У побуті, коли ми говоримо про інтерес, то насамперед розуміємо під цим словом увагу, що виявляється до чого-небудь, прибуток, вигоду, благо, користь, часто те, що становить переважний зміст думок, турбот кого-небудь. І такого уявлення про інтерес, на перший погляд, здається досить, щоб розуміти інтерес і зацікавленість людей у повсякденному спілкуванні. Однак коли мова йде про суспільні явища, де інтерес представлений в узагальнено-абстрактному вигляді стосовно таких суб’єктів, як держава, суспільство, народ, нація та інші, обійтися побутовими уявленнями про таку категорію, як інтерес, практично неможливо. Тут необхідні глибоко наукові уявлення про інтерес, інакше не можна зрозуміти тих реальних суспільних процесів і явищ практики, які потрібно осмислити, щоб прийняти правильні загальнозначущі рішення.

Отже, з огляду на єдину природу будь-якого виду інтересів, загальнодержавний інтерес являє собою залежність між необхідністю задоволення суспільних потреб і тих можливостей їх задоволення, що досягаються через цілеспрямовану діяльність усіх суб’єктів державно-правового регулювання суспільних відносин, через весь механізм державного керування.

Загальнонародний інтерес також являє собою залежність між необхідністю задоволення всіх потреб суспільства і можливістю їх задоволення через діяльність всіх учасників суспільних відносин. Це залежність між загальнонародними потребами і загальнонародними можливостями їх задоволення. Безсумнівно, що до загальнонародних інтересів входять і інтереси колективні, особисті, приватні — тією мірою, якою їх формування й реалізація залежать від умов суспільного життя. Істотною особливістю загальнодержавного і загальнонародного інтересів є та обставина, що вони включають у свій зміст класові інтереси. Класовий інтерес завжди обмежений залежністю між необхідністю задоволення своїх класових потреб і можливостями, що надає класові суспільство, особливо в особі панівного класу, для їх задоволення. При цьому будь-яке класове розшарування суспільства передбачає наявність панівного класу, що має свої особливі потреби і прагне одержати за рахунок інших класів, а отже, і за рахунок суспільства в цілому, найсприятливіші можливості їх задоволення. Більш того, панівний клас завжди прагне представити свій інтерес як загальнонародний загальнодержавний.

Тому завдання чесних політиків, економістів, юристів, чесної політичної опозиції полягає в тому, щоб чітко розмежовувати інтерес панівної владної еліти і загальнодержавний загальнонародний інтерес. Не давати панівній еліті збагачуватися за рахунок обмеження, а попросту — обкрадання, загальнодержавного загальнонародного інтересу. В чому тут сіль проблеми? Вона в тому, що реалізація спільних, так званих загальнонародних, інтересів неминуче приводить до задоволення потреб мільйонів громадян країни. Хіба державне регулювання цін на комунальні послуги, продукти харчування, товари першої потреби як загальний захід не є найрадикальнішим у боротьбі з бідністю? Безсумнівно, є, і Ерхард, «батько» економічного чуда в післявоєнній ФРН, саме через державне регулювання цін не допустив масової бідності в зруйнованій країні. Спільне і приватне — ці дві категорії в умовах ринку намагаються протиставити одну одній, забуваючи про те, що вони перебувають у постійному діалектичному зв’язку, що особистий і приватний інтерес завжди визначається суспільством і через це завжди має суспільний характер. Важко сперечатися з К. Марксом, який відзначав, що «...приватний інтерес уже сам є суспільно визначений інтерес і може бути досягнутий лише за умов, створюваних суспільством, і з допомогою надаваних суспільством засобів, тобто що він пов’язаний відтворенням цих умов і засобів. Це інтерес приватних осіб; але його зміст, як і форма, і засоби здійснення, дані суспільними умовами, незалежними від індивідів».

Творчим началом у суспільстві завжди є діяльність особистості, яка може знайти свій розвиток і застосування тільки в рамках суспільних умов.

Взаємозв’язок особистого і загального інтересу може мати антагоністичний характер. Антагоністичного характеру цей взаємозв’язок набуває тоді, коли формування й реалізація особистого інтересу відбувається на шкоду суспільству. Саме це ми спостерігаємо в пострадянській реформаторсько-неоліберальній Україні, де повний пріоритет має приватний інтерес. Однак ми не повинні забувати, що в приватного інтересу, з його позитивним началом стимуляції активності особи, є й багато невиправних вад, які «виліковуються» тільки за пріоритету спільних, загальнонародних інтересів, у разі приборкання приватного інтересу, обмеження його незмірних потреб і «стримання» можливостей їх задоволення.

