Я завжди з повагою ставився до листонош. Повага ця — з дитинства. Пам’ятаю, з яким нетерпінням виглядав Валентину Миколаївну, нашого сільського «голуба миру». В її великій сумці були листи від однокласників (рідко) і «Приазовская новь», в якій частенько з’являлися мої, учорашнього випускника школи, сількора й тракториста, замітки.

Завжди усміхнена, уважна, листоноша була найважливішим, після радіо, носієм у буквальному значенні інформації, а ще більше — джерелом радості. І не тільки для мене. Для мами, інваліда-пенсіонерки; сусідів, які чекали звісточки від дітей, що вилетіли із сімейного гнізда; учителів, лікарів, доярок, котрі одержували не лише «районку», а й по півдюжини інших видань.

Все це Валентина Миколаївна носила в дощ, сніг, спеку. І тільки в погожі дні, коли дороги давали можливість, «наша Валя» розвозила пошту на велосипеді. П’ять разів на тиждень.

Згадав милу трудівницю й уявив її на курних чорноземах забутої Богом Мар’янівки сьогодні. Ось вона, на тому самому велосипеді або на тендітних плечах несе по селу дві сумки. В одній — з десяток листів, стільки ж газет, гроші, а в обох — мило, пральний порошок, ліки й ще багато речей.

«Ходячий «супермаркет», «госптовари на колесах» — прізвиська не із найобразливіших. Прикро, що листонош їх начальство за людей не вважає. Але невпинно вбиває клин між «голубами миру», споживачами інформації й нами, журналістами, її виробниками.

Навіщо жителям села (за рідкісним винятком) той порошок замість улюбленої (єдиної!) газети, яку приносять два, а то й раз на тиждень? Чому перетворили шанованого віками працівника пошти на продавця ширвжитку?

Йому не один рік утовкмачують у голову, що передплата, доставка, реалізація друкованих ЗМІ — справа другорядна, невигідна. Мило й порошок у дім — ось «писк моди».

І в кого тільки «Укрпошта» запозичила цей примітивний досвід? Завантажувати нещасних листонош — то солідною роботою. Нехай страхуванням займуться, гаданням, навчанням йоги — сумки легші будуть, а доходи більші.

Уже півтора десятка років начальство плачеться, що «товарняк женуть» через відсутність джерел фінансування. Але чому тільки листоноші горбатяться за копійки? Встань із крісел, багатотисячна кабінетна бюрократіє, організуй автопоїзди по округах, особисто продавай побутову техніку; обмінюй холодильники на телят і гусаків. Що вперлися в порошок, як свиня в корито?..

...Нехай вибачать мені істинні трудівники поштового зв’язку, але я від їхнього імені кидаю стріли в чинуш, що зарвалися, сидять на шиї Валентин Миколаївних.

А приводом для «бомбометання» став лист мені із села Вигода Борщівського району Тернопільської області. Він — про животіння, не життя, листонош.

«Звати мене Галя, працюю листоношею. Як домовлялися, вирішила написати вам листа, поскаржитись. Правда, мало вірю, що зміниться щось, але нехай люди почитають про нас.

Відділення наше обслуговує декілька сіл, і листоноші добираються пішки за три-п’ять кілометрів. Зарплати — 220-225 гривень. І це при нинішніх цінах. Стаж роботи не йде, як треба, тому що робочий день нам пишуть 4-5 годин. Отже, десь рахують рік за два, а в нас треба два роки за рік працювати.

Торгівля на пошті — на першому місці! Зазвичай, якщо немає плану, то в район зі звітом можна не їхати, бо «змішають із болотом». Так і кажуть: як план не виконав — не показуйся. Чому терпимо? На наші місця десяток людей знайдеться, бо в селі суцільне безробіття.

Начальство не цікавить поштова робота й оплата, а тільки продаж товару, особливо мила та порошку. Платять нам за їхню реалізацію аж п’ять відсотків. Це просто знущання, навіть технічні працівники мають до 400 гривень зарплати, а в нас така відповідальна робота, купу грошей розносимо по хатах та й ще тягаємо торби з товаром. До речі, доставляємо також ліки за замовленням. І це все в дощ, сніг, спеку.

Людям додають пенсії, зарплати, а в нас більше 250 гривень (як наторгуємо товару на проценти) ніяк не виходить. Листоноші з інших сіл добираються до відділення чим можуть, а в основному пішки, а назад додому з грішми, товаром, газетами вже під вечір повертаються.

Одного разу листоноші написали скаргу, так ще гірше стало. Почалися якісь перевірки, але чого нам боятись?

У газетах повідомляють про начебто високі наші зарплати, а насправді працюємо практично задарма.

Торік восени кореспондентка газети «Вільне життя» написала статтю «День, як у пеклі» про відділення, в якому вона була в ролі листоноші. Усе описала: як ходила з товаром в дощ, як носила газети, як собаки нападали на неї. Так після того наш начальник відділення була в Борщові зі звітом, а туди з області дзвонили, дуже були обурені статтею, хто, мовляв, посмів пожалітися тощо. Ми не знаємо, куди та до кого звертатись і чи поможуть скарги, що ми напишемо, але надія помирає останньою».

Така ось правда. Тернопільським і київським можновладцям повідомляю: «посміла пожалітися» Галина Благодарьова. Їй чекати розбору польоту «голуба миру»?

Повідомте, добродії начальники, якщо не важко, і мені про майбутню чергову комісію в Борщівський район. Приїду, висловлю повагу листоноші Галі та її колегам, що бідують. І допоможу чим зможу...

На знімку: важка сумка листоноші.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА з архіву «Голосу України».