товар. Проте на заваді цьому, очевидно, стає ще свідомість самих студентів, для яких головним є диплом, а не знання. Тож саме диплом і є сьогодні тим товаром, який пропонує обом категоріям споживачів вищий навчальний заклад. Якби своїх майбутніх випускників він продавав безпосереднім роботодавцям (державі, підприємствам, установам) через систему фінансування навчання потрібних їм фахівців на основі економічної угоди, підхід був би іншим, адже товаром став би не диплом, а саме професійність випускників.

На кожні 10 тисяч населення припадає понад 600 студентів ВНЗ ІІІ—ІV рівнів акредитації і лише 100 учнів ПТУ та технікумів.

Не дивно, що якість освітніх послуг різко впала. А це, між іншим, поруч з низькою фаховістю молодих спеціалістів тягне за собою у недалекому майбутньому й низький освітній рівень самих викладачів.

Ставлення пересічних українців до рівної освіти суперечливе. Побутує два протилежні міфи: освіта в Україні дуже добра та освіта в Україні дуже погана. На думку Володимира Полохала, голови Комітету Верховної Ради з питань науки й освіти, Україна зберегла конкурентоспроможність серед європейських країн за якістю освіти в точних та природничих галузях, а якість освіти в інших галузях залишає бажати ліпшого. За його словами, підстав для нарікання на освітню систему в Україні є куди більше. «Створення псевдовузів та їх комерціалізація, коли на навчання зараховують всіх охочих, ну й корупція — це те, що зруйнувало нашу систему освіти, — сказав він «Статусу». — Ми маємо незрозумілу ситуацію, коли попри те, що в нас майже всі випускники шкіл стають студентами, Україна посідає одне з останніх місць за можливістю доступу до освіти. Тобто діти, які мають лише талант, у нас не можуть вступити до ВНЗ».

Найгостріший дефіцит компанії відчувають щодо фахівців інженерно-технічних професій. Вже зараз вони готові платити своїм працівникам високі зарплати й змушені залучати до роботи фахівців старшого віку. Експерти прогнозують, що внаслідок гострого браку виробничого персоналу підприємства набиратимуть менш досвідчених і молодших фахівців на стажування і навчатимуть їх у процесі роботи.

Обсяги виробництва щороку повільно, але впевнено зростають. А це означає, що вже дуже швидко український ринок праці зіткнеться з неподоланною проблемою відсутності кваліфікованих кадрів для виробництва.

Окрім системних проблем, українська вища освіта вже наступного року матиме ще одну: «студентського» віку в Україні досягла демографічна криза 90-х років. Та чи знизиться кількість студентів в найближчі сім-десять років, фахівці прогнозувати не беруться. Адже цілком можливо, що, аби не зменшувати набраних обертів, ВНЗ просто полегшать вступні вимоги та активніше залучатимуть до навчання іноземних громадян. Та якщо кількість бюджетних місць у державних ВНЗ не зменшиться, то з огляду на зменшення кількості потенційних абітурієнтів загальну вищу освіту можна буде забезпечити за рахунок одних тільки державних та комунальних вузів.

Але ж приватні навчальні заклади також шукатимуть шляхи виходу. І це може призвести до того, що рівень освіченості серед народжених у 90-х роках минулого сторіччя становитиме 100 відсотків. Абітурієнтів братимуть, незважаючи на бал успішності.

Розповідає роботодавець Галина Коваль, директор з персоналу молочної компанії «Галичина»:

— Згідно зі стратегією компанії ми переважно беремо на роботу вже сформованих фахівців з досвідом щонайменше три-чотири роки. Утім, є шанс потрапити до компанії «Галичина» й зі студентської лави. Це стосується передусім працівників фінансової служби, відділу постачання. Причому ми звертаємо увагу на дипломи з відзнакою, адже це свідчить про старанність і системний підхід людини до навчання, а, отже, й до наданих їй обов’язків та повноважень.

Негативний момент при прийомі на роботу «новоспечених» дипломованих спеціалістів — їхні завищені амбіції у плані заробітної плати. Молоді люди, особливо ті, що навчались на комерційній основі, дуже прагматично співвідносять очікуваний рівень зарплати з коштами, вкладеними у навчання. Водночас не зважають на те, що реальна ціна здобутих знань великою мірою залежить від досвіду.

Ірина ГИЩУК, Людмила ЯВОРСЬКА,журнал «Статус».