Приватний інтерес розглядає себе як кінцеву мету світу. І цього виверткого, агресивного, лицемірного, жадібного і скупого до тваринного інстинкту імпровізатора наші реформатори звели в пріоритет суспільного розвитку. У давній суперечці про пріоритети держави приватник, приватний власник став кумиром наших реформаторів. Його інтерес став переважним перед загальнодержавним і загальнонародним інтересом. Це означає, що суспільні потреби стали другорядними стосовно потреб великих приватних власників. У результаті суспільство в цілому відкинуте у своєму розвитку на 40—50 років назад, а мільйони приватних власників стали або жебраками, або з гордим достоїнством ледь зводять кінці з кінцями, називаючи себе середнім класом. Яка головна причина такого стану суспільства? Відповідь одна: повна зневага реформаторів до досягнення загальних благ, до задоволення загальних потреб суспільства, а значить, і окремої людини, до використання можливостей держави і права в інтересах усього суспільства, а не приватних осіб.

Наші реформатори, «помаранчеві» та «біло-голубі», західної та східної закваски, зовсім не думають і не дбають про загальне благо як одну з цілей соціальної політики. Тим часом у політології відзначається, що думка про загальне благо надзвичайно змістовна, вона включає ідеї справедливості, рівності, єдності, розуміння суспільством та владою необхідності вибирати найбільш значні цілі і рухатися до них. До ідеї загального добра зверталися політичні мислителі різних ідейних орієнтацій від античності до наших днів. Досить сказати, що в XVІІ—XVІІІ століттях, коли формувалася концепція громадянського суспільства та правової держави і почалися перші буржуазні революції, гасла суспільного добра були найбільш плідними. У XІX столітті концепція загального блага стала предметом ретельного дослідження ідеологів лібералізму та демократії. А в ХХ столітті ця концепція стала предметом глибоких політичних, економічних, соціологічних і філософських наукових досліджень із практичною орієнтацією.

Її було конкретизовано у формулі «благо суспільства не може бути загальним, якщо хто-небудь не охоплюється ним». У цьому розумінні концепція загального добра стала складовою частиною теорій суспільного і політичного розвитку, а також практичної політики.

В Україні це особливо проявилося в останнє двадцятиліття, у роки реформ, коли ліберальна еліта, дорвавшись до влади, іменуючи себе демократами, прикриваючись турботою про народ, про благо народу, провела приватизацію державної власності — спільного надбання народу України — в інтересах вузького кола приватних осіб. У результаті базові галузі промисловості, найприбутковіші, найбільші підприємства опинилися в руках 200—300 родин, збагачуючи нуворишів і відкидаючи в трясовину бідності мільйони громадян України.

Сьогодні приватизація (особливо найприбутковіших, найрентабельніших підприємств) становить найголовнішу і найважливішу частину економічної та соціальної концепції реформаторів-лібералів, де віддається перевага капіталові перед працею, прибуткові перед зарплатою, присвоєнню спільних багатств вузькою групою приватних осіб перед споживанням мільйонів людей; ринок протиставляється державному регулюванню, переоцінюється економічний приватновласницький фактор і принижується, звужується суспільний соціальний.

Мільйони людей переконалися на власній долі (а точніше, на власній шкурі), що приватизація — це спад виробництва, банкрутство і закриття підприємств, руйнування сільського господарства, безробіття. Це згортання соціальних програм, прощання з доступними для всіх громадян безкоштовною освітою та охороною здоров’я, відпочинком, досягненнями культури, безплатним житлом, доступними цінами на продукти харчування і товари першої потреби. Це різке зниження життєвого рівня більшої частини населення країни, несправедливість, непевність у завтрашньому дні, постійні стреси і гонка на виживання, а частіше за добуванням шматка хліба на сьогодні. Це експлуатація, соціальне розшарування на багатих і бідних, олігархів і злидарів, на тих, хто жирує та гуляє, і на пригноблених та принижених.

