Це були останні слова з Лондона Маргарити Абрамової у телефонній розмові з мамою 21 грудня 2005 року. Відтоді про дівчину ні слуху ні духу. Її мати, Оксана Григорівна, продовжує пошуки доньки.

Студентка Української аграрної академії, срібна медалістка Маргарита Абрамова у 2004 році у числі кращих проходила практику в Англії. Дівчині так сподобалося там, що наступного року вирішила ще раз поїхати на береги туманного Альбіону. «Я була проти цієї поїздки, — каже з сумом її мати Оксана Абрамова, вчителька Дзигівської школи Ямпільського району. — Серце не обманеш. Чомусь неспокійно мені було від Ритиних розмов. Умовляла її: «Доню, отримай ще диплом магістра, закінчи вже навчання, а там буде видно...»

Після відмови батьків дівчина ходила сама не своя. «І ми поступилися», — продовжує пані Оксана.

Маргарита на той час уже мала диплом бакалавра. Їхати практиканткою, як це було перед тим, їй не дозволялося. Вона знайшла роботу через одну з громадських організацій. Оформила договір на роботу зі збирання грибів. «Хоч як я просила в керівника цієї організації показати сам договір, він під різними приводами так і не ознайомив з документом», — докоряє сама собі за таку необачність мати. Пізніше представник консульського відділу МЗС України скаже їй, що поїздка її доньки була незаконна. Принаймні, так стверджує жінка.

Маргарита полетіла в Англію 15 травня 2005 року. А восени того само року з батьків вимагали тисячу англійських фунтів стерлінгів. Ті у розпачі звернулися у міліцію, Інтерпол та наше посольство в Англії. 10 листопада того само 2005 року поліція затримала на одній з квартир Лондона чотирьох чоловіків і дівчину. Дівчиною була наша землячка Маргарита Абрамова. Однак під час допиту вона не підтвердила факт шантажу, хоча її мати дотепер зберігає sms-повідомлення з погрозами з Лондона. Всі затримані мали візи, що дозволяють перебування в Англії. Тому після допиту їх відпустили з поліцейського відділка.

— Мамо, навіщо ти заявила у поліцію?! — кричала після того від безвиході у слухавку Маргарита. — У мене залишилося три фунти в кишені...

На цьому їхня розмова несподівано перервалася. Відтоді мобільний Маргарити мовчить. Сама вона теж не телефонує. Листів від неї також не було. Словом, жодних повідомлень...

За нашими дітьми полюють

— Я переконана, що в нас діє добре налагоджений механізм заманювання наших дітей у сільце рабства, — каже з хвилюванням у голосі Оксана Григорівна. — Вони попадаються на гарні обіцянки, як метелики на вогник. А потім опиняються у мишоловках. Ви підіть у Києві на Володимирську до приміщення Інтерполу, подивіться на натовп згорьованих батьків, які добиваються повернення своїх дітей з-за кордону, і там вам усе стане зрозумілим.

— Я не одинока у своїй біді, — продовжує жінка. — Хочу, щоб мене почули інші матері: бійтеся Бога, думайте добре, коли відпускаєте своїх дітей у світи. Уточнюйте все до найменших дрібниць, бо потім не зможете простити собі, якщо станеться щось недобре, як не можу зараз пробачити собі я.

Перед поїздкою у травні 2005-го Маргарита зателефонувала з Києва додому і повідомила, що 500 доларів на оформлення документів вона вже внесла, але потрібна ще тисяча. До дня від’їзду залишалося обмаль часу. Таких грошей у батьків дівчини не було. «Я сіла на поїзд і поїхала в Київ, — каже пані Оксана. — Зайшла з донькою до керівника цієї громадської організації, хоча таблички з її назвою не бачила ні при вході в приміщення, ні на дверях кабінету. Анатолій М., так його звали, договір на роботу доньки чомусь мені вирішив не показувати, хоч як просила його. Здивувало те, що білет на літак на ім’я Маргарити вже куплено, а ця тисяча доларів ще не внесена». За чиї тоді кошти відправили дитину, мати не може зрозуміти дотепер. Під час розмови жінці нібито пояснили, що це буде за рахунок організації, а Маргарита потім поверне гроші. Але чи знайшло це відображення в договорі, невідомо.

Ще одна загадка: чому віза оформлена на рік, адже Маргарита планувала повернутися восени, у жовтні-листопаді, на навчання?

«Мені здається, нашу дочку вкрали...»

