З досьє «Голосу України»:

Георгій ФІЛІПЧУК — один з найвідоміших фахівців України у царині екологічних питань. Цій темі він присвятив низку наукових досліджень. Серед них — «Екологічна політика: національні і глобальні реалії», «Екологія і політика» та інші. Як народний депутат трьох скликань послідовно відстоював принципи збереження довкілля України.

У 1994—1998 роках очолював комітет Верховної Ради України з питань екологічної політики.

З 2007 року Георгій Філіпчук — міністр охорони навколишнього природного середовища України.

Нещодавно страхітливі прогнози щодо майбутнього нашої планети нібито стосувалися далеких від нас континентів. Сьогодні ж вони охопили Україну. Значна частина Криму опиниться під водою. Донбас висохне. На Заході цілі села змиють страшні повені. Лісостепом прокотяться руйнівні смерчі-тайфуни. Такі прогнози дедалі частіше лунають з телерадіоефіру та газетних шпальт. До цих тривог оливи додала конференція ООН з проблем глобального потепління, що відбулася в Індонезії. На ній був визначений навіть час, коли настане своєрідний кінець світу — десь через 200—250 років.

Невже й справді Україні, яка знаходиться в більш-менш благополучному географічному положенні, реально загрожують такі катаклізми? І що робить наш уряд, зокрема Міністерство охорони навколишнього природного середовища, щоб звести до мінімуму подібні загрози? З таким запитанням ми звернулися до керівника цього відомства Георгія ФІЛІПЧУКА.

— Я не буду, — каже він, — підсилювати напругу, про яку йдеться. Але Україна — це частка світового простору. І вона не може бути відгороджена стіною від процесів, що відбуваються у світі. З другого боку, Україна сама впливає на світові реалії, залишаючись однією з найбільш техногенно небезпечних, екологічно забруднених держав. У ній завжди домінували важка металургія, машинобудування, розробка корисних копалин — все те, що негативно впливало на довкілля. Вона й досі є одним з «лідерів» Європи щодо викидів вуглецю в повітря. Ось такі сумні реалії.

Отож, формуючи національну програму уряду, ми, мабуть, уперше визначили: виходячи з національних інтересів, з інтересів кожної людини, головним пріоритетом державної політики повинно стати збереження еколого-природних систем. Це не абстрактна фраза. Бо за нею стоїть величезна робота, яка повинна забезпечити за економічного зростання значне зменшення викидів у природне середовище, таким чином впроваджуючи принципи Кіотського протоколу.

Працюючи в цьому напрямі, уряд планує значно збільшити інвестиції в модернізацію промислових підприємств з тим, щоб до мінімуму зменшити їхній негативний вплив на природу. Активно залучаючи «зелені» інвестиції, ми вже прийняли на урядовому рівні конкретні постанови, що долучають нас до реалізації Кіотського протоколу.

Я не мрійник, і добре знаю, що реалізувати ці постанови не так просто. Бо в Україні й досі у багатьох підприємців на першому місці меркантильність, фетиш, бажання якомога більше урвати, а не перейматися захистом навколишнього середовища.

Однак уже нині є позитив у цьому питанні. Хто хоч раз побував поблизу Алчевського металургійного комплексу, в того, мабуть, і досі залишилося відчуття згарища, задушливості від чорного диму, який слався на десятки кілометрів. Зараз же ситуація різко змінилася на краще — кількість викидів в атмосферу зменшилась більш ніж утричі. Це результат того, що лише останнім часом у модернізацію заводу з ухилом на «зелені» інвестиції вкладено 400 мільйонів доларів.

Біда нашої економіки в тому, що вона надто енергозатратна. На одиницю ВВП у нас витрачається енергії вчетверо-п’ятеро більше за європейську норму. Зрозуміло, що вся ця зайва енергія іде в атмосферу, значно «допомагаючи» іншим країнам світу у створенні парникового ефекту.

Ось тому нинішній уряд активно діє, щоб істотно зменшити енергоємність промислових підприємств, заохочує пошук альтернативних традиційних джерел енергії. І хоч ми й натикаємося на чималий супротив тих, кому вигідно й далі базувати нашу енергетику на основі нафти, газу, вугілля, незважаючи на опір, міністерство обгрунтувало й розробило національну програму «Метан», в основі якої — переведення деяких електростанцій на споживання вільного метану, який уже нині можна видобувати на глибині 40—80 метрів. І ще одне джерело метану — вугільні породи, що вивільняють цей газ у процесі вуглевидобутку, одночасно здійснюючи дегазацію вугільних пластів.

Розвиваючи ці багаті джерела енергії, ми разом з вітчизняними промисловими групами активно співпрацюємо з японськими фірмами, які мають досвід у створенні когонераційних електростанцій, котрі, я думаю, незабаром почнуть діяти в Донбасі.

Серед питань захисту довкілля одне з чільних — це проблема заліснення. Сьогодні Україна має 14,5 відсотка територій, вкритих лісами. Міністерство і уряд занепокоєні таким становищем, бо це надто мало для такої держави. На відновлення й збереження лісових багатств залучаємо всі можливі ресурси: бюджетні, приватні, іноземні інвестиції, міжнародні гранти. Хочемо повернутися до весняної посадки дерев. З березня і до 19 квітня (Дня довкілля) заплановано висадити понад мільйон дерев.

