Саміт НАТО в Бухаресті засвідчив розкол у його загалом одностайних лавах. Члени альянсу, що грають головні ролі в європейській політиці, виявили «непослух»: не пристали на пропозицію американського партнера — першої «скрипки» в політиці військового блоку — приєднати до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) Україну та Грузію.

Утім, каменем спотикання стало не лише це. Не менш серйозні дискусії виникли й щодо планів США про розташування елементів системи ПРО у Європі, ухвалених ними без погодження з європартнерами, а також енергетична та інформаційна безпека, ситуація в Афганістані й розширення альянсу за рахунок прийняття нових членів — Македонії, Албанії та Хорватії. Щодо останнього, то не пощастило Македонії: рішення заблокувала Греція, котра має до неї претензії.

Проте чимало українських політологів та аналітиків вважає, що передовсім не пощастило нам: начебто саме Україна та Грузія стали яблуком розбрату на саміті. З чим дозволю собі погодитися частково, оскільки Європа має власні далекоглядніші інтереси та резони, котрі не збігаються у цьому разі з нашими. І насамперед — власну енергетичну безпеку, значною мірою залежачи від Росії, з якою не хоче сваритися чи дратувати її.

Але «локомотиви» європейської єдності — Німеччина та Франція, котрі вважають, що Україна не дозріла до приєднання до ПДЧ, передовсім через неоднозначне ставлення до вступу в НАТО українського суспільства, нині переймаються іншою проблемою: створенням системи європейської безпеки як механізму урегулювання криз, в яку не міг би втручатися альянс, утім, не перетворюючи її в альтернативу НАТО.

Водночас деякі аналітики вважають, що європейська політика США спрямована проти ЄС, через що й виникла ідея створення системи європейської безпеки. Сприяв цьому й план Вашингтона щодо одностороннього розгортання елементів національної системи ПРО на території Польщі та Чехії. Що внесло розкол у лави ЄС та ускладнило регіональне співробітництво в рамках ОБСЄ. Водночас концепція європейської безпеки створює пікантну ситуацію: одні й ті самі країни зі своїми військовими контингентами можуть стати членами двох різних військових союзів з різними концептуальними підходами й поняттями щодо міжнародної безпеки. А коли врахувати глобальну військову присутність США на європейському, а також на пострадянському просторі, спроби Москви повернути собі вплив на колишні радянські республіки, то дискусії щодо цього на саміті зашкалювало. І хоч на час підготовки цього коментаря до друку не було відомо, чи досягли сторони консенсусу, однак можна не сумніватися: єдності в альянсі не додасться, принаймні цього разу.

Тим часом аналітики дискутують щодо того, чи є неприєднання України та Грузії до ПДЧ політичною поразкою головного лобіста цієї ідеї — президента США Джорджа Буша? Офіційний Вашингтон каже, що ні, а чимало американських ЗМІ вважають, що так. Нехай собі американці дискутують щодо свого президента. А ми спробуємо — щодо свого. Віктор Ющенко, навіть коли вже було зрозуміло: рішення щодо ПДЧ заблокують, продовжував запевнювати суспільство, що досягне домовленостей з європейськими партнерами. І не тільки він, а й інші високі посадові особи. Зокрема, міністр закордонних справ Володимир Огризко твердив: «Результат нам потрібен цього року, саме цього року ми його отримаємо». А дехто навіть вважав це «моментом істини» та «знаковою подією». Загалом у політиці прийнято після таких «проколів» просити про відставку. Чи це — не про наших політиків?