Держава, як організаційно-правова форма, завжди існувала і має існувати задля того, щоб задовольняти потреби своїх громадян. Простими словами, держава для людини, а не людина для держави.

Більшість державних службовців, людей, які виконують роботу від імені держави, фінансуються за рахунок державного бюджету. Тобто за рахунок сплачуваних нами податків. Отже, держслужбовці всіх рівнів утримуються за рахунок простих громадян та підприємств, які сплачують податки із прибутків від комерційної діяльності. У Стародавньому Римі, наприклад, податків збирали стільки, аби вистачало на утримання армії та мінімуму чиновників. До речі, Рим навіть не кожен рік брав податки із своїх громадян.

Населення України із року в рік все меншає, а чиновників стає дедалі більше. Мимоволі ставиш собі запитання: «Що вони роблять?» і «Скільки їх утримання коштує?». Візьмемо ту саму Солом’янську районну в м. Києві державну адміністрацію. Скільки тут заступників у голови адміністрації? І в яку суму стають вони платнику податків?

Так от, у цій адміністрації, відповідно до затвердженої структури, 10 заступників, у Шевченківській районній у м. Києві державній адміністрації — 9, в Подільській районній у м. Києві державній адміністрації — 10, а у Київській міській державній адміністрації — 12 заступників голови.

На утримання кожного заступника районного керівника у столиці щомісяця витрачаються приблизно такі кошти:

— заробітна плата, премія від 5000 до 12000 гривень в залежності від рангу та стажу;

— оренда службового автомобіля плюс зарплата водія — 7000 грн.;

— секретар (як правило, хтось із співробітників підрозділу виконує цю функцію, офіційно секретарів за штатним розписом не передбачено) — 1500—2000 грн.;

— оренда кабінету близько 20 кв. м — до 100 грн.;

— мобільний телефонний зв’язок — 500 грн.;

— канцтовари та інше — близько 200 грн.

Всього приблизно 17500 грн. на кожного.

От і виходить, що утримання такої кількості заступників голови того самого Солом’янського району коштує мешканцям району приблизно 175000 грн. на місяць.

Що з цим робити?

Якщо просто перевести половину з них на посаду начальників управлінь, якими вони, по суті, і є, то економія коштів була б відчутною.

Закон Паркінсона говорить про те, що бюрократизація організаційних процедур, певною мірою, корисна, оскільки вона забезпечує порядок у роботі. Але цей закон також стверджує, що бюрократія породжує бюрократію, тобто чиновники розмножують один одного.

Чому так відбувається? Чому кожен «шеф» шикує перед собою захисну стінку заступників?

По-перше, так історично склалося: десь, когось, колись необхідно було працевлаштувати і вводилися нові посади.

По-друге, керівник ради і адміністрації за своє обрання на посаду голови має розраховуватися з різними політичними силами за підтримку своєї кандидатури. От і призначають: одного від БЮТ, іншого від «Нашої України», від Блоку Черновецького... Скільки підтримки, стільки й посад заступників дістає та чи інша політична сила. Хоча фаховий рівень більшості з них аж ніяк не найкращий. Що вже казати про районну ланку, коли так бувало, що нові міністри в день призначення на посаду дізнавались адресу своїх міністерств.

На наступній після районів вертикалі управління така сама ситуація: голова міста розраховується за свою підтримку посадами заступників, яких у КМДА налічується 12 чоловік, а вони, в свою чергу, кимось мають керувати, от і виходить, що чиновництво зростає, як на дріжджах.

Практика свідчить, що в будь-якій організації 20 відсотків людей виконують 80 відсотків роботи, решта просто імітують плідну діяльність. Але коли ми з вами стоїмо в черзі до такого працівника, щоб отримати той чи інший підпис, як правило, особа, яка його ставить, особисто ні за що не відповідає. Чи не було б краще без усіх цих узгоджень, резолюцій, дозволів і чиновників відповідно?

На черзі скорочення управлінського апарату. Хто за це візьметься? Кабінет Міністрів, Верховна Рада, Президент? А може, всі разом? І чим таке скорочення обернеться для звичайних громадян?

Як свідчать ветерани держслужби, у Солом’янській районній у м. Києві державній адміністрації (та хіба лише тут?) за останні 20—30 років спостерігається плачевна практика: після чергового скорочення штату через деякий час з’являється новий штат, вже вдвічі, а то й втричі більший за попередній.

А чи не забагато у нас народних обранців у місцевих органах влади? Хоча вони, як правило, зарплат не отримують, за винятком тих, які працюють в радах на постійній основі. Виконують свої обов’язки на громадських засадах, не пориваючи з виробництвом. А решту часу працюють за основним місцем роботи.

Але задля ефективної роботи їх чисельність теж можна було б зменшити.

В часи Олександра Омельченка депутатів Київміськради було 90, а тепер аж 120. Депутат Верховної Ради В. Писаренко вніс на розгляд законопроект про скорочення кількості депутатів місцевих рад. У Києві їх мало б бути 60 чоловік, в Солом’янській районній в м. Києві раді — від 38 до 46 депутатів (на сьогодні 60). Але поки що законопроект відкликали.

Настав час, коли громадяни мають право контролювати собівартість утримання влади. Можливо, наш уряд розпочне роботу зі скорочення чиновників? Якщо ні, то це зробить, напевно, наступне покоління політиків...

Олег КОСТЮШКО, депутат Солом’янської районної в м. Києві ради, фракція Народної партії.