Якби Максим Рильський не був поетом, то став би мандрівником

У 1950—60-х роках двоповерхова садиба на вулиці Новій була Меккою для українських літераторів та перекладачів. Попри те, що будинок містився на околиці Києва (поряд з Голосієвським парком), тут мало не щодня приймали гостей. З легкої руки Олександра Дейча (письменника і літературознавця) будинок називали мануаром (з французької — замок-резиденція), а його мешканців — мануарцями. На ті часи він справді справляв враження: два поверхи, на подвір’ї — фонтан, садок, троянди, голуб’ятня... Щоправда, нині, коли Нову перейменували на вулицю Рильського, а будинок став музеєм, він видається досить скромним поряд із сусідніми садибами. Але гостей тут досі приймають. Моїм екскурсоводом став Максим Георгійович Рильський, найстарший з онуків Максима Тадейовича. Їх так і називали Максим-старший і Максим-менший. Насправді ми зустрілися, щоб поговорити про його діда, але екскурсія в минуле супроводжувалася екскурсією по садибі, бо саме з нею пов’язана більша частина спогадів. «Ми з батьками мешкали в київській квартирі діда на Леніна, 68. Але з травня по вересень перебиралися сюди», — згадує Максим Георгійович.

— Дід Максим прокидався рано. Взимку зазвичай одразу йшов працювати до кабінету. А весною, влітку трохи порався в садку, а потім робив прогулянку до Голосієвського парку. З собою брав собак. Він любив ірландських сетерів — це мисливські собаки. Хоча не пригадую, щоб він ходив з ними на полювання.

— Максим Тадейович часто вирушав полювати?

— Він любив мисливство, але на великого звіра не ходив: качки, зайці. Хоча, щоб уполювати зайця, теж треба мати здоров’я. Вони лежать на стерні, і виманити їх нелегко. У мене досі перед очима картинка: сидить дід під копичкою сіна і чекає, поки на нього набіжить заєць. А ми, молоді, йдемо стернею і намагаємося цього зайця нагнати. Але щастя такого не випало... Про його полювання дуже влучно написав Борис Олійник: «Через біле-біле поле йде веселий дідуган. Довкруг нього зайці хватко витанцьовують канкан...» А от рибалку він любив до безтями. Ось пригадую випадок. У дворі біля будинку є фонтанчик. І якось після рибалки я випустив у нього наловлених карасів. Закинув вудочку, коли бачу, а з іншого боку фонтану примостився дід Максим. І теж вудочкою карасів підтягує.

— А куди ви їздили рибалити?

— Передусім на озера Нижні Сади, Осокорки і Вишеньки. Там, де зараз Харківський масив, тоді були заплавні луки. Я інколи туди заїжджаю згадати своє дитинство, бо останні спомини про Максима Тадейовича пов’язані саме з цими озерами. Взимку 63-го він уже почав тяжко хворіти. У Києві встановити діагноз не могли. Згодом кремлівські лікарі знайшли рак підшлункової. Коли батьки їхали зустрічати його в аеропорт, я теж напросився. Дідові вже було важко ходити, і ми під’їхали до трапу літака. Він ледве спускався, хоча йому залишалося жити ще кілька місяців. Які тільки ліки тоді діставали. Замовляли їх у Москві через японське посольство. Якісь знахарі до нас приходили. Та все марно... В останній рік Максим Тадейович уже майже не їздив у Голосієво, перебрався до нас на Леніна, 68, бо вважав, що лікарям незручно їздити на край міста.

Але ми говорили про луки... Востаннє ми були там разом у квітні 1964-го. Максим Тадейович попросив: «Поїхали, я попрощаюся». Ми дісталися озера навпроти Вишеньок біля другого шлюзу. А квітень — час перелітних птахів. І на те озеро просто падали зграї качок, куликів, чайок. То був весняний переспів на заплавних луках. Ми поставили стілець (було трохи сонечка), і дід десь з годину просто сидів і слухав. Таке було прощання. До речі, тієї ночі, як він помер, на ялинці біля будинку страшенно кричав якийсь птах: надривно, гучно...

