Минулої п’ятниці я брав участь у ток-шоу «Свобода» на телеканалі «Інтер». Спочатку передбачалося, що в передачі буде порушено тему формування авторитарної диктатури на Україні. Як показали недавні події (дії зі скасування депутатської недоторканності, погрози на адресу місцевого самоврядування, заклик президента В. Ющенка посилити контроль чи практично ввести цензуру в ЗМІ), ця небезпека з кожним днем тільки посилюється. Однак досвідчений ведучий Савік Шустер, чи то через брак часу, чи то з якоїсь іншої причини, так і не запропонував висловитися на дану тему.

Правда, частину передачі присвятили обговоренню проблеми зростання ксенофобії й національної нетерпимості в українському суспільстві. Приводом для дискусії стало вбивство громадянина Сьєрра-Леоне, яке сталося 8 березня в Києві. Звичайно ж, ця трагедія не повинна залишитися непоміченою. Хоча й раніше було безліч причин для того, щоб усерйоз замислитися над тим, як зупинити поширення нелюдської нацистської ідеології, що розколює державу й суспільство. Шкода тільки, що і в цьому питанні дискусія зайшла в глухий кут, а потім її згорнули. Тому мені здається важливим продовжити розмову на цю тему. Тим більше що багато українських політиків (у тому числі й ті, хто зараховує себе до опозиції) старанно роблять вигляд, буцім немає ніякого зв’язку між авторитаризмом, зростанням ксенофобії, організаційним зміцненням нацистів і курсом влади, спрямованим на перекручування національної історії.

Як відомо, 31 березня почнеться державний візит до нашої країни американського президента Джорджа Буша, що проведе переговори з Віктором Ющенком. Без усякого перебільшення можна сказати: візит президента США вплине на хід українського політичного процесу, та й на весь вектор державного розвитку. Вашингтон сьогодні намагається закріпити своє військово-політичне домінування в Євразії (й у світі загалом), а українська правляча верхівка з усіх сил прагне довести свою здатність допомогти йому в досягненні цієї мети. Безглуздо сподіватися на те, що українські довколавладні кола схаменуться і стануть на шлях захисту національних інтересів, які у принципових питаннях не збігаються з планами американської адміністрації. Оточення президента й угруповання, що об’єдналося навколо прем’єр-міністра, неодноразово доводили, що прихильність Вашингтона для них набагато важливіша, ніж державний суверенітет країни, базові принципи демократії та соціально-економічна стабільність. Тільки назріваючий масовий соціальний протест змусить українську владу відмовитися від руйнівного курсу. Але, може, Джордж Буш зупинить найнебезпечніші дії Віктора Ющенка, спрямовані на руйнування східнослов’янського простору, загострення відносин з Росією та обмеження сфери впливу російської мови. Правда, для цього йому необхідно знати, що такий курс українських русофобів загрожує виникненням масштабного конфлікту, який з України неминуче перекинеться на всю Східну Європу.

Намагаючись обґрунтувати свої претензії на авторитарну владу (яким підігрує Юлія Тимошенко, очевидно, уже твердо повіривши, що саме вона стане наступним українським президентом), Віктор Ющенко свідомо проводить політику, спрямовану на створення «образу ворога» і розпалювання міжетнічної та міжконфесійної ненависті. Оточення українського президента робить ставку на створення міфів, що сіють взаємну ворожнечу, — на зразок оголошення масового голоду початку 30-х років актом геноциду і реабілітації гітлерівських прихвоснів з ОУН-УПА, які намагалися перетворити Україну на безправну маріонетку фашистської Німеччини і яких оголошують справжніми патріотами України.

