У наших школах поки що за бажанням діти відвідують уроки «Християнської етики». Чи не нав’яжуть їх згодом в обов’язковому порядку? Як ставляться до нововведення учені, вчителі? Про це розмова нашого кореспондента з доктором педагогічних наук, академіком АПНУ Ольгою Сухомлинською (на знімку).

— Ольго Василівно! Роль релігії в духовному відродженні народу беззаперечна?

— Якщо вона не суперечить світському характеру виховання і навчання дітей. Але в мене чимало претензій до курсу «Християнська етика», оскільки переконана, що система ознайомлення учнів із ним не відповідає сучасним стандартам. А місія викладачів полягає у ненав’язливому просвітництві. І не більше.

— Виходить, ви проти викладання предмета в школах?

— Не тільки викладання. Зміни в середній освіті гуманітарного циклу, до яких належить і «Етика», викликають у вчителів, науковців багато запитань. Це, зокрема, стосується впровадження в першому класі київських шкіл предмета за вибором «Християнська етика в українській культурі», курсів «Етика» у 5—6 класах та рекомендованих МОНУ за вибором «Християнська етика (Етика віри)» з тенденцією до їх впровадження як обов’язкового навчального предмета. Помічені, зазначте, й намагання змінити підходи до змісту, викладання інших предметів (біології, історії, географії).

Посадовці мало дослухаються до науковців і беруть до уваги лише ідеологічну доцільність або корисність.

Процеси впровадження предметів «духовно-морального циклу» у школі відбуваються на тлі різкого зниження інтересу держави, суспільства до науки. Постійне реформування освіти спонукає до написання і видання великої кількості підручників і навчальної літератури, якість яких часом викликає сумніви і подив. Знижується рівень підготовки школярів. А натомість буйним цвітом квітнуть і множаться окультні науки, відомості про паралельні світи, торсійні поля, про псевдонауку, яка широко популяризується через Інтернет, ЗМІ.

Про це свідчать й підготовлені підручники, посібники для вчителів, навчальні книги, програми, які надсилаються до фахової Комісії із суспільствознавчих дисциплін (секції «Етика» науково-методичної ради МОН). Їх кількість щомісяця зростає, сьогодні налічується понад 30 найменувань. Усі вони не так порушують питання етики, як навертають дітей до віри, до церкви, а вже потім долучають до християнських доброчесностей. Авторами посібників є серед інших священнослужителі або ж представники неканонічних вірувань.

Отже, зміст, який пропонується в навчально-методичній літературі — теїстичний. Така модель має право на існування, ніхто цього не заперечує. Але чи це функції школи, яка за своєю сутністю покликана формувати науковий світогляд? Не зайве вкотре повторити, що школа відділена від церкви й освіта має бути світською. Тож чи може хтось самовільно втручатись у філософію освіти, тобто змінювати стандарти?

Російський академік Воробйов, висловлюючи думку колег щодо клерикалізації суспільства, справедливо зазначив: «Вони хочуть викладати Біблію — Бог із ними, хай вивчають що завгодно, але не в школах. Для цього є семінарії, духовні школи, академії...».

Проблема долучення чи недолучення школярів та студентів до релігійно-церковних цінностей, незважаючи на законодавчу однозначність, для багатьох є спірною. І якщо ми, педагоги, прихильники й противники курсу «Християнської етики», не прояснимо ці питання, то чи є у нас моральне право пропонувати їх дітям? А тим більше запроваджувати негайно?

— Але ж курс «Основи Християнської моралі» (так він спершу називався) в Україні експериментально впроваджений з 1992 року. Запам’ятала слова одного з викладачів цього предмета на Львівщині: «Іноді думаю, що моя професія — це гіпертрофоване почуття відповідальності, почуття обов’язку. Я навіть думаю, що учитель християнської етики — це й ще відповідний спосіб життя. Треба привчити себе до аскетизму. А ще ці люди мають бути надзвичайно освіченими, ерудованими. І звичайно, моральним мірилом професії».