Звичайно, цією загальною кампанією не можна вирішити всі проблеми заліснення, які нагромаджувалися десятки років. Тож паралельно запроваджуємо жорсткі санкції, аби витравити з нашої господарчої практики так звані суцільні вирубки лісів. Ніде і ніколи в традиціях України та світу не було такої ганебної практики поводження з лісами, як це робиться нині на догоду окремим вузьколобим олігархам. Що їм до зелених легень планети, до тих повеней, які через вирубані ліси розгулялися в гірських районах, коли запах свіжої легкої копійки геть застелив їм очі.

Нагальна проблема, яку наш уряд, міністерство з усією рішучістю взялися вирішити, — навести порядок з оброблянням деревини, заборонивши раз і назавжди вивозити за кордон кругляк, перекривши нелегальні схеми торгівлі лісом, які, на жаль, і досі діють в Україні.

Для збереження і примноження лісових та водних багатств помітну роль має розширення заповідної справи. Вже нинішнього року ми створемо заповідники в Одеській, Миколаївській, Чернівецькій, Закарпатській областях. Почнуть діяти перші морські заповідники на Чорному й Азовському морях, узбережжя і води яких (особливо це стосується Азовського моря), окуповані іноземними компаніями, перетворилися на брудну помийну яму, де гине риба і хворіють люди. На відродження й збереження цих неоціненних багатств ми кинемо всі сили державних інспекцій, інших органів державного контролю.

Жахливе становище і з використанням підземних багатств. Незважаючи на те, що Україна й досі має унікальні родовища — золото, титан, вольфрам, використовують їх по-хижацькому. Різні компанії і компанійки, скупивши ліцензії, розтягують ці родовища по кутках, продаючи й перепродаючи їх одна одній, замість того, щоб взятися за їх розроблення. Моя позиція така: якщо ми не хочемо перетворити Україну на сировинний додаток, якщо прагнемо того, щоб держава на весь голос заявила про себе світові, треба негайно братися за потужний контроль за цими родовищами, не біймося цього слова, монополізувати державою наші стратегічні родовища. Це стосується й Чорноморського шлейфу, про який більше розмов, ніж практичної віддачі. Бо його теж уже розірвано на шматки — і не відомо, кому вони зараз належать. Подумати тільки: маючи десь 30—35 тисяч квадратних кілометрів, на яких розміщені багаті надводні й газові родовища, ми їх порозпродували через ліцензії шматочками по 500—800 квадратних кілометрів! Нерідко це структури, які не мають ні технологічного, ні фінансового капіталу і готові лише на одне: продавати й перепродувати ці ліцензії на вторинному й третинному ринках. Сьогодні ми ставимо питання так: якщо компанія заморозила свою діяльність, якщо вона не дає державі стратегічного продукту, обумовленого угодами, негайно денонсувати ці угоди, скасувати ліцензії, що невідомо якими шляхами дісталися сумнівним дільцям. Кажу про це тому, що вже зараз знаємо: до 30 відсотків акцій, які належать сумнівним компаніям, належать можновладцям, причетним до надання ліцензій, підписання угод. Нині, за дорученням уряду, Служба безпеки, КРУ, Генеральна прокуратура уважно вивчають походження цих ліцензій, включаючи й свердловини на Сумщині, Полтавщині, Чернігівщині, що «прилипли» до нечистих рук.

Не можу втриматися від такого прикладу. Одна українська фірма, вклавши в освоєння родовища горючих сланців 4,5 мільйона гривень, опрацювавши це родовище, вийшла на аукціон, щоб проплатити за його експлуатацію 22,5 мільйона гривень. І ось 17 грудня, за один день до роботи нового уряду, їм відмовляють у проведенні аукціону, повертають документи і передають безплатно це родовище структурі з іноземним капіталом. У такий спосіб держава за один день втрачає десятки мільйонів гривень. Просто дивуюся, звідки Україна бере ресурс для виживання, коли її постійно й так вульгарно обкрадають високі чиновники.

Говорячи про розвиток нашої держави, щоб зберегти довкілля, зрештою, Україну, ми повинні сповідувати нову ідеологію: не просто економічний, а еколого-економічний, етичний підхід до всіх видів господарювання.

Зустрічаючись з політиками, народними депутатами, розмовляючи з посадовцями профільного комітету, наголошую на думці: проблеми екології, охорони довкілля сьогодні є найбільш консолідуючою ідеєю. Вона однаково хвилює людину і в Маріуполі, і в Сіверсько-Донецьку, і в Одесі, Харкові, Львові, Ужгороді, Криму. Тут не треба політиканства, заангажованості. Тут достатньо не тільки високої громадянської відповідальності державних мужів, а елементарного людського бажання жити, дбати про здорове бажання своїх дітей і внуків. Оце є справжній шлях до об’єднання всієї нації — на основі еколого-економічно-етичної парадигми наших дій.

Інтерв’ю вів Анатолій КРАСЛЯНСЬКИЙ.