Україна—НАТО—Росія: КАРИБСЬКА КРИЗА-2?

— Причини бурхливого протесту проти такого членства населення і частини партійних структур, загалом, зрозумілі. Занадто живі саме в Україні уявлення про так звану блокову дисципліну. Нагадаю, що за Берлінським пактом 1940 року у війну на боці Німеччини 22 червня 1941 року вступила Румунія, 27 червня 1941 року — Угорщина. Їхні війська разом з італійськими, іспанськими, німецькими дивізіями вели бої безпосередньо на території сучасної української держави. Здавалося б, усе це давно покрито пилом часу. Але пил цей здули події в Югославії й Іраку, суверенність яких знищена під сумнівними приводами, зокрема «боротьби з тероризмом», «з диктатурою», за «права людини», за деякі «вищі цілі демократії». І аж ніяк не у демократичний спосіб. Як ви, Володимире Павловичу, ставитеся до таких подій?

— Як до політики, що вчергове підвела українську державу до порога гострої внутрішньої конфронтації. Зазначимо, що в основі цієї напруги знову лежать невраховані геополітичні питання, до яких, як і раніше, немає належної уваги. І невирішені ці питання найчастіше стосуються все того ж векторного вибору в трикутнику Росія—Європа—США. Нерозв’язані проблеми «трьох сосен» і заявляють про себе з наростаючою гостротою. І ось на цьому тлі лідери нашої держави об’єднаними зусиллями висловили своє бажання взяти участь у військовому блоці НАТО, не співвідносячи це бажання ні з розкладкою в «трикутнику інтересів», ні з реальною економічною ситуацією в державі, ні з настроями, що сьогодні домінують у її суспільному середовищі. Причому, дивовижність зовсім не в цьому гострому бажанні, що з’явилося «раптово», а в тому, що ми скрізь і всюди з натиском заявляємо, що є демократичною державою.

Політологи зазначають: проблема України в тому, що її політичні еліти намагаються створити загрозу. Вони безупинно придумують загрози і способи захисту від них замість того, щоб скористатися унікальною ситуацією історичного перепочинку. А придумуючи загрози, політики не займаються своєю основною роботою («Експерт». № 46(142)). НАТО — чергова загроза. Адже головне навіть не в тому, що підписали і відправили. Сам цей факт ще не означає, що ми вже в НАТО. Головне — у спрощеному розумінні цього самого НАТО. Ми не бачимо і не хочемо бачити геополітичного рішення. І швидко забуваємо історію, у тому числі й зовсім ще недалеку. У тому числі й історію самого цього НАТО, так само як і суті атлантизму як такого. Часто звертають увагу на ту обставину, що блок НАТО — організація для захисту інтересів країн не Суші, а Моря. Будь-якими засобами, частіше військовими. Хоча сьогодні нам старанно втлумачують у голови, що НАТО — це миролюбна організація, що вона призначена для вирішення суто цивілізаційних цілей на благо всього людства. Але ж це не що інше, за великим рахунком, як прямий шлях до Карибської кризи-2. Ігри в «когось напрягти» часто закінчуються дуже погано.

Згадаймо про ситуацію в 1961—1962 роках. Чому світ став тоді на межу третьої світової війни? Чому всі «засіли біля кнопок» — і Варшавський договір, і структури НАТО, і військові нейтральних держав. Усі сили було приведено в повну бойову й очікували початку прямих сутичок. Світ «завис» на волоску від третьої світової війни. Я ту атмосферу найгострішої нервозності дуже добре пам’ятаю, оскільки сам перебував на одній з «бойових точок» на Кубі. Політики, політологи, історики в рідкісній одностайності визнають, що це був найнебезпечніший період у відносинах СРСР і США. І саме тому, що поблизу американського материка з’явилися ядерні ракети, здатні «дістати» будь-який об’єкт на території Штатів...

— ...Ракети спочатку з’явилися в Туреччині — в прямій видимості України. І вже як «адекватна відповідь Хрущова» прописалися біля американських берегів.