Коли 15 травня 2005 року пані Оксана проводжала дочку в аеропорт, на одній з галявин Голосіївського лісу в Києві, де розташовані гуртожитки академії, побачила ніжні квіти-маргаритки. «Отака в мене донечка тендітна, як ці квіти, — не стримує сльозу мати. — Худенька, як стеблинка. Тепер думаю, хіба можна було її відпускати на фізичну роботу? Чи ті, хто відправляв її, не бачили, яка ця дитина?»

Мати зірвала декілька маргариток і дала в дорогу донечці. Поклала три стеблинки також на папери у свою сумочку. Одна з квіточок збереглася дотепер. Жінка випадково побачила її, коли перебирала папери. Береже як найдорожчу згадку про свою Маргаритку.

— Літак полетів, а мені зробилося зле, — каже співрозмовниця. — Зателефонувала родичу. Той приїхав. Він живе в Києві. Побачивши мій вигляд, готовий був супроводжувати до самої Дзигівки. Ми разом забрали з гуртожитку речі Маргарити і поїхали на залізничний вокзал. Далі я добиралася одна.

Приїхала додому і стала чекати листів. А їх усе не було й не було. Щодня ходила на пошту. Потім уже дома виглядала листоношу, як те сонечко, думала, може, пізніше доставили конверт або недогледіли, коли я приходила.

Тільки в серпні пані Оксана отримала конверт з почерком її Риточки. Тремтячими від хвилювання руками відкрила його і одразу звернула увагу на великих розмірів фото. На передньому плані море чи океан, над ним птахи, оглядовий майданчик, і тільки десь далеко виднівся камінь, на якому сиділа дівчина. «Я ледве розгледіла свою дитину, — каже Оксана Григорівна. — Це фото в мене забрала міліція». Сам текст листа був без будь-яких емоцій. «Якийсь прісний, як дистильована вода, — додає співрозмовниця. — Я порівняла його з листами з Англії, коли донька була на практиці, тоді то був фонтан емоцій, а це...»

Маргарита писала, що прибирає у лондонських квартирах. Як так? Адже вона їхала на фірму, де вирощують гриби, та ще й далеко від Лондона. Нібито фірма розпалася, то вона змушена була самостійно шукати роботу, йшлося у листі. Допомогли їй це зробити через українське агентство з працевлаштування. Ще повідомляла, що ходить в українську церкву. Просила надсилати листи на електронну адресу. Так, мовляв, швидше отримає їх. Батьки одразу поїхали в райцентр, з інтернет-салону в Ямполі надіслали повідомлення, але воно повернулося назад.

Коли керівник цієї громадської організації читав того листа від Маргарити (з ним мати приїхала до нього в Київ), то, за словами жінки, бліднів, червонів, пітнів, курив цигарку за цигаркою... Потім сказав: «Брехня це все. Нема в Лондоні ні українського агентства з працевлаштування, ні української церкви». «Я хотіла йти заявляти у міліцію, — каже пані Оксана. — Але він зупинив мене. Сказав, що спочатку сам усе хоче з’ясувати».

Мама Маргарити знайшла телефони старости групи і одного з друзів доньки. Ті в один голос заявляли, що в неї все гаразд, працює офіціанткою в Лондоні.

— У той день після повернення з Києва я чистила на городі кукурудзу, — продовжує пані Оксана. — Бачу, йде мій чоловік, ніби з хреста знятий. Каже, щось з Маргаритою не те. І додає: «Мені здається, її вкрали».

Перед тим на його мобільний зателефонував однокурсник, з яким Маргарита дружила, і сказав, що невідомі вимагають від нього тисячу фунтів стерлінгів за... Маргариту. От він і вирішив повідомити батькам.

Майже два дні у кабінеті керівника громадської організації тривали телефонні переговори з вимагачами грошей. Час від часу, на прохання мами, вони давали слухавку Маргариті. Але дівчина, за словами жінки, говорила здебільшого двома словами «так» або «ні».

«Це хліб литовців»

Під час цих перемовин у кабінет зайшов якийсь молодик. «Я так зрозуміла, що це хтось із працівників цієї контори, — каже пані Оксана. — Коли побачив мене всю в сльозах і в паніці, то заспокоїв, мовляв, це вже не перший випадок, так у Лондоні литовці заробляють на хліб. Спочатку нібито допомагають тим з наших, хто потрапив у скруту, а потім виманюють гроші».

— Не хвилюйтеся, я ще не чув про те, щоб литовці вбивали наших дівчат, — «втішив» молодик.

