Учень однієї з тернопільських шкіл на прохання вчительки підготувати до уроку класну дошку витягнув п’ятигривневу купюру й витер нею написане. Потім демонстративно подер її і кинув у корзину із сміттям. Такі випадки з різними варіаціями повторюються в інших освітніх закладах. Діти, батьки яких працюють за кордоном, мають достатньо грошей, а от розпоряджатися ними уміють не завжди. Школи переповнені соціальними сиротами. Лише в обласному центрі налічується майже 700 школярів, у яких на заробітках за кордоном перебувають одразу обоє батьків, а таких, де хтось один з них, — тисячі. Педагоги, психологи б’ють на сполох: виростає покоління із знівельованими моральними цінностями, яке навряд чи зможе у майбутньому побудувати нормальні власні сім’ї, цінувати зароблену копійку. Не кажучи про те, що серед соціальних сиріт зростає наркоманія, розпуста, алкоголізм, злочинність. Поки що без батьків страждають вони, у майбутньому від них страждатиме суспільство.
Розмовляю на цю тему з учителькою школи №19 Тернополя Тетяною Іванівною Довбуш. Школа ця в одному з найбільших мікрорайонів міста, тож тут проблеми соціального сирітства — мов на долоні. У тих, що в центрі, вчаться переважно діти заможних батьків, яким немає потреби виїжджати на заробітки. Тетяна Іванівна — педагог від Бога. Не маючи власної сім’ї, повністю віддає себе чужим дітям. Скількох своїх вихованців застерегла від необачних кроків, скільком батькам допомогла не втратити дитину. Але... Хіба під силу одному чи кільком навіть дуже хорошим педагогам вплинути на соціальні явища, які від них майже не залежать? Ось кілька фрагментів з розмови з нею.
Це ілюзія, що такі діти дуже сумують за батьками. У молодших класах вони ще туляться до вчительки, підставляють голівки, щоб їх погладили, хочуть ласки. У старшокласників же абсолютно паразитичне ставлення до батьків-заробітчан, їх цікавлять лише гроші, дорогі подарунки. Донька, яка не бачила мами три-чотири роки, може одразу після обіймів улаштувати істерику, якщо та не вгадала розмір чи колір обновки, фірму дорогої косметики. Дівчатка, котрі ростуть без матері, вже з восьмого-дев’ятого класу зустрічаються з хлопцями й рано починають доросле життя. Однолітки їх не цікавлять, шкільних вечорів і дискотек вони уникають, їх ваблять ресторани, нічні клуби, дорослі компанії.
За навчання ніхто не переживає. Більше того, учительку, яка переймається рівнем їхніх знань, вони заспокоюють:
«Не хвилюйтеся, Тетяно Іванівно, все буде добре». «Добре» — це досі означало, що мати чи батько заплатять не лише за навчання у вузі, а й кожної сесії даватимуть гроші, щоб купити оцінки у заліковій книжці. У тернопільських вузах це давно стало нормою. Та й наплодилось їх у розрахунку на заробітчанські гроші близько двадцяти лише у Тернополі; інститути, їхні філії є майже в кожному райцентрі. Звісно, випускника з купленим у такий спосіб дипломом ніхто на роботу не бере, тож він і далі сидить на шиї батьків. Даремно витрачені зароблені тяжкою працею кошти, невизначене майбутнє таких ось «спеціалістів»... Можливо, це замкнене коло розірве незалежне тестування?Батьки свою вину за те, що залишили дітей, намагаються спокутувати грошима, купують дорогі речі, подарунки. Школярі не знають їм ціни, не вміють заощаджувати. Своїх товаришів оцінюють, як правило, виходячи з того, що у них є з матеріальних благ, у що вдягнені. Соціальна нерівність закладається вже у школі. Десь до п’ятого класу ще носять шкільну форму, далі вчителі змушені боротися з тим, щоб не ходили до школи напівголими і не носили дорогих прикрас. Тетяна Іванівна не раз стажувалася за кордоном і каже, що такого вільного поводження дітей з грішми, як у нас, не спостерігала ніде. Скажімо, у Швейцарії взагалі немає поняття кишенькових грошей. А якщо підліток хоче їх мати, то мусить заробити сам.
