Бабусі у спадок

Оленку пенсіонерці Валентині Олександрівні Кохно із селища Зарічне залишила «у спадок» її покійна середульша донька Оксана. То, поставивши на ноги трьох дочок, Валентина Олександрівна з Іваном Петровичем нині ростять уже четверту дитину.

Їх найстарша Алла живе далеко від рідного дому — в Казахстані. Оксану, Оленчину маму, поховали, коли її єдиній дитині було лише чотири роки. А найменша донька Альона, її чоловік Богдан та шестирічний синок Рома живуть разом із ними, в батьківській хаті. Отже, Альона допомагає матері ростити сестрину сирітку, навчаючи її і словом, і власним прикладом усім тим премудростям, які повинна знати жінка.

Та найбільше, звичайно, опікується внучкою-сиротою бабуся. Так було ще до того, як дівчинка втратила маму. Бо ще раніше вона втратила тата. Він пішов із сім’ї, коли Оленці було два місяці. Далі мама з дочкою жили, постійно борючись із хворобами — то маминою, то доньчиною. І все те пройшло болями та переживаннями через серце бабусі.

В Оксани розвинулась лімфома і забрала її так швидко, що рідні й отямитись не встигли. Довго лежала жінка в обласній лікарні, і вже тоді її Оленка залишалась повністю під бабусиною опікою. А коли Оксану привезли додому і вона через день померла, то Валентина Олександрівна стала внучці і бабусею, і мамою водночас. Тепер вона — її опікун, а отже, відповідальність за Оленчину долю повністю на бабусі.

Дуже рано з’ясувалося, що народжена в чорнобильській зоні дівчинка має суто «чорнобильську» хворобу — вроджений гепотеріоз. Тобто в неї майже не функціонує щитовидка. Без постійного, щоденного вживання тироксину, йодомарину вона жити не може. Але таблетки, хоча бабуся й привчила онучку скрупульозно дотримуватись графіка їх приймання, не можуть замінити дитині натуральних гормонів, які виробляє щитовидна залоза. Оленці вже скоро сімнадцять буде, в неї вже є паспорт, а вигляд має років на 11—12. І до школи дівчинка через свою хворобу не ходить. Натомість учителі приходять до неї, бо навчається вона за індивідуальним планом.

— І як же ти вчишся? — цікавимось.

— Добре, — хвалиться дівчинка, — на вісім балів, а з математики ще краще — на дев’ять.

Учителька Оленчина, Світлана Василівна Кохно, ученицею своєю хвалиться. Розповідає, що вона активна і останнім часом дуже підтягнулась у навчанні. Світлана Василівна вважає, що то вплив сім’ї, в якій росте дитина, дає про себе знати.

— У селі більше такої бабусі не знайдете, — каже вчителька про Валентину Олександрівну. — І як тільки вона встигає усе? І дівчинка в неї завжди охайна та доглянута, і позайматись вона з нею встигає, і це за того, що з кухні практично не виходить, бо сім’я велика. Хоч як рано до них прийди, розповідають усі, хто знає цю сім’ю, вже є хліб свіжий спечений, і пряників чималий ящик. Це дається взнаки колишня Валентини Кохно робота кондитером у кулінарії райспоживспілки. Що там казати? Професіонал.

— А якої роботи ти навчилася від бабусі? — запитуємо в Оленки.

— Дворця прибираю, город загрібаю, — перераховує та, — вмію робити м’ясний салат, вінегрет, «шубу» і салат з редиски.

Але чого там гріха таїти, найбільше їй хочеться відчути себе такою ж, як однолітки, побути в компанії ровесників, потанцювати, розважитись. Оленка, загинаючи пальці, називає найближчих, найкоханіших своїх людей: «Баба, тьотя Альона, дід, дядько Богдан...». А потім махає рукою: «Усіх люблю».