— Яка в принципі різниця — хто «раніше» і хто «відповів»? Усі говорили про доцільність, про захист національних інтересів, про «безпеку усього світу». А світ цей тим часом став на поріг, за яким безодня. Чому вона виникла тоді, ця Карибська криза? Тому що за сто кілометрів від Штатів виявилися радянські ядерні ракети. Штати ніколи до цього, ні після не почувалися в небезпеці на власній території. Але ось занепокоєння Росії з точно такого ж приводу розуміти не хочуть, мало того, втішають — нічого небезпечного, що війська НАТО висуваються до кордонів Росії навіть не за сто кілометрів, як у випадку з Кубою, а впритул. На ділянці в тисячі кілометрів. Тому Росія й розглядає ситуацію з натовським членством України як пряму загрозу своїй безпеці. Який з цього випливає висновок? Він уже сформульований у заявах Росії.

— Вона вже вжила заходів, переорієнтувавши значну частину стратегічних засобів на зміцнення власної безпеки. В повітря піднялися, стали на бойове чергування унікальні російські дальні бомбардувальники, вийшов у Світовий океан російський флот, впроваджено нові ракетні системи, від яких немає адекватних засобів захисту.

— Більше того, змінена й уточнюється воєнна доктрина Росії. Тепер вона вже не відмовляється від превентивних ударів при загрозі своїй безпеці. В основі доктрини випереджувальні дії сучасною зброєю. Можливо, такою, що противнику ще не відома. Адже тільки сьогодні стає надбанням громадськості те, що майже півстоліття тому флот Росії уже володів найунікальнішими можливостями. Не деталізуватимемо їх, але вони є і в їхню розробку було покладено дослідження — українських інститутів зокрема. Вражаючі можливості ударів у відповідь оцінюються реалістично. У противному разі з Росією уже давно була б розв’язана широкомасштабна війна. По суті, вона й була розв’язана на Кавказі. Роль держав НАТО в ній, і не тільки НАТО, аж ніяк не була пасивною. Проте в найскладніший для себе період Росія зуміла впоратися з цим інспірованим масштабним протистоянням. Варто враховувати і ту обставину, що у випереджувальних ударах не виключене застосування ядерної зброї.

Не можна не бачити економічні складові. Україну свідомо ведуть до того, щоб її транзитні трубопроводи найближчим часом виявилися порожніми. Ми підіграємо — відмовою від спільного з Росією і Німеччиною газопровідного проекту. Законодавчо закріплюємо, що до «нашої» труби допуск іноземців унеможливлено, «оскільки це наше національне надбання». А в цей час Німеччина, Болгарія, Греція, Сербія, Італія, Китай закладають разом з Росією дедалі нові системи, і всі в обхід України. А Китай, що відчуває гостру нестачу вуглеводнів, готовий подвоїти, потроїти активність проникнення свого капіталу в цю сферу. І так не тільки Китай, увесь світ розуміє суть ринкової економіки і ринкового інтересу. Все закономірно.

— А в той же час сама Європа, незважаючи на всю складність своїх відносин з Росією, активно з нею інтегрується.

— Не може не інтегруватися. Європа і Китай десятки мільярдів вкладають у російську економіку, а ми цей процес практично призупинили. Наш капітал на російському напрямку в застійному, сонному стані. Так, є деяке пожвавлення, про нього говорили на зустрічі президенти двох країн. Але це крихти від можливого. Демарші України змушують Росію шукати обхідні шляхи, підсилюють російську активність і послабляють саму Україну.

Лінія на НАТО, на відповідну до нього взаємність, небезпечна, насамперед, для України. Адже вже через маленький острівець кулемети один на одного спрямовували? Спрямовували. І хто перший в істерії юрби, що підігрівається, натисне на спуск, на кнопки більш значних зарядів? І як це відгукнеться при наших натовських зобов’язаннях?

— Є й інша реальність. Ресурсів немає, армії за фактом немає. Сучасних озброєнь уже немає. Доктрини немає. З чим іти на велику війну?

