Якось, перебуваючи у відрядженні, зайшов до редакції куйбишевської районної газети «Рідний край», а там біда — не вийшов черговий номер. До цього все йшло давно, бо в убогій друкарні, яка знімає куточок у приміщенні збанкрутілого заводу «Електроприлад», обладнання настільки зношене, що до нього вже втомилися виточувати запчастини місцеві умільці. Та й чи можна назвати обладнанням перероблену під прямий офсет машину високого друку ПП 45Р, котра по кілька разів на місяць виходить з ладу? А тоді вона стала зовсім, бо «полетів» цілий вузол, і його з великими труднощами напитали аж у сусідній області.

— Гірше вже нікуди, — пояснив директор Сергій Ляшенко. — Друкарня балансує на межі закриття. Залишилося всього вісім працівників, а тепер нас ще й виселяють із заводу, бо на те, щоб викупити приміщення, немає грошей. Тих мізерних прибутків, які ми отримуємо, ледь вистачає на виплату зарплати та пільгових пенсій. Нині у нас два пільговики, а через кілька місяців буде вже чотири, і страшно навіть подумати, що їх чекає, коли й справді доведеться закриватися.

А що ж думають з цього приводу господарі? Було б несправедливо звинувачувати голів районної ради Юрія Савчука та районної державної адміністрації Ігоря Остапенка в байдужості, бо друкарня орендує приміщення на заводі вже 50 років, але ніхто з їхніх попередників і пальцем не поворухнув, щоб чимось допомогти поліграфістам. Та й на редакцію звертали увагу хіба що тоді, коли в газеті публікували матеріали, котрі чимось не подобалися начальству. Бо навіть у сільській глибинці районка весь час була рентабельною. Це тепер додалося мороки з її частковим фінансуванням. Торік уперше заклали в бюджет дотацію в 10 тисяч гривень, однак до редакції вони не дійшли. Бо в районі вирішили, що вистачить і тієї допомоги, яку надала всім комунальним виданням обласна рада.

На нинішній рік теж передбачили символічну дотацію для газети та затвердили районну програму розвитку поліграфічного виробництва й розповсюдження видавничої продукції. Але, як кажуть, поки сонце зійде, роса очі виїсть. У тій злощасній програмі замість реальних коштів — лише сподівання на диво. Та навіть якщо й справді вдасться отримати якісь додаткові надходження до бюджету, перерахувати їх на придбання офсетної друкарської машини не дозволять формальності. Тому після довгої дискусії на сесії районної ради гіпотетичні кошти вирішили направити на поповнення статутного фонду друкарні, а вже тоді... Та є ще одна нездоланна бюрократична перешкода — тендер, такий собі сучасний синонім слова «амінь». І все ж, за словами голови райради Юрія Савчука, ситуацію вдалося дещо пом’якшити: колектив друкарні звільнили від сплати податків і домовилися з власниками заводу про продовження строку оренди приміщення.

Але й в інших сільських районах картина не набагато краща. Малі комунальні друкарні потихеньку вмирають. А в Запорізькому районі вже триває процес ліквідації поліграфічного підприємства, який би давно завершився, коли б розрахувалися з боргами. Та що говорити про «гномиків», якщо в самому Запоріжжі кілька років тому довели до банкрутства й фактично віддали за безцінь приватній структурі один з найбільших в Україні видавничо-поліграфічних комплексів!

Занепад комунальних поліграфічних підприємств почався ще в дев’яностих роках, коли їх вивели зі складу об’єктів спільної власності територіальних громад області й передали містам та районам. Втім, комунальна форма власності ще не означає неминучої приреченості. Там, де підприємства мали достатньо коштів для заміни обладнання, де були підприємливі директори, котрі забезпечували роботою свої колективи, а місцеві ради хоч трішки їм допомагали, і нині справи непогані. Це можна сказати про обласну друкарню «Гарт», запорізьку міську друкарню «Дніпровський металург» та Бердянську міську друкарню. Ось один із прикладів. У 2004 році в рамках реалізації регіональних галузевих програм «Журналіст» та «Мала преса» було повністю переоснащено КП «Мелітопольська міська друкарня», і сьогодні тут виходять у світ 48 газет, що розповсюджуються в Запорізькій та сусідніх областях. Що ж стосується сільських територій, то подальшу перспективу мають хіба що Пологівська й Гуляйпільська районні та Токмацька міська друкарні, де є сучасне поліграфічне обладнання, а відповідно, і замовлення на продукцію.

Можна говорити про гострий дефіцит бюджетних коштів, та чи виправдає це керівників органів місцевого самоврядування, котрі через бездіяльність, а то й свідомо занапастили прибутковий для територіальних громад бізнес? Адже за останні п’ять років за рахунок появи приватних структур мережа поліграфічних підприємств області зросла більш ніж утричі. Вони не лише добре прижилися в новому для себе середовищі, але й упевнено потіснили комунальників. Відтоді безперечним лідером у регіоні став видавничий дім «Кераміст», де нині друкуються 180 газет з різних областей України.

У тому, що давно обіцяне роздержавлення комунальних ЗМІ відбудеться в недалекому майбутньому, вже ніхто не сумнівається. Із цим змирилася навіть місцева влада. Відповідно, змінюється й механізм її взаємодії із редакціями своїх газет. Якщо торік на їх підтримку з обласного бюджету надали 400 тисяч гривень, і ці гроші пішли на «латання дірок», то нинішнього року обласна рада відмовилася від принципу «кожній сестрі — по сережці». Дали більше, аж 500 тисяч гривень, однак ці кошти потрібно ще заробити. А далі комунальні видання чекає ота «воля», про яку навіть подумати страшно. Адже в переважній своїй масі вони не готові до роботи в нових умовах, бо не мають ні достатніх фінансових ресурсів, ні кваліфікованих кадрів, ні тиражів. Уже тепер на деякі з них шкода дивитися, бо такі убогі, наче солдатський бойовий листок! Ясна річ, вони загинуть у нерівному бою із тиражними комерційними виданнями, котрі дуже ґрунтовно готуються до роздержавлення районної преси й уже запустили свої мацальця в сільську глибинку. А впадуть районки, закриються і малі комунальні друкарні, котрі зв’язані з ними однією пуповиною.

Чи варто оплакувати те, що вже віджило своє? Мабуть, ні. Бо хороші журналісти та поліграфісти знайдуть роботу в нових структурах. Але держава має створити механізм соціального захисту для тих із них, хто незабаром вийде на пенсію. У поліграфістів, котрі працювали у шкідливих для здоров’я умовах, вона починається на п’ять років раніше, однак цей пільговий строк до настання пенсійного віку оплачують своїм коштом підприємства. А хто буде потім, якщо друкарня закриється? Не все просто і з журналістами, котрі нині прирівняні в оплаті праці та в пенсійному забезпеченні до певних категорій державних службовців. Перевести їх на звичайні трудові пенсії? Але ж їхні внески до Пенсійного фонду України в два з половиною рази більші, ніж в інших працівників. Виходить, дев’ять років люди відривали від своєї зарплати ту частку, яка нині на деяких підприємствах спрямовується в недержавні пенсійні фонди, а в результаті нічого не отримають. Хіба ж так годиться?!

Такі рядковідливні набірні машини (лінотипи) ще в 80-90-х роках минулого століття залишалися символом поліграфії районних газет.