Подали до суду на міську раду

«Відтоді, як ми з Павлом побралися, а було це 1985 року, наша сім’я тулилася по чужих кутках та гуртожитках, — написала до черкаського корпункту «Голосу України» жителька Золотоноші, молодша медсестра районної лікарні Таїса Кобець. — У 1986 році, щойно я вийшла на роботу з декретної відпустки, мене направили у відрядження до Чорнобиля. Мешкали ми тоді з чоловіком у квартирі, яку винаймали. Після повернення із зони екологічного лиха ми отримали кімнатку в гуртожитку райагробуду. У ній виросли наші діти, син і донька. Я, як чорнобилець другої категорії, стала 1992 року у міську пільгову чергу на отримання житла. Сподівалась, що, може, до пенсії матимемо свою оселю, щоб хоч онуки виростали не в гуртожитку. Однак наші надії не справдилися. Гірше того — замість заслуженої квартири (мій чоловік 25 років пропрацював фельдшером «швидкої допомоги»!) нас виселяють з гуртожитку. Приїдьте, будь ласка, подивіться, в яких умовах перебуває наш новонароджений онук, яке безчинство чинить міська влада з нашою родиною. Може, хоч виступ у газеті пробудить совість чиновників», — завершила свій лист Таїса Кобець.

Коли автори цих рядків приїхали до гуртожитку, Таїсу Вікторівну вдома не застали. Вона саме чергувала у лікарні. «Після роботи мама там і залишиться, — повідомила 21-річна мати-одиначка Аня Кобець, вкладаючи спати свого двомісячного сина. — Вона часто ночує у гардеробній, додому приходить, щоб допомогти мені з Тимуром. Батько, також через тісноту, їздить ночувати у село. Там у нього є спадок — сарай і літня кухня. Брат вибрався від нас, бо для нього й куточка нема вільного». Вибачившись за негостинність, Аня взяла відра й поспішила на вулицю до колонки. У гуртожитку не стало у кранах води, а їй потрібно готувати на вечір купіль для дитини.

Тим часом до під’їзду гуртожитку раз по раз під’їжджали службові машини, по коридору снували з паперами заклопотані службовці. З’ясувалося, що від «комуністичного» житла, де проживають Кобці, залишилася одна назва. Власник гуртожитку, райагробуд, кілька років тому передав його у комунальну власність міста. Відтоді мешканці й почали покидати не надто, м’яко кажучи, комфортне житло, а у їхніх колишніх покоях розмістилися міські служби: відділ освіти, у справах молоді, архітектури, навіть чорнобильська комісія. Залишилася одна сім’я Кобців, котрій нікуди було вибиратися і котра просила у влади хоч якесь окреме житло.

Після неодноразових «походів» Таїси Вікторівни до міськради (до її голови Олексія Корпаня) депутати на черговій сесії прийняли рішення: «Дозволити сім’ї Кобців... тимчасово проживати у квартирі №40 по вулиці Баха, 90, і за першої вимоги... звільнити житло».

Ось тут і увірвався їх терпець. Запропоноване, також у гуртожитку, «тимчасове житло» являло собою вкрай занедбану, без дверей, світла і опалення кімнату у 12 квадратних метрів... Сім’я розцінила депутатський «подарунок» як відверте знущання і подала на міськраду до суду.

— Більше трьох місяців наш позов у суді, — бідкалася по телефону Таїса Вікторівна. — Ми оскаржуємо порушення міськрадою наших конституційних прав і просимо замість кімнати у гуртожитку виділити інше, пристосоване для проживання з дитиною житло. Однак жодного разу, — підкреслила жінка, — представники з міської ради на судове засідання не прийшли. Суддя Таратін змушений переносити його з однієї дати на іншу...

Тим часом, як повідомили обізнані з житловою проблемою міста жителі, вільні квартири у комунальній власності є. Крім цього, час від часу міськвиконком подає у місцевій газеті оголошення про конкурс на придбання квартир. Однак кому згодом дістаються «апартаменти» від влади — про це на шпальтах свого друкованого видання міськрада, на жаль, не повідомляє. Втім, виборці, котрі привели до влади й міського голову, і депутатів, вправі зажадати від своїх обранців відкритості й публічності у питанні розподілу житла. Тоді, переконані, Кобці «вічно» не стоятимуть на 26-му місці у пільговій черзі, і їх онук Тимур не вчитиметься ходити по коридорах гуртожитку чи то пак доморощених чиновницьких «офісів».