Проблема облогуючих земель, схоже, відходить у минуле. Хмельниччина впевнено звітує про збільшення орних площ. У багатьох селах уже забувають про поля, які встигли зарости не лише бур’яном, а й лісом. Навпаки, дедалі частіше на місцях розгораються справжні бої за кожен пай.
Водночас статистика дедалі частіше свідчить уже не про збитковість, а про прибутковість багатьох галузей. За темпами зростання валової продукції сільського господарства торік Хмельниччина посіла друге місце у країні, збільшивши свої здобутки в рослинництві більш як на сімнадцять відсотків.
Здавалося б, такі темпи розвитку передусім мало б відчути саме село. На жаль, принцип, хто більше попрацював, той став краще жити, не спрацював. Не тільки рівень зарплат, пенсій, а й уся соціальна сфера села залишається на найнижчому рівні.
Чому? Причини можна вишукувати різні. Але одна з найглибинніших полягає, напевно, в тому, що такі поняття, як власник, орендар землі і справжній господар так і не об’єднались. А коли в кожного залишається свій інтерес, то й результати роботи різні: на одній землі хтось багатіє, а хтось стає ще бідніший.
Ситуація стала настільки очевидною, що обласна влада вирішила зустрітись із найбільшими земельними орендарями. Дехто з них обробляють уже не десятки — сотні тисяч гектарів, маючи при цьому мільйонні прибутки. Отож і розмова була така: поділіться з бідним селом, допоможіть будувати дороги, утримувати фельдшерсько-акушерські пункти, проводити газифікацію... А головне — не скупіться на роботу і зарплату для сільського населення. Адже проблема безробіття стала одною із найболючіших. Навіть за минулорічної середньообласної зарплати у трохи більш як тисячу гривень селяни отримували лише половину.
Проблеми такі очевидні, що нікому із присутніх і на думку не спало щось заперечити. Однак і активної готовності вкладати свої кошти в соціальну сферу села так само, як вони інвестуються в землю, ніхто не виявив. Та й хто ж це робитиме, коли нинішні закони дозволяють просто нехтувати всіма цими соціальними проблемами.
Мені пригадалась публікація в одній із районних газет, де прихильники одного земельного орендаря активно засуджували іншого потужного інвестора. Мовляв, той вдався до підкупу селян, намагаючись у такий спосіб перехопити людські паї. Такі дії було названо новомодним словом
«рейдерство» і вимагалось, щоб винного притягли мало не до кримінальної відповідальності.Так от що цікаво:
«підкуп» полягав у тому, що селянам навіть не роздавали, а продавали за собівартістю деякі харчові продукти. А ті і цьому були раді. Бо за останні декілька літ отримували від свого орендаря лише по два центнери аж ніяк не високоякісного зерна.В одному із сіл люди водили мене своїми полями, розказуючи, як колись тут збирали врожаї до дев’яноста (!) центнерів пшениці з гектара. А тепер кожен за свої два—чотири гектари отримав по два мішки зерновідходів. І навіть це не дало їм права розірвати договір із, м’яко кажучи, не дуже щедрим орендарем. Але й останній за собою особливої вини не чує. Адже плата в півтора відсотка від вартості паю — законна. А вона дуже часто вміщається лише у триста—п’ятсот гривень на рік. От і виходить, що така норма дає змогу одним отримувати шалені прибутки, а інших перетворює на рабів.
Щоправда, останнім часом серед інвесторів з’явились справжні герої, котрі самі піднімають планку оплати до двох, а то і трьох відсотків. Однак робити це змушує їх не так доброчинність, як конкуренція. Якщо земельний пай можна перехопити лише за якусь сотню, то чому б цього не зробити?
Люди радіють
«щедрості», наче діти малі, забуваючи, що соціальні проблеми села при цьому не лише не вирішуються, а й відсуваються все далі.Проте і орендарів винуватити якось не виходить. Узявши на себе зобов’язання добре обробити землю і виростити на ній гарний урожай, вони в переважній більшості роблять це успішно. До того ж серйозні аграрні компанії справно платять податки, намагаються дотримуватись усіх законних вимог. То що ставити їм у провину? Те, що в селі давно розвалено весь колишній колгоспний майновий комплекс? То вони до цього не причетні. Хто ж буде зазіхати, а тим паче відповідати за розібрані ферми, залишки металобрухту від колишньої техніки, знищені токи і ваги, котрі тепер гордо називаються людськими майновими паями.
Вимагати від інвестора роботу? Так він і запропонував би її, тільки кому? Серед селянської армії безробітних уже й не розшукаєш висококласного механізатора, досвідченого агронома, прогресивного зоотехніка. І знову-таки в договорах на право земельної оренди жодної умови про забезпечення землевласника роботою.
Ну а про утримання соціальної сфери села вже й казати нічого. Школа, дитячий садок, лікарня — все це бюджетні установи. Якщо держава, котра взяла на себе зобов’язання з їх утримання, не хоче і не може цього робити, то що вимагати від інвестора, котрий жодними подібними зобов’язаннями не обтяжений.
Подейкують, настане час і конкуренція за право на оренду змусить інвесторів бути і щедрішими, і поступливішими. Та коли він прийде, цей час? Кому ж вигідно піднімати планку благочинності, якщо можна обходитись невеличким подарунками до свят, разовою грошовою допомогою чи благодійними внесками на потреби громади.
Усе це закономірно. Адже інвестувати врожаї і вкладати гроші в землю — це, як з’ясувалося, зовсім різні речі. Та й власники капіталів і власники землі стоять на протилежних полюсах. Тож хоч як переконуй, як умовляй, а знайти спільні інтереси їм не те що важко, а просто неможливо. Хоч як хитруй, а земля любить одного господаря.
Хмельницька область.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.