— Звісно, до викладання цього предмета мають залучатися фахівці високого рівня. А ми маємо непоодинокі приклади, що курси викладають не тільки випадкові люди, а й з хворобливою психікою. Вони бачать свою життєву місію в донесенні слова Божого до дітей. Проблеми накопичуються, але не дискутуються, й не носять, на жаль, компромісного характеру, бо переважає одна точка зору. Офіційна мета курсу «Християнська етика» — долучити школярів до християнських цінностей. Однак справжня мета, як свідчить аналіз, — катехізація дітей.

Ми з втратами і розчаруваннями, тяжко й болісно виходимо на шлях розбудови громадянського суспільства й маємо саме сьогодні обирати стратегічні пріоритети, і насамперед в освіті. Чому ми йдемо вперед, повернувши голову назад, шукаючи саме в минулому, навіть найвіддаленішому, орієнтири й ідеали? Чому з усіх навчальних предметів, які пропонувалися після 1991 року до державного компоненту загальноосвітньої школи («Громадянська освіта», «Практичне право», «Екологія», «Філософія для дітей», «Європа в школі» тощо), ми обрали лише «Етику» та «Християнську етику»? Про що це свідчить?

Якщо дотримуватися популярної позиції, що жоден світогляд не може бути панівним, то як тоді викладати предмети, змішуючи підходи й випускаючи в світ дітей з аморфним уявленням про світ, природу, людину? Таким чином, ми повертаємось до середньовічного, схоластичного навчання на основі релігійної ідеології. Чи прийнятне це сьогодні?

Доцільніше, на мій погляд, займатися кожному своєю справою: школа формує у дітей наукову картину світу, церква — релігійний світогляд; сім’я долучає до традиційних життєвих цінностей, а також до релігії; держава, політики практичними діями показують, як жити в правовому полі.

На моє переконання, курси «Етика» й «Християнська етика» лише тоді впишуться у філософію освіти, коли вони будуть нести виключно морально-етичне, ціннісне наповнення. Таким є курс «Етика» для 5—6 класів загальноосвітньої школи. Однак він різко відкидається релігійною та співчуваючою їй громадою через «атеїстичність» і, відповідно, світськість. Хоча чіткої межі між загальнолюдськими — національними і християнськими цінностями провести практично неможливо.

Стосовно «Християнської етики (Етики віри)». Таке несподіване сполучення двох назв, одна з яких у дужках, що означає синонімічність, перекочувало із указу Президента про термінове запровадження цих курсів у наказ МОН, але ніхто з офіційних осіб чітко не визначив, що таке «Етика віри». До речі, автори рукописів так і називають свої підручники й посібники «Християнська етика (Етика віри)», як це зазначено в документах, не переймаючись різницею у цих термінах.

Але ж етика віри, якщо вона взагалі є, ніяк не може бути предметом викладання в школі. Тому що віра як прийняття розумом якихось вірогідних тверджень за достовірність, віра як переживання містичного досвіду, коли людина інтерпретує його як спілкування з надприродним і дотримується при цьому ритуалів, правил поведінки, норм, характерних для певної релігійної спільноти, — все це є предметом духовно-емоційної сфери теології як науки про трансцендентне, і ймовірно, може бути у релігійному вихованні, в релігійній культурі. Але тільки не в школі.

Що ж стосується предмета «Християнська етика», то тут справа складніша. Я загалом позитивно ставлюсь до того, що цей предмет викладається в школі, але за умови, якщо він істинно долучає дітей до християнських цінностей як важливої складової загальнолюдських культурних надбань. Але знайомлячись з пропонованою навчальною літературою, починаю сумніватись щодо змісту предмета. Адже доброчинності (чесноти) — це основа християнської моралі, їх сім і чотири з них — «природні», витоки яких у стародавньому світі й природному розумінні моральних якостей та поведінки людини (розсудливість, поміркованість, хоробрість, справедливість). А ще три «богословські» чесноти, що розглядаються в християнстві як особливі дари Господа (віра, надія і любов (милосердя). Як їх розвести (чи об’єднати) в процесі викладання? Для мене сьогодні аксіоматично, що християнську етику має читати педагог, який глибоко обізнаний з християнством, Біблією, Старим Завітом з його десятьма заповідями, вільно володіє матеріалом, переносячи ці вічні ідеї на сьогоднішні ситуацію і поведінку школярів. Саме сьогоднішніх.