А роком раніше, у червні 1963-го, він теж відпочивав на цих луках, біля озера Святище. Узагалі не було жодного року, щоб дід кудись не їздив. Але 63-го сказав: «Не хочу цього року далеко мандрувати. Краще поживу трохи на Святищі». А що таке заплавний лук? Озеро, очерети і жодного дерева. Батько вирізав якусь вербу, закопав її, щоб була тінь. Поставили намет (він у мене досі на дачі). І там дід жив зі своїм секретарем Степаном Васильовичем Майстренком. На тому Святищі він провів два тижні. Оскільки це було неподалік Києва, ми щодня привозили йому їжу. А ще допомагав місцевий житель з Позняків Степан Трохимович. У нього біля озера був город... Кажуть, зараз там інший господар. І ті луки разом зі Святищем викуплені. Хочу цієї весни попросити господарів дозволу сфотографувати це історичне місце.

Про подорожі

— Якби Максим Тадейович не був поетом і перекладачем, то став би найвизначнішим мандрівником. «Ледь-ледь окреслена мета, а серце манить у дорогу», — це він писав уже будучи тяжко хворою людиною. У нього був улюблений вислів «мандрівочка пахне» — це слова зі старовинної чумацької пісні. І от коли він кудись збирався, завжди казав: «Мандрівочка пахне»... Дуже любив їздити до Білорусі. Мав там багато друзів: Янка Купала, Якуб Колас, Петрусь Бровка, Максим Танк... Бував на Кавказі, в Прибалтиці, в європейській частині Росії... Подорожувати любив своєю машиною.

— Він сам водив машину?

— Ніколи. У нього був водій Микола Петрович Глєбов. Максим Тадейович взагалі був байдужий до техніки-механіки. Приміром, свої вірші завжди писав від руки, а потім їх передруковував помічник. Телефон у Голосієво з’явився тільки 1962 року, через 10 років після того, як збудували садибу. Максим Тадейович забороняв його ставити, бо вважав, що поезія і поспіх несумісні. Щоправда, на Леніна, 68, де він приймав людей як депутат Верховної Ради, телефон був. А от до барометра ставився з довірою. Визначав по ньому, який тиск, їхати на рибалку чи ні: «Максимчику, завтра на рибалку не поїдемо. Риба залягла, їй не до кльову».

— Я вчився у школі, і відривати мене від занять ніхто не дозволяв. Та й не завжди юнак був потрібен під рукою. Але, коли 1960 року Максиму Тадейовичу вручали Ленінську премію, мене з собою взяли. Може, хотіли Москву показати? До речі, то могла бути наша остання мандрівка. Летіли ми на старенькому ІЛі. Я сидів біля ілюмінатора і звернув увагу, що лист, яким укрите крило, відстав і хитається на вітрі. Батько запитав стюардесу: «Ви це вважаєте нормальним?» А вона: «Та не дивуйтеся, це ж останній рейс літака. Ми його списуємо». Я відтоді терпіти не можу літати літаками. Та й батько їх ніколи не любив. А дідові ми нічого не сказали.

Так от щодо тієї поїздки. Жили ми в готелі «Москва» (його вже знесли), який стояв біля Красної площі. І в мене збереглося кілька яскравих спогадів. Коли мене залишали в номері, я дивився на Красну площу (а по ній тоді з боку «ГУМу» їздили автомобілі) і лічив машини: скільки проїхало «Волг», скільки «ЗіМів»... А потім з Кремля повернулися дід Максим і батько. Дід приніс повну валізу грошей. Я досі не розумію, чому йому видали премію готівкою (а це було до деномінації). Я стільки грошей ніколи в житті не бачив. І от я сидів і рахував ті купюри. Хоча, коли ми поверталися до Києва, ці гроші з собою не везли. Мабуть, їх переказали поштою.

— А може, він передав їх до фонду Леніна, як тоді було заведено?