Усім батькам, які зібралися на заробітки й чиї діти навчаються у Тетяни Іванівни, вона дає номер свого мобільного телефону. У її класі немає прогульників. Трапляється, матері телефонують з Італії чи Греції й відпрошують свою дитину на кілька годин, якщо треба піти до лікаря чи ще з якихось причин, бо знають, що контроль за відвідуванням школи у класного керівника суворий. Трикутник
«мама-дитина-вчителька» майже завжди спрацьовує. Завдяки тісному зв’язку з батьками-заробітчанами вдалося порятувати не одну дитину.Але таких педагогів, як Тетяна Довбуш, чого гріха таїти, мало. Вона взяла на себе більше, ніж її колеги, які просто не мають ні часу, ні бажання перейматися проблемами соціального сирітства. Зі школи на заробітки поїхали найталановитіші педагоги. Нині вони прислуговують неграмотним сеньйорам, котрі замість підпису ставлять хрестик. Між іншим, наростають тенденції, коли батьки забирають дітей для навчання в Італію, Іспанію чи ще якусь країну. Навіть ті, хто мав тут посередні оцінки, там стають відмінниками. Але оскільки здобувати вищу освіту за кордоном дорого, такі діти повертаються знову в Україну, значно відставши за програмою від ровесників, зате ставши більш розбещеним.
Тетяна Іванівна не засуджує тих, хто їде на заробітки. Каже, що не має на це морального права. Вона не втрачає зв’язків із своїми випускниками, і дуже часто їй боляче за них. Один з її найталановитіших учнів, який з відзнакою закінчив біохімічний факультет, змушений щороку на кілька місяців їздити до Австрії допомагати фермеру, бо на свою зарплату сім’ї не прогодує. У нього двійко хлопчиків. Що коїться у їхніх голівках, коли тато, хай і не надовго, покидає їх? Інший батько, навпаки, залишився з двома синами, а дружина поїхала на заробітки. Нагодувати, попрати, перевірити уроки, на роботу бігти — чоловік буквально валився з ніг. Коли мати приїхала й менший син її не впізнав, вона ридала. Здобуті так важко гроші за нинішніх українських цін швидко розтанули, почуття охололи. Чи вдасться зберегти родинні стосунки? До речі, рівень розлучень у заробітчанських сім’ях утричі вищий, ніж в інших. Чоловіки, морально вбиті тим, що не можуть забезпечити родину, спиваються, деградують, матері за кордоном знаходять нових супутників життя. У кращому разі забирають дітей, у гіршому — залишають з батьком-пияком, старенькою бабусею чи подругою.
Одразу після помаранчевої революції, за словами Тетяни Довбуш, батьки часто телефонували з одним запитанням:
«Коли приїжджати?» Вони так сподівалися на зміни в Україні... А легше жити не стає. Заробітчани шоковані нашими цінами. Вони вже не можуть заробити на квартиру за три-чотири роки, як колись. Ціни на житло у Тернополі прирівнюються до світових або навіть перевищують їх. Нещодавно мої знайомі, продавши трикімнатну квартиру в Тернополі, купили за ці гроші п’ятикімнатний котедж на березі моря в Іспанії. За ними потягнулися близькі й далекі родичі з сім’ями. Мало хто із заробітчан повертається додому назавжди. І там вони чужі, і тут уже не свої. Тетяна Іванівна згадує, як на випускному вечорі її дівчатка підбігали за порадою чи зі своїми секретами до неї, а не до матерів, які з цієї нагоди відпросилися на кілька днів у своїх сеньйор. Вони почувалися чужими на святі власних дітей.Якими вони виростуть, недолюблені у дитинстві, не приласкані у юності твої майбутні громадяни, Україно? Чи навчать їх батьки поважати старших, трудитися чесно, любити свою Батьківщину?
«Краще любити її здаля, — заявив син моєї колеги, котра вже п’ятий рік працює в Іспанії. — Не дочекаюся, коли закінчу школу й мама забере мене звідси». Більшість дітей заробітчан, свідчать соціологічні дослідження, мріють виїхати з України. І навіть третина тих, батьки яких живуть тут постійно. Як мовиться, без коментарів.Тернопільська область.