Отже, йдеться про наповнення підручників для учнів 5—6 класів не складним біблійним матеріалом, а сучасним, тлом, підґрунтям якого є християнські цінності й постулати. Чи є такі підручники й такі вчителі? Чи готує їх вища школа, і в якій кількості?

— Ольго Василівно, певне, не всім читачам ваші аргументи здадуться переконливими. Адже прихильники запровадження цих курсів мають свої докази.

— Прихильники посилаються на два чинники: зарубіжну школу та вітчизняні традиції. Але така апеляція вразлива. Так, у різних європейських країнах, країнах старих демократій, по-різному ставляться до релігійних освіти та виховання, виходячи з традицій власної системи освіти. Скажімо, у Великій Британії, Швеції, Данії, Ірландії держава не відокремлює школу від релігії і там відбувається релігійне навчання в різних обсягах. А ось у Франції, Бельгії, Швейцарії державна школа відокремлена від релігії. Отже, там немає релігійного виховання.

До речі, сьогодні в країнах західних демократій також тривають складні й хворобливі процеси реформування релігійної освіти (я з цим обізнана). Її починають розглядати як приватну, індивідуальну категорію вільної й демократичної особистості. Впродовж останніх десятиліть вносяться часткові зміни у шкільну освіту відповідно до еміграційних та глобалізаційних процесів, наявного контингенту дітей, їхніх вірувань тощо.

На превеликий жаль, українська освіта не може похвалитися такою традицією, бо державної української школи не існувало, а в державній російсько-імперській читався Закон Божий, який закріплював великодержавні інтенції — православ’я, самодержав’я, народність. Щодо християнської етики як складової української культури, яку нині запроваджують у перших класах столичних шкіл. Гадаю, потрібно було спочатку не підручники писати, а викристалізувати на дослідницькому рівні зерна християнської культури в нашій національній, а вже потім пропонувати дітям, бо в наявних підручниках усе зводиться знову-таки до долучення до «єдино правильної віри».

Як виявилося, з прийняттям указів та наказів питання, а отже, й проблеми не вичерпалися, а лише примножилися. У такій ситуації вкрай важливо обговорити їх з усіма зацікавленими сторонами. Хотілося б почути і думку членів Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти, думку віце-прем’єра з гуманітарних питань, інших авторитетних мужів.

— А які ваші пропозиції та зауваження, Ольго Василівно?

— По-перше, питання вибору віри (вірувань) стосується кожної дитини — це її приватна сфера, сфера інтимного життя, в яке не повинні втручатися до певного віку. У сучасних демократичних державах головні суспільні цінності — толерантність і плюралізм, довіра, поміркованість і взаємоповага, які гарантуються законами. А з другого — автономія особистості, уміння брати на себе рішення стосовно власної долі, своїх вірувань і бажань. Курси християнської етики мають бути світськими за змістом і лише за добровільним вибором (не в державному компоненті). І цей вибір мають зробити (повторюсь) спочатку батьки, а потім сам учень.

По-друге, як і у всіх цивілізованих країнах, у нас має бути закон про релігійну освіту, який дасть можливість отримувати її тим, хто цього бажає. У ньому слід зазначити, що всі релігійні заклади мають проходити акредитацію в МОН України.

По-третє, надії на те, що курс «Християнська етика» кардинально змінить моральність наших дітей (одна година на тиждень, 32 години на рік) — утопічні. Разом з етикою та християнською етикою (за вибором), що почали викладати у 5—6 класах, доцільно було б запровадити в шкільні програми 7—9 класів такі, приміром, курси, як «Основи релігійної культури» чи «Основи християнської культури», або «Основи православної культури». А ще є такий курс, як «Релігійні рухи» (у Нідерландах, наприклад). Це істотно сприяло б ознайомленню учнів із філософією релігії, різноманітними релігійними вченнями, храмовою культурою, сутністю молитов, поведінки в храмах тощо.

Одне слово, думаймо разом. Сперечаймося, переконуймо, об’єднуймо зусилля, бо освіта, школа, діти — це наше майбутнє, ми несемо відповідальність за нього.

Розмову вела Таїса МОСТОВА.

Київ.

Фото з архіву «Голосу України».