Навіть у цій ситуації керівник організації, за словами співрозмовниці, всіляко відмовляв її від намагання йти в міліцію. Через день після переговорів з вимагачами раптом повідомив, що він сам говорив по телефону з Маргаритою. Та, нібито, пояснила йому, що в неї проблеми у стосунках з мамою, тому вона не збирається повертатися додому. Це саме він написав у поясненні міліції. А з фірми її витурили тому, що не справлялася з роботою зі збирання грибів.

Спливав останній день внесення грошей, встановлений вимагачами. У міліції Оксані Григорівні порадили максимально переконувати їх у тому, що вона збирає гроші, що вже є частина суми... Так вона й робила. «Найстрашніший дзвінок був незадовго до другої ночі, коли закінчувався термін внесення грошей, — каже пані Оксана. — Я якраз вийшла з поїзда на станції Вапнярка, коли верталася з Києва. О другій годині відправляється автобус на Ямпіль. І тут дзвонить телефон і чую той самий голос: «Якщо не побачу на рахунку грошей, за себе не ручаюсь...» Я так тоді верещала, так благала його не робити нічого з дитиною, що, здається, всю Вапнярку розбудила».

Телефонувати у посольство — марна справа

Крім заяв у міліцію й Інтерпол, Абрамовим порадили також звернутися до посольства України в Англії. «Ті телефони, які оприлюднило посольство, щоб наші могли дзвонити до них, — голий Вася, — каже спересердя жінка. — За жодним з них ніхто так і не відповів нам, хоч телефонували два дні й дві ночі поспіль. Через знайомих удалося дізнатися інший номер. То мене спочатку так вичитували, де і як я дізналася про нього, і чому відриваю від роботи. Зрештою, сказали надіслати заяву факсом. Така послуга, з’ясувалося, коштує 300 гривень.

З часом пані Оксана отримала відповідь з посольства, в якій йшлося про те, що її дочка жива, але депортувати її не можуть, бо в неї є віза, яка дозволяє перебування в Англії.

У листі з Інтерполу повідомлялося, що поліція Лондона затримала на одній з квартир п’ятьох осіб — чотирьох чоловіків і дівчину, Маргариту Абрамову. Чоловіки були литовської національності. Абрамова у поясненні не підтвердила факт її викрадення. Сказала, що один із затриманих її приятель.

Мати каже, що саме він вимагав грошей по телефону й надіслав номер свого рахунку. Більше того, жінка розшукала місце проживання його батьків. «Ми живемо у Дзигівці у військовому містечку, — каже пані Оксана, —мій батько кадровий військовий, полковник у відставці. А сусідка родом з Литви. Через неї мені вдалося дізнатися адресу батьків того хлопця, який вимагав грошей за Маргариту. Хотіла написати їм, але міліція не дозволила».

Поліція після допиту відпустила затриманих. Маргарита одразу зв’язалася по телефону з мамою. «Вона була дуже схвильована, — продовжує пані Оксана. — Кричала, нащо я повідомила в поліцію. Сказала, що в неї в кишені залишилося всього три фунти... На цьому розмова перервалася».

Відтоді, з 21 грудня 2005 року, мама більше не чула голосу доньки. Її мобільний мовчить. Сама вона теж не дзвонить. Від Маргарити нема жодних звісток. Зате матері зателефонувала інша людина.

«Маргарита жива, її вже двічі перепродали»

— Приблизно два тижні тому на мій мобільний зателефонував якийсь чоловік, — каже пані Оксана. — Запитав, чи хочу почути що-небудь про Маргариту. Я заніміла, а він тим часом продовжував, мовляв, Маргарита жива, але її вже двічі перепродали. Зараз вона в одній з колишніх республік СРСР. Якщо хочете її викупити, то готуйте гроші. Вам ще подзвонять.

Пані Оксана ще хотіла хоч півслова почути про доньку, але вже звучали короткі гудки. Вона швиденько набрала номер, з якого телефонували. На жаль, оператор відповів, що зв’язок з абонентом відсутній.

— Я їжджу по монастирях, по церквах, звертаюся до ворожок, — утирає сльозу жінка. — В Одесі старий священик мене дуже підтримав. Він володіє даром провидця. Теж сказав, що Маргарита жива. Навіть додав, усміхнувшись, що ми ще погуляємо в неї на весіллі...

Вінницька область.

Микола Байзан, начальник відділу з боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми УМВС Вінницької області:

— У листопаді минулого року Оксана Абрамова ще раз звернулася із заявою в міліцію про викрадення її дочки Маргарити. Ми повторно робили запит через Інтерпол на поліцію Лондона. Однак коли проводилася перевірка тієї квартири, на якій у 2005 році знайшли дівчину, ні її, ні литовців там уже не було. Пошуки дівчини тривають.