— За негативного для Росії розвитку подій по лінії НАТО можуть «виплисти» будь-які рішення, скажімо, ті, що стосуються найгострішої кримської проблеми. Чи зможе Україна утримати під контролем їх розв’язання? І чи захоче, чи зможе Росія в таких умовах залишити севастопольські бухти — запоруку власної безпеки на південних рубежах?

Тепер найголовніше. Хто виступив гарантом безпеки України при її відмові від ядерної зброї? США, Росія, Європа. Що буде, якщо один із гарантів порушить умови зобов’язань щодо безпеки України і тим самим поставить у складне становище іншого «гаранта»? Коли сама Україна порушує умови безпеки одного зі своїх поручителів, то останній також не може не переглянути свою позицію. Його змушують це зробити. Чому про цю сторону проблеми ніхто не каже? Якщо навіть одна сторона виходить із домовленостей, це змінює все поле умов. Ми ставимо сусіда і себе в складне становище. Запускаємо механізм самознищення? Чи потрібно? Чи мало інших проблем? В умовах, коли від гарантій Україні ще ніхто не відмовився.

Виходимо з того, що членство в НАТО прискорить процес нашої інтеграції в Євроспільноту, зніме цілу низку наших проблем? Але не можна не бачити неоднозначної позиції Європи. З одного боку, вона начебто заохочує інтеграцію України в НАТО, але при цьому не дає жодних гарантій щодо інтеграції України в Євроспільноту. Мало того, заявляє вустами французького президента Сарказі, що «подальше розширення ЄС небезпечне для економіки самої Європейської спільноти». Небезпечне. Такої само точки зору дотримується і канцлер ФРН. Чи дають такі заяви Україні шанс влитися в євроструктури?

— На тлі чорнобильського удару наш власний «атомний досвід» нехтується. Наче його не було зовсім.

— Ні історія Карибської кризи, ні драма Чорнобиля, ні досвід Вітчизняної війни на користь вочевидь не пішли. І це сумно. Але гірше, що в нашої влади не сформувалося критичне ставлення до великої політики і США, і Європи. А вона має бути переосмислена й у чомусь навіть переглянута у бік тієї обставини, що Росія може відступати, але тільки до певної межі. На точці межі вона концентрується і відповідає. Натовські ідеологи завзято підводять ситуацію до точки неповернення. Власне, про це напередодні лютневої зустрічі з українським Президентом говорив В. Путін, указавши на те, що по суті справи вже розв’язано нову гонку озброєнь. І винна в цьому зовсім не Росія. Альянс Україна—НАТО — це балансування усього світу на грані війни.

Економіка, багатополярна за своєю структурною суттю, не сприймає, заперечує умови однополярності. В них вона не може затвердитися. Тому США програють сьогодні конкуренцію з Європейською спільнотою, із ШОС, із БРИК, із самою Росією. Світ вочевидь не вкладається в рамки НАТО, і не хоче в них укладатися.

Чому ЄС підтримує ідею вступу України до НАТО? Та тому що він сам слабкий, і веде складну політику самовиживання і самоутвердження. НАТО поки що в правилах цієї гри, але дедалі частіше лунають голоси, що Європі потрібний власний оборонний альянс. Але вона ще не виробила ні своєї стратегічної лінії, ні цілей, яких бажає досягти. Поки що в неї тільки невиразне уявлення про ці цілі. Вона живе у світі відчуттів, але не раціонального розрахунку, з опорою на матрицю колишніх інформаційних нашарувань. І це факт.

Але вже приходить розуміння, що однієї економічної могутності недостатньо, потрібне підкріплення у вигляді відповідної надбудови. Інакше будь-яка могутність попросту може бути нівельована тими, в кого виявляться сильнішими позиції розуму. Власне, цього і бояться США. Тому і забивають клин між Росією і Європою, у тому числі з використанням України, ще слабкішої у всіх своїх основах. А що відбувається з клином? Його просто розбивають.