Проблема облогуючих земель, схоже, відходить у минуле. Хмельниччина впевнено звітує про збільшення орних площ. У багатьох селах уже забувають про поля, які встигли зарости не лише бур’яном, а й лісом. Навпаки, дедалі частіше на місцях розгораються справжні бої за кожен пай.

Водночас статистика дедалі частіше свідчить уже не про збитковість, а про прибутковість багатьох галузей. За темпами зростання валової продукції сільського господарства торік Хмельниччина посіла друге місце у країні, збільшивши свої здобутки в рослинництві більш як на сімнадцять відсотків.

Здавалося б, такі темпи розвитку передусім мало б відчути саме село. На жаль, принцип, хто більше попрацював, той став краще жити, не спрацював. Не тільки рівень зарплат, пенсій, а й уся соціальна сфера села залишається на найнижчому рівні.

Чому? Причини можна вишукувати різні. Але одна з найглибинніших полягає, напевно, в тому, що такі поняття, як власник, орендар землі і справжній господар так і не об’єднались. А коли в кожного залишається свій інтерес, то й результати роботи різні: на одній землі хтось багатіє, а хтось стає ще бідніший.

Ситуація стала настільки очевидною, що обласна влада вирішила зустрітись із найбільшими земельними орендарями. Дехто з них обробляють уже не десятки — сотні тисяч гектарів, маючи при цьому мільйонні прибутки. Отож і розмова була така: поділіться з бідним селом, допоможіть будувати дороги, утримувати фельдшерсько-акушерські пункти, проводити газифікацію... А головне — не скупіться на роботу і зарплату для сільського населення. Адже проблема безробіття стала одною із найболючіших. Навіть за минулорічної середньообласної зарплати у трохи більш як тисячу гривень селяни отримували лише половину.

Проблеми такі очевидні, що нікому із присутніх і на думку не спало щось заперечити. Однак і активної готовності вкладати свої кошти в соціальну сферу села так само, як вони інвестуються в землю, ніхто не виявив. Та й хто ж це робитиме, коли нинішні закони дозволяють просто нехтувати всіма цими соціальними проблемами.

Мені пригадалась публікація в одній із районних газет, де прихильники одного земельного орендаря активно засуджували іншого потужного інвестора. Мовляв, той вдався до підкупу селян, намагаючись у такий спосіб перехопити людські паї. Такі дії було названо новомодним словом «рейдерство» і вимагалось, щоб винного притягли мало не до кримінальної відповідальності.

Так от що цікаво: «підкуп» полягав у тому, що селянам навіть не роздавали, а продавали за собівартістю деякі харчові продукти. А ті і цьому були раді. Бо за останні декілька літ отримували від свого орендаря лише по два центнери аж ніяк не високоякісного зерна.

В одному із сіл люди водили мене своїми полями, розказуючи, як колись тут збирали врожаї до дев’яноста (!) центнерів пшениці з гектара. А тепер кожен за свої два—чотири гектари отримав по два мішки зерновідходів. І навіть це не дало їм права розірвати договір із, м’яко кажучи, не дуже щедрим орендарем. Але й останній за собою особливої вини не чує. Адже плата в півтора відсотка від вартості паю — законна. А вона дуже часто вміщається лише у триста—п’ятсот гривень на рік. От і виходить, що така норма дає змогу одним отримувати шалені прибутки, а інших перетворює на рабів.

Щоправда, останнім часом серед інвесторів з’явились справжні герої, котрі самі піднімають планку оплати до двох, а то і трьох відсотків. Однак робити це змушує їх не так доброчинність, як конкуренція. Якщо земельний пай можна перехопити лише за якусь сотню, то чому б цього не зробити?

Люди радіють «щедрості», наче діти малі, забуваючи, що соціальні проблеми села при цьому не лише не вирішуються, а й відсуваються все далі.

Проте і орендарів винуватити якось не виходить. Узявши на себе зобов’язання добре обробити землю і виростити на ній гарний урожай, вони в переважній більшості роблять це успішно. До того ж серйозні аграрні компанії справно платять податки, намагаються дотримуватись усіх законних вимог. То що ставити їм у провину? Те, що в селі давно розвалено весь колишній колгоспний майновий комплекс? То вони до цього не причетні. Хто ж буде зазіхати, а тим паче відповідати за розібрані ферми, залишки металобрухту від колишньої техніки, знищені токи і ваги, котрі тепер гордо називаються людськими майновими паями.

Вимагати від інвестора роботу? Так він і запропонував би її, тільки кому? Серед селянської армії безробітних уже й не розшукаєш висококласного механізатора, досвідченого агронома, прогресивного зоотехніка. І знову-таки в договорах на право земельної оренди жодної умови про забезпечення землевласника роботою.

Ну а про утримання соціальної сфери села вже й казати нічого. Школа, дитячий садок, лікарня — все це бюджетні установи. Якщо держава, котра взяла на себе зобов’язання з їх утримання, не хоче і не може цього робити, то що вимагати від інвестора, котрий жодними подібними зобов’язаннями не обтяжений.

Подейкують, настане час і конкуренція за право на оренду змусить інвесторів бути і щедрішими, і поступливішими. Та коли він прийде, цей час? Кому ж вигідно піднімати планку благочинності, якщо можна обходитись невеличким подарунками до свят, разовою грошовою допомогою чи благодійними внесками на потреби громади.

Усе це закономірно. Адже інвестувати врожаї і вкладати гроші в землю — це, як з’ясувалося, зовсім різні речі. Та й власники капіталів і власники землі стоять на протилежних полюсах. Тож хоч як переконуй, як умовляй, а знайти спільні інтереси їм не те що важко, а просто неможливо. Хоч як хитруй, а земля любить одного господаря.

Хмельницька область.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.