Якщо бути точним, то на шахту Дмитро прийшов улаштовуватися за три дні до свого повноліття. Розповідає, що тодішній директор шахти імені Гайового, а нині — генеральний директор ДП «Артемвугілля» Анатолій Гончаров подивився на документи й наказав прийти тоді, коли виповниться вісімнадцять. Через три дні Дмитро вже був шахтарем. Його батько й мати не мали стосунку до вугільної галузі, але вплинути на вибір сина не могли. Та й де ще заробити пристойні гроші молодому хлопцеві без гарної освіти й спеціальності?

Тепер Дмитро працює гірничим робітником на шахті імені Румянцева. Каже, зарплата вища. На доказ цього мій співрозмовник лізе до кишені за «табулькою». Попутно дістає... шприци й ліки: нині на лікарняному — підхопив радикуліт. Ходить на процедури і уколи до лікарні. Цікавлюся, як, на його думку, можна зробити привабливою роботу шахтаря.

— Ось моя зарплата за минулий місяць — 2800 гривень, — демонструє папірець. — Гадаю, це нормально. В будь-якому разі, для мене, «лісогона». Вибійник — нехай він лізе за п’ять-вісім тисяч, наскільки сил і здоров’я вистачить. А як далі буде... Знаю одного, він так чекав пенсії, так мріяв про неї. Підземного стажу вистачало. Виповнилось п’ятдесят, пішов із шахти. Два місяці пожив — і помер. Все, відпрацював. Пахав, пахав — і для кого? Тож не треба нам пільги потім: вугілля там безплатне, пенсії. Тому що не можеш бути впевненим у завтрашньому дні. Дайте нормальну зарплату сьогодні. Таку, щоб на життя вистачало.

У Дмитра двоє дітей, син і дочка: вісім і тринадцять років. Гірник застав часи, коли на шахті майже не платили зарплату. Це були 90-ті минулого століття, не кращий для галузі період.

— Тоді я пішов на роботу, де платили менше, бо не висипався. Приходив додому — починалися нічні «уа-уа-уа!» За ніч разів по вісім вставав до дитини. Тут ще гроші не платять, а молоко за щось треба купувати щодня. Добре, в ті часи металобрухту валялося багато. Я здавав брухт до приймального пункту. Платили копійки: щоб заробити на буханку хліба й щоденне молоко, треба було цілу тачку металу зібрати. Я через це пройшов. Зараз, у кого менші діти, тим легше. В усякому разі, з грішми. А за ті роки останні борги нам віддавали чи то в 2000-му, чи то в 2001-му.

— Працювати небезпечно, як на війні, — веде далі мій співрозмовник. І піднімає долоні: — Подивіться на руки, на пальці. Побиті, покалічені. Спина... роздягатися не буду, але така сама. Дивишся: на базарі вантажник, молодий хлопець. Хіба тобі із тачкою не соромно тягатися? Іди в шахту, відчуй себе чоловіком. Ні, йому легше так. Значить, вигідніше? Навіщо йому лізти в підземелля, щоб його там прибило? Я не знаю, що зі мною буде й чи повернуся зі зміни. А він упевнений у завтрашньому дні. На базарі нічого не впаде.

Попри різкість у судженнях, Дмитро мені видався людиною, яка любить свою роботу. Якщо обрав шахту всупереч бажанню батьків, якщо не кинув її у найскрутніші часи... «Так, мені подобається, — погоджується співрозмовник. — Подобається заробляти, подобається, що на пенсію раніше вийду. Хлопці гарні у нас. Та й узагалі: поки молодий, треба чогось прагнути, рвати зубами. Ось тільки після тридцяти хворіти став часто, спину скрутило. Хворіти не подобається». За словами гірника, на його дільниці — лише троє-четверо учнів. Це означає, що завтра працювати під землею буде нікому.

Фото Валентини БАРДАР.