До речі кажучи, Спілка радянських офіцерів Криму недавно звернулася з офіційним листом до канцлера ФРН Ангели Меркель із проханням повідомити, чи є в німецьких військових архівах дані про втрати, яких зазнали частини вермахту від дій ОУН-УПА. Отримано відповідь з Воєнно-історичного науково-дослідного інституту Міністерства оборони ФРН у Потсдамі, котрий володіє одним з найбільших військових архівів країни. У відповіді сказано, що в розпорядженні інституту нема документів, які б свідчили про загибель солдатів і офіцерів вермахту від рук вояків ОУН-УПА. Виходить, що всі розмови про боротьбу українських націоналістів з гітлерівськими військами, — не більш ніж пропагандистське прикриття політики з їхньої реабілітації. Очевидно, що прояви ксенофобії і національної нетерпимості неминучі в країні, де радянські солдати, котрі боролися з фашизмом, зображуються офіційною пропагандою ледь не як загарбники і завойовники. А нацисти, що відкрито прислужували гітлерівському режимові в період його успіхів, а потім намагалися зобразити розрив з ним (та так і не виступили проти нього на ділі), вважаються борцями за свободу.

Навряд чи в когось залишилися сумніви в тому, що дії з реабілітації нацистів розколюють українське суспільство, створюють загрозу виникнення міжрегіонального та міжетнічного протистояння. Чому ж державна влада проводить такий курс? Можливо, це почасти пов’язано з особистими перевагами нинішнього українського президента, які склалися в нього ще в дитинстві. У цьому зв’язку великий інтерес представляє недавно опубліковане журналістське розслідування Юрія Вільнера «Батько президента України Андрій Ющенко: персонаж і легенда», що проливає світло на розбіжності фактів у його біографії в період Великої Вітчизняної війни. Але головна причина лежить у прагненні олігархічних та бюрократичних кланів, які керують країною, встановити своє необмежене політичне панування, розколоти українське суспільство за принципом «поділяй і владарюй», одержати можливість розправитися зі своїми політичними опонентами, насамперед з Компартією України.

Сьогодні прискореними темпами йде формування авторитарного режиму, що використовує популістську риторику (до неї вдаються і секретаріат президента, і представники парламентської більшості, і Кабінет Міністрів), прагне спертися на люмпенізовані прошарки суспільства, розпалюючи шовіністичні й націоналістичні настрої. Якщо процес утвердження авторитарного режиму не зупинити, число злочинів, скоєних на ґрунті національної ворожнечі, тільки зростатиме, незалежно від ефективності роботи правоохоронних органів. Націоналістична пропаганда, зіштовхуючи між собою народи країни, змушуючи їх бачити ворогів у людях, які належать до іншої конфесії або вважають рідною іншу мову, не дозволяючи сформувати політичну націю, створює основу для злочинних дій екстремістів.

При цьому державна влада виступає проти екстремізму виключно на словах, намагаючись прикрити фіговим листком свою міжнародну репутацію. На ділі ж вона спирається на них скрізь, де це видається їй вигідним. Особливо добре це помітно на прикладі ситуації, що склалася в Криму. Чого варті тільки заяви, зроблені недавно главою Бахчисарайської райдержадміністрації, що призначається президентом, і керівником Бахчисарайського меджлісу, незаконної організації, яку визнає і заохочує її діяльність український президент. На їхню думку, кримські татари повинні добиватися створення в Криму національної автономії, яка має стати важливим кроком на шляху створення повноцінної національної держави (застереження про те, що ця держава залишиться в складі України, не має ніякогісінького значення). Такі міркування образливі для переважної більшості кримчан, що вважають необхідним збереження за Кримом статусу територіальної автономії і повноцінної реалізації його конституційних прав. Але, головне, вони підривають стабільність на півострові і провокують загострення міжетнічного протистояння. А в такій ситуації дедалі більше підвищується громадсько-політичний вплив екстремістів, що мають у своєму розпорядженні структури, здатні до найрадикальніших, у тому числі терористичних, дій. Не кажучи про те, що активно створюються центри ісламських фундаменталістів, фінансовані релігійними структурами арабських країн.