Примітно, що реформатори категорично відмовилися від державного планування, як форми вираження загальнодержавного інтересу, залишивши тільки планування приватизації, тобто розграбування спільного надбання народу. Тим часом, на думку нобелівського лауреата Василя Леонтьєва, план і ринок — це як стерно корабля і вітер. Леонтьєв вважав, що планування на всіх рівнях — від підприємства до національної стратегії розвитку всієї економіки — є необхідним, бо економічні дії без мети безглузді. Наші реформатори відмовилися від плану, тому що план зобов’язує чітко визначити цілі й відповідати за їх досягнення.

А от у Японії, Франції, Індії та інших країнах планування є органічною частиною державної політики. Звичайно, це планування не директивне, а індикативне (тобто рекомендаційне на державному рівні), але це спосіб формування і реалізації загальнодержавних інтересів.

Партійна, радянська, комсомольська і правоохоронна номенклатура скоїли злочин проти власного народу, розграбувавши разом із криміналітетом спільне надбання — державну власність, і тепер 200—300 родин зосередили у своїх сейфах більше багатств, ніж 46 мільйонів громадян України.

Недавно тижневик «Фокус» (29.02.2008 р., № 9) опублікував найповніший і найточніший рейтинг українських доларових мультимільйонерів — 130 найбагатших людей України. За цим списком в Україні 21 мільярдер і 109 мільйонерів. Мільярдери володіють загальним капіталом 63,77 мільярда доларів, мільйонери — 72 мільярдами, тоді як річний бюджет України — 40 мільярдів доларів. Отже, 130 приватних осіб володіють загальним капіталом у сумі 135 мільярдів доларів, що більш ніж утричі перевищує річний бюджет країни, покликаний забезпечити матеріальні потреби 46 мільйонів наших громадян. А тепер зверніть увагу: журнал опублікував список тільки тих, хто має мільярди і сотні мільйонів доларів, і не включив до списку тих, у кого десятки мільйонів доларів. Якщо продовжити список і цими нуворишами, то одержимо 300 родин, які володіють спільним надбанням народу України. А це означає, що 300 приватних осіб володіють багатством, котре мінімум у п’ять разів перевищує річний державний бюджет, розподілюваний на потреби 46 мільйонів наших громадян.

Оце і є наочна картина пріоритету приватного інтересу над загальнодержавним загальнонародним. При такому співвідношенні, при розвитку і збереженні такого співвідношення між спільним та приватним Україна ніколи не вийде з зони соціальної кризи, ніколи не подолає бідність свого населення, не переможе корупцію, інфляцію, вимирання народу, не вийде на передові рубежі науки і культури, не побудує соціально справедливої держави.

Сьогодні суспільство має негайно запустити, задіяти механізм захисту загального інтересу. Насамперед це прогресивні податки на велику приватну власність, включаючи нерухомість, предмети розкоші, надприбутки, мільйонні статки тощо. Далі необхідно категорично поставити питання про повернення в розпорядження всього суспільства надбання народу України: базових галузей промисловості, землі, транспорту, зв’язку, енергетики, корисних копалин, вино-горілчаного і тютюнового виробництва та інших галузей. Націоналізація базових галузей промисловості — це не соціальна революція, а законний, визнаний в усьому світі і випробуваний на практиці спосіб виходу країни з кризового стану. Через націоналізацію виходили з кризи США у 30-х роках, країни Західної Європи в роки післявоєнної розрухи, Радянська Росія після громадянської війни та багато інших країн.

Націоналізація дає можливість зосередити абсолютну більшість ресурсів суспільства на потреби мільйонів громадян країни. Тільки володіючи суспільним багатством, як спільним надбанням народу в розпорядженні держави, суспільство може вимагати забезпечення і гарантії конституційних прав і свобод громадян, боротьби з таким соціальним злом, як корупція, інфляція, злочинність, необґрунтоване, несправедливе і незаконне підвищення цін на товари першої потреби і послуги, бідність, безробіття, безкультур’я тощо.

Забезпечення пріоритету спільного над приватним, загальнодержавного загальнонародного інтересу над приватним інтересом — ось головна проблема сьогоднішньої України, її національна ідея, її надія на вихід із системної економічної, політичної та соціальної кризи. Вихід є, але чи здатне суспільство його усвідомити і здійснити, покаже подальша історія розореної, розграбованої і пригнобленої реформаторами-приватизаторами України.

Василь СІРЕНКО,доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, академік АпрНУ, народний депутат третього і четвертого скликань парламенту, безпартійний.