До панів я себе не зараховую. Давно вийшла зі студентського віку. І більше того, скажу одразу, педагога з мене не вийшло. Можливо, лише тому, що не дочекалася моменту.

Наприкінці 60-х після закінчення університету я отримала направлення в сільську школу. Особливість її полягала в тім, що селище, в якому вона знаходилася, було, образно кажучи, державою в державі. Тут законсервувалися звичаї, традиції, які передавалися з покоління в покоління. Навіть мова тут була особлива, не мова, а, швидше, діалект. Так не говорили ніде в окрузі. А найтяжче для педагога-початківця було те, що більшість дітей були «важкі».

Колись у цій школі років зо два викладав мій батько, вчилася стільки само і я. І ось із добрих намірів один зі старих шкільних учителів запросив мене на свій урок у класі, в якому мене призначили вихователем.

Те, що я побачила, глибоко вразило. Уявіть учнів, котрі стоять біля навчальних столів у три ряди. Між рядами проходить учитель і роздає ляпаси шестикласникам. Видно, що б’є всерйоз, дуже боляче. Потім, дозволивши сісти, починає урок.

Так, діти були далеко не ангели. Але щоб так?..

Напевно, цей «показовий» урок і визначив мою подальшу «профорієнтацію». Я, зумівши обґрунтувати необхідність відкріплення від цього місця роботи, знайшла іншу.

Навіть досягнувши певних успіхів в іншій сфері, я не могла позбутися відчуття, що мій невдалий вчительський досвід завжди сидів у мені скалкою. Я згадувала своїх учителів з іншої школи, де мені теж довелося навчатися. На уроках одних (незалежно від складності предмета) ми сиділи як зачаровані. На інших ходили в буквальному значенні по партах і вичворяли таке, що бідний наш історик — фронтовик-інвалід з порожнім рукавом замість руки — стукав указкою по партах і від повного безсилля несамовито волав: «Вороги народу!..».

Я не раз згадувала батька, який любив повторювати Макаренка, що педагогіка — це не тільки наука. Педагогіка — це мистецтво.

Чула від нього, як він одного разу приборкав «неподдающихся» підлітків тим, що хоробро впорався з норовистим жеребцем. Цю розповідь він, бувало, наводив на підтвердження того, що вчителеві треба завоювати авторитет, вразити учнів і тим самим підкорити їх своїй учительській волі. І зробити це треба миттєво або в гранично стислий термін. «Зволікання — смерті подібно!»

Упевнена, у тій конкретній ситуації автор публікації Світлана П-на («Голос України» за 8.02.2008) вчинила єдино правильно, і учні оцінили це! Адже не злякалися вони, справді, кулачків жінки, нехай і володарки чорного пояса по карате! Цей випадок — лише ілюстрація до золотого правила: учитель повинен мати авторитет, але не авторитет посади або грубої сили, а авторитет особистості.

А «Педагогічну поему» Макаренка, як і його, марно намагалися списати в утиль. Правий у цьому Іван Ілляш («Голос України» за 15.03.08). У кризовому стані всього суспільства із викривленими моральними цінностями, коли добро витісняє зло і нерідко зло перемагає, Макаренко ще стане у пригоді чесним і відважним сівачам розумного, доброго, вічного. Не можна на догоду політичній моді працювати лише за одним методом, огульно відкидаючи інший. Педагогіка, погодьмося — мистецтво, а не тільки наука.

А щодо «виховання лозиною за царя», гадаю, це лише «посилання для полеміки», а не щира думка автора. Приклад такого «виховання» я вже навела, розповівши про мої перші вчительські кроки.

Однак хоча б яким талановитим був учитель, його праця, його «души прекрасные порывы», якщо того не хотітиме держава, залишаться поза увагою.

Н. СОКОЛОГОРСЬКА,педагог, що не відбувся.

Бердянськ Запорізької області.