66 років тому стародавнє козацьке село Богданівка, що розташоване на березі Південного Бугу, стало справжнім пеклом. У тому пеклі прийняли мученицьку смерть десятки тисяч безневинних людей — дітей, жінок, стареньких. Їх винищували лише тому, що вони народилися євреями. Отже, за ідеологією нацизму, були приречені на смерть.

«...пам’ятників немає»

Богданівку називають другим Бабиним Яром. Тут, у величезному яру за селом, із грудня 1941 по лютий 1942-го було знищено 54 тисячі євреїв. Але правду про страшну трагедію вперто приховували ідеологи вже іншої, радянської, системи. Не потрібна була така правда. Не вписувалася вона в хрестоматійну історію Великої Вітчизняної, бо не несла в собі героїчної патетики.

Лише в 60-і світ заговорив про табори смерті, масові вбивства мирних людей, про холокост. В американській публіцистиці з’явився і сам термін «холокост», що означав «жертвопринесення за допомогою вогню». Євреї називають знищення свого народу в роки війни «Шоа» — біда, катастрофа.

Як про катастрофу на початку 60-х поет Євген Євтушенко пише пронизливо відвертий вірш про трагедії в Бабиному Яру:

«Над Бабьим Яром памятников нет.

Крутой обрыв, як грубое надгробье.

Мне страшно.

Мне сегодня столько лет,

как самому еврейскому народу».

А в 66-му у журналі «Юность» Анатолій Кузнєцов публікує роман-документ «Бабин Яр». Спогади 12-літнього хлопчика про події в Києві буквально обурили громадську думку. Настільки страшною виявилася правда. Автор, звинувачений в антирадянщині, був змушений емігрувати. І от уже сьогодні за його книгою про нашу історію американець Спілберг зняв фільм...

Паралель Бабин Яр — Богданівка не випадкова. Так само, як і про Бабин Яр, правду про Богданівку намагалися забути, насильно стерти її з пам’яті чи просто не помічати. Але не піддається вона забуттю, не придумана поки що машина зі знищення пам’яті. Ще живі ті, хто врятувався зі справжнього пекла, залишилися ті, кому в жахливих снах чуються передсмертні крики над Бугом, є й ті, хто трепетно і відповідально ставиться до минулого.

Один з хоронителів історії свого краю, голова Доманівської районної ради ветеранів В’ячеслав Луценко, розповідає, що в 1968 році на місці розстрілу євреїв у Богданівці встановили скромний обеліск. Але, довідавшись про це, один з місцевих партійних керівників розпорядився знести пам’ятник. «Забороняли ставити пам’ятники, забороняли згадувати про ті події, — каже В’ячеслав Ілліч, — але люди все одно пам’ятали і передавали правду з покоління в покоління».

Дорогою смерті

Правда була жахливою. Наприкінці літа 1941-го територія між Дністром і Південним Бугом, що називалася Трансністрія, перейшла під юрисдикцію і управління Румунії. Свавілля румунських правителів мало відрізнялися за своєю жорстокості від німецько-фашистських. Так само, як і німці, ті знищували мирних жителів, розстрілювали і спалювали євреїв. На наступний день після того, як Одесу захопили румунські військові підрозділи, там розстріляли понад три тисячі осіб. Через тиждень у портовому сквері було знищено 19 тисяч. Менш як за місяць в Одесі розстріляли близько 35 тисяч радянських громадян.

Тих, кому «пощастило», гнали до Богданівки. Саме тут за наказом Гіммлера розташували концентраційний табір для євреїв Трансністрії — з Миколаївської, Одеської, Кіровоградської, Вінницької, Чернівецької областей і Молдавії. «Дорогою смерті» став шлях для тисяч людей у Богданівку. Щодня з листопада по 18 грудня 1941 року партії приречених по півтори-дві тисячі осіб тягнулася до місця своєї загибелі.

Очевидці, свідчення яких зняті в документальному фільмі «Исход», згадують, з якою жорстокістю ставилися до в’язнів поліцаї, що їх охороняли. Якщо хтось відставав від колони, його вбивали на місці, — чи то старенький, чи то дитина, — міра покарання для всіх одна. Наступна колона йшла буквально по трупах. Як згадує одна з місцевих жительок, «досі здається, що тут не очерет шумить, а душі дітей між собою розмовляють».