— Я такого не пам’ятаю. Знаю, що частину Сталінської премії (він мав їх дві) дід Максим віддав на танкову колону «За рідну Батьківщину»...

— А вам подарунки дід часто привозив?

— Пам’ятаю, як привіз з Москви металевий самоскид. Зелений, величезний! Звичайно, зроблено його було грубо, але там був гачок. Якщо на нього натиснеш — відкидається кузов. А ще часто дарував рибальські снасті: яка-небудь французька волосінь, чи гачок — для нас було дивом. Це був подарунок для всіх. Адже ми разом рибалили. Але найчастіше дід дарував свої підписані книжки...

Бюро добрих послуг

— Ті, хто мав щастя спілкуватися з Максимом Тадейовичем, згадують, що він ніколи нікому не відмовляв у допомозі...

— Таких спогадів безліч. Коли після війни Максим Тадейович в’їхав у квартиру на Леніна, 68, то на його дверях було написано: «Лікар такий-то — дзвонити 1 раз. Максим Рильський — дзвонити 2 рази». Максим Тадейович тоді очолював Спілку письменників України. І він поселив у себе стоматолога літфонду, бо людині просто не було де жити. Той у квартирі в діда і пацієнтів приймав. Або, приміром, Платон Воронько згадував, як вийшла його перша книга. Під час війни він партизанив у Ковпака. 44-го року його тяжко пораненого привезли до київського госпіталю. І Платон Воронько передав Степану Крижанівському свої пісні, записані під час карпатського рейду. І вже через кілька місяців за сприяння Максима Тадейовича їх було видано окремою книгою. Я думаю, взагалі важко підрахувати, скількох літераторів він вивів у життя. І хіба тільки це. От нещодавно перечитав листування Максима Тадейовича з Борисом Теном (Микола Хомичевський — поет і перекладач. Упродовж 31 року працював над перекладом «Одіссеї» та «Іліади». — Авт.). Це був видатний перекладач, але жив він на Рівненщині й був трохи відірваний від життя в столиці, де творився літературний і перекладацький процес. І Рильський всіляко намагався йому допомогти. Був його поводирем. А водночас допомагав розв’язувати побутові проблеми.

І таких випадків безліч. У садибу в Голосієво приходили родичі з Романівки, просто земляки. Пам’ятаю, одному він віддав своє пальто, бо людині не було чого носити. Іншому — кошик харчів. Ви згадували про фонд Леніна. Йому не треба було передавати ці гроші у фонд. Вони все одно йшли до людей. Може, тому, коли Максим Тадейович помер, з’ясувалося, що його спадкоємцям ділити нема чого. Щоб вступити у право власності на садибу і передати її в дарунок музею, нам довелося продати той самий «ЗіМ».

— Отже, Максим Тадейович був гостинним господарем. А сам готував для гостей?

— У цьому не було потреби. Баба Катя (Катерина Михайлівна — дружина М. Рильського. — Авт.) була чудовою господинею. Ще в садибі жила кухарка тьотя Ксеня. До їжі Максим Тадейович був невибагливий. Хоча іноді міг замовити приготувати впольовану ним качку чи наловлених карасів. Коли збиралася вся родина або приходили гості, то у вітальні розсувався великий стіл. Сиділи за столом до 2—3 годин ночі. Багато хто залишався ночувати. Але це ніколи не були п’янки! Дід Максим грав на роялі. Грав майстерно (його вчителем був Микола Лисенко, друг батька). Гості співали. Я, правда, довго не засиджувався. Це зараз 16-річний юнак може й дома не ночувати. А тоді о 21.00 батьки казали: «Все. Йди до себе». Але пам’ятаю, що було дуже цікаво: спогади, жарти, а іноді — неметушлива розмова з аналізом якихось літературних подій. Тут бували й українські письменники, і російські, ті, кого він перекладав, і хто його перекладав. Одне слово, добрі приятелі й друзі. В останні роки найближчим другом Максима Тадейовича був Андрій Самійлович Малишко. Він був більш ніж друг — брат. І свого останнього вірша дід Максим присвятив саме йому: «Зо мною друг — і знов душа розкрита... Спасибі Вам — за ласку, за тепло!».

