«Хочу вмерти у своїй хаті...» — каже 86-річна Галина Матвіївна Пархомчук (на знімку), котра самотньо живе на хуторі Очеретянка, що у Березнівському районі на Рівненщині.

У полі серед очерету і болота ледь помітна приземиста хатина. До неї дістатися можна двома шляхами: навпростець через пориту кротами землю або стежкою з боку асфальтівки, але на той, другий, знадобиться вдвічі більше часу. Ми обрали перший, бо дозволяла сонячна погода.

Галину Матвіївну Пархомчук застали у хаті. Гостей не чекала. Собака повідомив про чужинців. Щоправда, Василь Лакиза, землевпорядник Кам’янської сільради, тут не вперше. Він цього разу за провідника, щоб, бува, не заблукали.

Старенька спершу зніяковіла. Потім неквапно взяла ковіньку, бо важко ходити без неї, запросила в кімнату. Перепросила за те, що не прибрано в оселі, бо саме збиралася прати. Для цього затопила в грубі, поставила на плиту баняки з водою, підготувала оцинковану балію, кілька шматків господарського мила. Доки вода грілася, присіла на ліжку, щоб розповісти про своє нелегке життя-буття:

— Хата, в якій доживаю віку, — каже жінка, — зведена ще за часів Польщі. Отож вважайте її моєю ровесницею. Звідси пішов на фронт і не повернувся батько. Тут у часи сталінських репресій померла мати. Зосталося нас четверо сестер-сиріт. Трьох уже поховали, самій чомусь Бог не дає смерті, хоч щодня про це прошу. Видно, ще не настав мій день.

Зажурено перевела погляд на стіл біля вікна, забитого фанерою, а тоді продовжила:

— Оце, бачите, сама з усім не можу впоратись. Прошу допомоги чужих людей, коли треба щось підремонтувати. На коляди, як на біду, ще й покалічилась. Запримітила, що чад із димом у хаті з’явився. Кинулася шукати місце загоряння. А то в комині сажа зайнялася. Кликати не було кого, бо довкруг одне поле і моя одна хата. З колодязя надворі якось дістала відро води, порозливала в пластикові пляшки. По драбині дісталася даху, залила воду в дірку у комині, де випала цеглина. А злізаючи долу, оступилася, забила ногу, голову. Прийшла до тями за півгодини. Наступного дня попросила соціальну працівницю Валю привезти ліки з аптеки. Тепер без них не можу — завше на столі лежать...

Далі мова пішла про важкі роки дитинства, війни, працю до виходу на пенсію. Жінка пригадала, що в школу не ходила, бо не мала ні взуття, ні одягу, ні зошитів та підручників. Змалку звикла до тяжкої роботи. Після війни ще сорок п’ять років ходила в рільничу ланку колишнього колгоспу імені Леніна. Працювала у полі на буряках, збирала льон. За те отримала мінімальну пенсію, якої ледь вистачає на прожиття. На старість болять бабці руки, ноги, зуби. Харчується сяк-так: бульби зварить чи якогось супу з круп.

— Хто ж допомагає вам?

— Всю надію покладаю на Валентину Степанівну Мазепу — соціального працівника Кам’янської сільради, яка навідує мене двічі на тижні — у вівторок та п’ятницю. Вона ж на моє прохання і продукти купує, і підсобить у домашньому господарстві, дров на зиму заготовити, навесні посадити, а восени зібрати бульбу із моїх десяти соток городу. А коли час орати, домовляюся із сільськими чоловіками за коника. І все це, самі розумієте, коштує грошей. Ото дам п’ятдесят гривень — і зорють, ще двадцять п’ять — і зберуть урожай картоплі, занесуть у хлів. Отак і доживаю віку.

Доки бесідували, землевпорядник Василь Лакиза приніс бабці кілька відер води, нарубав пару оберемків дров, щоб жінка мала на декілька днів.

— Невже з рідні нікого нема?

— Один-єдиний племінник Микола живе в Березному. Навідується не часто, бо у нього і свої клопоти.

— А що, у вас нема ані радіо, ані світла?..

— Ото на столі гасова лампа. Нею освітлюю. Солярку куплять люди на автозаправці, принесуть і мені вистачає світла на місяць-два. Я ж лягаю і встаю, як кажуть у народі, з півнями. Маю три курочки і півня. Кури на сідало — я на ліжко. Сонце встане — і я встаю.

— Що найбільше непокоїть?

— Здоров’я нема. Сама собі ради не даю.

— То, може, варто у будинок престарілих, що в Друховій, піти? Там і затишно, і харчування добре, — пропонує Василь Миколайович. — І голова сільради, і соціальний працівник вам кілька разів про це казали.

— Ні, я хочу померти у своїй хаті.

Ось така вона — одинока Галина Матвіївна Пархомчук. Коли вже собі щось надумала, то важко її переконати у протилежному.

До речі, секретар сільради Оксана Парфенюк зауважила, що на території Кам’янської сільради (а до неї входять села Кургани, Кам’янка, Антонівка) мешкають сімдесят п’ять літніх жінок, таких як наша 86-річна співрозмовниця. Долати труднощі їм допомагають працівники місцевого органу самоврядування. Не забувають про них ні у свята, ні в будні. Скажімо, пані Валя, з якою зустрілися того дня, напередодні привітала бабцю Галю з днем народження, подарувавши жінці необхідні вдома господарські товари, зокрема упаковку мила, пачку прального порошку. Іншій жінці, також літній, на 80-річчя вручила від сільради хустину. Хоча сама розуміє, що цього замало.

Повідали мені на селі, що до бабці Галі в молодості ходили парубки, але так вийшло, що з жодним із них не побралася. А тепер і їх уже на світі нема. Воістину, доля цієї жінки викликає сумні почуття. А її одинока хатина привертає увагу випадкових людей, які дивуються: чи то сон, чи то справді хатина в полі розмовляє з вітрами...

Віктор ШКЛЯРУК,Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.

Фото Віктора ШКЛЯРУКА.