В’язнів, що їх приганяли у Богданівку, тримали у свинарниках і сараях. Рідко кому вдавалося вирватися з гетто і знайти допомогу в місцевих жителів. І все-таки під страхом розправи прості селяни допомагали в’язням, рятуючи їх від холоду, голоду, від смерті. Валентині Іванівні Наточій у 1942-му було 14 років. Вона разом з мамою Олександрою Миколаївною допомогли хлопчику з Тирасполя, Петрику. Вдалося сховати його за селом, у пустому будинку. Вижив хлопець. «Приїжджав він до нас, — розповідає Валентина Іванівна, — шукав «добру-предобру» тітку Шуру, маму мою. Дякував дуже, пропонував відвезти маму до Тирасполя, підлікувати її». Життям зобов’язана цим жінкам й Іда Марківна (тіткою Клавою її звали) з Одеси.

Прибігали до Олександри Миколаївні і дві дівчинки родом з Бессарабії. «Я їх підгодовувала, із собою їжу давала, хотіли і їх сховати. Та не прийшли дівчатка наступного дня. Гадаю, не стало їх...». Не змогли врятувати і місцеву вчительку, Розу Абрамівну Ейнштейн. Вагітною її розстріляли нелюди. Згадуючи моторошну картину, Валентина Наточій не може стримати сліз.

З 20 грудня загін карателів почав у Богданівці масові вбивства. Роздягнених догола в’язнів групами по 15—20 осіб гнали, підштовхуючи ударами прикладів, до краю обрива, обличчям до яру. Розстрілювали. Убитих або поранених кидали на дно, де вже палахкотів вогонь. На дітей шкодували патронів, зіштовхували в полум’я живими. Тільки за перший день розправи було розстріляно і спалено три тисячі осіб. Жителі Богданівки згадували, що над селом стовпом стояв жахливий чорний дим і ніде було сховатися від смороду.

Після півторатижневої кривавої вакханалії в’язні зважилися на відчайдушний крок — відмовилися виходити з бараків-свинарників і забарикадувалися там. Але врятуватися бранцям не вдалося. Притулок підпалили разом з ними. До 15 січня 1942 року, коли з Берліна прийшов наказ припинити масове знищення євреїв, у Богданівці вже загинули 52 тисячі осіб. Але розстріли тривали, і до лютого румунсько-німецькі кати замучили в концтаборі 54 тисячі мирних жителів. Для того, щоб стримати потоки крові, що лилася у Південний Буг, на місці страти звели дамбу два метри заввишки і 12 завдовжки...

«Нехай тіні жертв Майданека, Дахау, Освенціма, Богданівки... повстануть з надр землі, нехай передсмертний поклик безневинно замучених пролунає в залі Нюрнберзького суду», — писали «Известия» у дні, коли тривав процес над фашистськими вождями, ідеологами і виконавцями.

«Все мовчки тут кричить»

Після визволення України від окупації Надзвичайна державна комісія з встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників установила, що усього в Доманівському районі було страчено 120 тисяч євреїв. Місця розстрілів — Богданівка, Мостове, Доманівка, Веселе, Нова Умань, Акмчетські Ставки. В Україні немає району, що став би такою величезною братською могилою для радянських громадян єврейської й інших національностей.

Але тільки в 1996 році в селі Богданівка на місці трагедії спорудили скромний пам’ятний знак. Кошти на це виділив колишній в’язень Богданівського табору смерті, громадянин Ізраїлю, пан Гідалевич. Обіцяли свою допомогу в увічненні жертв Шоа керівники різних міжнародних організацій. Йшлося про те, щоб побудувати в Богданівці меморіальний комплекс, упорядкувати всі братські могили, встановити меморіальні дошки на будинках, де утримувалися приречені в’язні, позначити «дорогу смерті», організовувати до місця поховання туристичні поїздки. На жаль, практично нічого з обіцяного не зроблено. І сьогодні вже обласна державна адміністрація береться за відновлення історичної справедливості. Керівник області Олексій Гаркуша заявив, що меморіал на місці безневинно вбитих обов’язково буде.

А поки що пам’ять про Богданівський Бабин Яр у документальних підтвердженнях зберігається в музеї сільської школи та у районному краєзнавчому. Та ще в страшних спогадах.

«...Все молча здесь кричит, и, шапку сняв,

я чувствую, как медленно седею.

И сам я,

как сплошной беззвучный крик,

над тысячами тысяч погребенных.

Я — каждый здесь

расстрелянный старик.

Я — каждый здесь

расстрелянный ребенок...»

Миколаївська область.

Фото автора з архіву.