— Він казав: «Художній переклад — вищий за оригінальну творчість, бо крім поетичного таланту, вимагає ще й акторських здібностей, перевтілення, вживання в образ автора твору». Часом навіть жартома казав, що переклади для нього важливіші. Я думаю, все-таки на першому місці для нього була оригінальна творчість. Але до перекладів він ставився дуже серйозно. Його наставником у цьому був старший брат Іван. Максим Тадейович перекладав з 13 мов. Французьку знав досконало. Був навіть випадок, коли під час поїздки до Франції нашій делегації не виділили перекладача. І виручив Максим Тадейович.

Його перші переклади було вміщено в книжці «Гомін і відгомін». А після арешту (1931 р.), коли його почали цькувати, як неокласика, переклад став для Рильського віддушиною. Він уже не міг писати те, що хотів. Тому той період став розквітом його перекладацької діяльності.

— Зараз досить часто можна почути: навіщо перекладати на українську мову російських класиків? Максим Тадейович дотримувався іншої думки?

— Звичайно. Він перекладав і Пушкіна, і Лермонтова, і Гоголя. Він був пропагандистом рідної мови і вважав, що російська класика звучатиме українською не гірше, якщо переклад зробити майстерно. Але то був двосторонній процес. Українських поетів, письменників перекладали російською, щоб і російський читач знав Україну.

Був випадок

— Прочитала у спогадах про Рильського, що він засуджував «фізичне виховання» дітей. Невже справді жодного разу не знімався ремінець?

— Один випадок можу згадати. Мені було років 8 чи 10. Пам’ятаю, я чогось страшенно верещав. А дід в той час працював. У нас було заведено: коли дід працює, в домі має бути тиша. Навіть гості до нас приходили під вечір: бо зранку дід працював удома, потім їхав до інституту (М. Рильський був директорм Інституту мистецтва, фольклору та етнографії. — Авт.) чи до видавництва. Тож коли мене не змогли вгамувати, спустився дід і дав мені хорошого дубцяка по одному місцю. Це було один раз, але я запам’ятав. А дітей дід любив. Він узагалі любив людей. Казав: сім разів подумай про людину погану, а на восьмий — зроби їй добре.

Ось іще один випадок. У нас була традиція: 3 червня, в день ангела моєї матері, виїздити на луки, зробити шашлик, порибалити. І от одного разу приїхали, дід вудку закинув, плітку ловить. Раптом приходять двоє чи троє молодиків у татуюваннях, закидають у ставок сітку і давай її тягнути просто по вудочках. Ми, звичайно, їх попереджаємо: вибачте, але тут людина сидить, рибалить. А вони: мат-перемат. Одне слово, почалася бійка. Поки чоловіки сварилися, то дід Максим сидів спокійно (він ніколи не лаявся). Але як почалася бійка і вже жінки заверещали, то мій спокійний дід кинувся до «ЗіМа», схопив двометрову стартерну ручку і на цих браконьєрів. Такого діда я ніколи не бачив. Ті теж розгубилися й відступили. Правда, пообіцяли, що повернуться з підмогою. Чесно кажучи, ми почувалися переможцями. Обнімали діда, але казали: давайте звідси поїдемо. Не будемо випробувати долю вдруге. Отак нам зіпсували іменини.

— Після смерті Максима Тадейовича ви виїжджали на луки?

— Поки жив мій батько, традиція зберігалася. Але не було вже того ентузіазму. Дід Максим об’єднував родину. Хоча він і зараз її об’єднує.

Замість епілогу

Нещодавно троє нащадків Максима Тадейовича: його онуки Максим та Андрій і правнук Назар заснували Фонд Максима Рильського. Цього року фонд планує реалізувати кілька проектів: поетичний конкурс, день відкритої палуби на пароплаві «Максим Рильський», поетичний вечір останнього вірша, присвячений дружбі Рильського і Малишка... А ще в Москві підростає наймолодший Максим Рильський. Правнук.