Необхідно відмовитися від двох надзвичайно шкідливих міфів, які пролунали і в ході дискусії у програмі Савіка Шустера. Один з них пов’язаний із твердженням про нібито притаманну людині агресивність, одним із проявів якої стають націоналізм і ксенофобія. З цього погляду такі настрої уявляються ледь не природними, і подолати їх (точніше кажучи, заглушити) можна тільки з допомогою пропагандистської роботи. Ще одна масова омана, нав’язувана посилено всіма, хто прагне зберегти нинішній державний курс чи боїться відкрито виступати проти нього, базується на зв’язку національної нетерпимості з масовою бідністю. Мовляв, тільки-но вдасться її подолати, нацистська ідеологія сама собою зникне з суспільної свідомості.

Безперечно, потрібна масова агітаційно-пропагандистська робота, спрямована на руйнування стереотипів, пов’язаних з визнанням власної національної винятковості й неповноцінності всіх інших, що часто прищеплюються молодим людям у родині або у вуличній компанії. Тільки чи буде така діяльність успішною, коли офіційна державна пропаганда спрямована на звеличування нацистів? Безумовно, тяжке матеріальне становище і відсутність соціальних перспектив змушують багатьох молодих людей (нерідко позбавлених у нинішніх умовах можливості одержати якісну освіту і сформувати адекватні уявлення про соціальну дійсність) шукати винуватців такого стану справ серед людей з іншим кольором шкіри, тих, що належать до іншої культури чи іншого віросповідання.

Однак у післявоєнному Радянському Союзі багатьом також жилося надзвичайно важко. Тим часом проявів національної ненависті в суспільстві не було. І справа не тільки в пропаганді інтернаціоналізму на державному рівні. Люди бачили, що вони можуть реалізувати себе в праці чи творчості, у роботі на загальне благо, яка потребує взаємної довіри і солідарності. Нинішня влада свідомо спирається на люмпенізовані прошарки, підтримку яких легко купити подачками. Вона не займається створенням високооплачуваних робочих місць у високотехнологічних галузях виробництва, не домагається підвищення якості масової освіти, бо самостійні люди зі стійкою життєвою позицією їй попросту не потрібні. Тому саме по собі підвищення рівня життя (яке до того ж неможливе при збереженні нинішнього соціально-економічного курсу і способу розподілу суспільного багатства) не допоможе зупинити зростання конфліктів на ґрунті міжнаціональної і міжконфесійної ворожнечі.

Ті, хто сподівається одержати політичні дивіденди від експлуатації націоналістичних настроїв, обов’язково програють. Насамперед тому, що зберегти державну єдність України можна тільки формуванням політичної нації, що визначається спільними інтересами і спільною культурою, а не націоналістичною риторикою і заборонами на використання в громадському та державному житті мови, яку вважає рідною щонайменше третина населення. Юлія Тимошенко, прагнучи з допомогою популістської та націоналістичної риторики спертися на підтримку люмпенізованих прошарків суспільства, неминуче стане жертвою такої політики. Але в першу чергу від такої політики постраждає народ України. До таких результатів призведе курс влади, спрямований на утвердження в масовій свідомості руйнівних історичних міфів, на сприяння організаційному й ідейному відродженню нацизму. Україна опинилася на межі національної катастрофи, яку саме українське суспільство не в змозі відвернути. На превеликий жаль, доля України, а це потрібно знати всім, перебуває в руках американської адміністрації (а не українського народу), за прихильність якої борються всі олігархічні клани, які претендують на владу. Тому якщо президент США справді не зацікавлений у виникненні масштабного конфлікту в Східній Європі, епіцентром якого може стати Україна, він у змозі вплинути на українську владу відмовитися від політики реабілітації нацистських злочинців і свідомого загострення відносин з Росією. Якщо ж цього не станеться, ми повинні сказати нинішньому президентові і прем’єрові: NO PASARAN! Вони не пройдуть!

Леонід ГРАЧ,народний депутат України, голова Антифашистського комітету Криму.

Друкується в рахунок квоти депутатської фракції КПУ у Верховній Раді.