Міністерство закордонних справ Франції зовсім не схоже на наші офіційні установи. Тут немає військової охорони, великих важких дверей, високих стель. Французьке МЗС більше нагадує великий офіс, робота в якому кипить 24 години на добу. Саме тут нині готуються до головування Франції в ЄС, яке розпочнеться в липні і триватиме до кінця року. У цей час між Україною та Євросоюзом відбудеться саміт у Києві, також очікується, що вийдуть на фінішну пряму переговори з підписання нової посиленої угоди замість існуючої про партнерство та співробітництво. Тому роль Франції в подальшому розвитку відносин між Києвом та Брюсселем важко переоцінити. Тож уряд цієї країни запросив журналістів з України зазирнути в їхню дипломатичну кухню, щоб більше дізнатися про плани Парижа відносно пріоритетних завдань у ЄС та майбутніх відносин з Києвом.

Аналізуючи майбутній трикутник Україна—Франція—ЄС, не можна не сказати, що французи дуже мало знають про нашу державу (окрім, звичайно, Кличка і Шевченка). Ті, хто не стикається з європейською політикою професійно, часто плутають Україну з Росією. Одного разу в нас навіть запитали: «А ви усі з Москви?». Директор центру Росія/СНД у Французькому інституті міжнародних відносин Тома Гомар підтвердив цю думку: «Ви будете вражені, як мало у Франції знають про Україну політики. Україна цікавить лише як регіональний чинник, впливовий, приміром, у Чорноморському регіоні. На жаль, вислів Бжезинського («Процес об’єднання Європи не буде завершеним без повномасштабної інтеграції України». — Авт.) тут викликає лише посмішку».

Таке бачення України, безперечно, впливає на політику. Хоча у французькому МЗС нас запевнили, що плани, які складають у дипломатичному відомстві, стосовно розвитку відносин між Києвом та ЄС під час головування Франції будуть амбіційними. Так, заступник речника МЗС Франції Ніколя де Лякост розповів, що нині виокремлено п’ять головних аспектів співробітництва з Україною під час головування Франції в ЄС, зокрема:

1. структурна співпраця (стосуватиметься співробітництва з конкретними галузями народного господарства, наприклад, з агросектором);

2. взаємодія в енергетиці (особливий акцент робитиметься на інтеграцію України до спільної європейської дистрибуції газу та електрики);

3. військова співпраця;

4. створення зони вільної торгівлі;

5. започаткування діалогу, що приведе до зникнення кордонів між Україною та ЄС.

Зазначу, що робота в усіх цих напрямах уже триває. Зокрема, в лютому розпочалися переговори між ЄС та Україною про створення зони вільної торгівлі; у галузі енергетики поступово зростає політична та фінансова допомога Україні. За підтримки ЄС здійснюється реформування системи управління газотранспортною системою України, проводяться технічний аудит нафтотерміналу «Південний» та техніко-економічне обґрунтування для проекту транспортування каспійської нафти нафтопроводом Одеса—Броди—Гданськ, підтримується розвиток альтернативної енергетики в Україні, модернізація вугільної промисловості.

Тож виділені Францією аспекти співпраці — не нові. Проте є надія, що впроваджуватимуть намічені цілі значно активніше. Особливо враховуючи те, що з приходом до влади Ніколя Саркозі зовнішня політика цієї країни змінилася на краще в контексті відносин з Києвом. Хоча назвати Францію адвокатом України в Європі ще не можна.

Водночас, що насправді турбує французьких політиків відносно України, так це газові питання. Опосередковано це підтверджує той факт, що газети й телебачення Франції активно відслідковують газові конфлікти й активно їх коментують. На запитання, які найбільші проблеми нині спостерігаються між Україною та Францією, Тома Гомар відповів: «У відносинах між Україною та ЄС нас не влаштовує «Укргазенерго». Для Європи відсутність прозорості у газових питаннях є вагомим чинником того, що нашу державу не лише не сприймають як серйозного партнера, а й вважають проблемним ланцюгом у транспортуванні енергоресурсів у центральній Європі, що загрожує стабільності континенту.

На жаль, наші високопосадовці, які останнім часом частіше відвідують Брюссель, ніж Москву, лише декларують європейський вибір, відповідаючи таким чином прагненням свого електорату. Про нещирість їхніх євроінтеграційних устремлінь свідчить цілком конкретне небажання впроваджувати реформи, боротися з корупцією та проводити зрозумілу інформаційну кампанію з приводу того, що таке насправді Євросоюз та НАТО. Бо, незважаючи на те, що з часу розпаду СРСР минуло вже майже 17 років, значна частина населення досі переконана, що Євросоюз — це така собі фінансова «швидка допомога», яка блискавично розв’яже всі матеріальні проблеми громадян, а НАТО — агресивний американський блок, керівники якого сплять і бачать, як приєднати Україну (це в той час, коли до альянсу не може бути приєднано державу, громадська думка якої не підтримує вступ!). Ця євроінтеграційна безграмотність продовжує породжувати міфи і зміцнювати стереотипи, що призводить до того, що певні групи населення стають електоратом тих політиків, які виголошують близькі їм тези. Ось вам і відповідь на запитання, кому непотрібний євроінтеграційний лікбез.