«Від нашого будинку до «зручностей» — сто метрів. До колонки — в один бік, до туалету — в другий». Такими словами зустрічають гостей мешканці вулиці Бредіхіна на околиці Донецька. Живуть тут переважно колишні шахтарі. Будинок Алли Бучок — колишній барак, споруджений в 20-х роках минулого століття. Щоб набрати відро води, господарка вирушає до колонки. Треба засунути руку по лікоть до труби, підтягнути важіль — і тоді з’являється вода. По вугілля для пічки жінка вирушає до... смітника.

— На смітнику біля шахти збираю «жужелку», просіваю, — ділиться секретами «технології» Алла Олексіївна. — Там вуглиночки трапляються. Тим і топлю. По дрова теж на смітник ходжу. Ножівку з собою прихоплю. Попиляю — тим і топлю.

Як колишня працівниця шахти, Алла Бучок має право на отримання безплатного вугілля. Але, по-перше, якість його залишає бажати кращого. А по-друге, 3,1 тонни, які видають, на рік не вистачає. Пенсіонерка, яка живе разом із дочкою, здебільшого розтоплює піч раз на три дні. «Зміцнюємо здоров’я, загартовуємося», — жартує господарка. Моя співрозмовниця каже, що не передбачала такої старості. Чоловік, теж колишній шахтар, помер. «Добре заробляли, жили. Сподівалися: отримаємо квартиру, та й на старість вистачить. А тепер ось залишилися вдвох із дочкою. Син дорослий, але він тут не живе».

Алла Олексіївна — заступник голови селищної ради, тож клопочеться не лише за себе, а й за всіх мешканців. «Біля колонки відкрита яма, не дай Бог, впаде туди хтось, адже діти бігають, — перелічує «проблемні» місця співрозмовниця. — Туалет не чистився з дня спорудження, мабуть. «Швидка» не хоче їхати до нашого селища: машини застрягають у багнюці. Бомжі обживають покинуті будинки. Ось бачите, в сусідній квартирі ми самі заклали цеглою вікна, щоб не залізали чужі».

Аналогічне житло у райвиконкомі пропонують черговикам: мовляв, заселяйтеся. Але досі жодного бажаючого не знайшлося. Прийдуть, подивляться — і тікають геть. Аби довести до ладу таку «квартиру», потрібно чимало грошей.

Алла Бучок приїхала на Донбас із села на Київщині. Свого часу не захотіла гнути спину в колгоспі за «палички». В шахтоуправлінні імені газети «Правда» пропрацювала три десятки років. І стільки само простояла в черзі на квартиру. Назване шахтоуправління було одним із трьох вугільних підприємств, які закривалися в рамках так званого пілотного проекту спільно зі Світовим банком. За проектом закриття колишнім гірникам, які стояли на черзі, мали дати квартири. Отримати їх пощастило менш ніж половині черговиків.

— Я була в черзі 65-та, а квартир давали 160. Мені не дісталося: пояснили, мовляв, даємо лише висококваліфікованим робітникам, — скаржиться пенсіонерка. — Я працювала машиністом підйому — хіба це не висококваліфікована робота? Адже відповідаєш за життя людей. І на «лебідці» в шахті працювала, і лісогоном, і газоміром, і під насипкою. У мене і похвальна грамота є. Третій рік суджуся через таку несправедливість, але кінця-краю немає.

Торік донецька влада за програмою «Доступне житло» надала 905 квартир. «Головним чином це пільгові категорії, — пояснив міський голова Олександр Лук’янченко. — В тому числі 93 квартири — це відселення із ветхих будинків». На запитання «Голосу України», чи належать до пільгової категорії працівники закритих шахт, міський голова зазначив: «На жаль, шахтарі і працівники інших закритих підприємств не забезпечуються житлом за рахунок місцевих рад. Кожне підприємство на момент ліквідації повинне мати проект, де містяться такі заходи. Якщо надання житла включене до проекту і є фінансування, вони отримуватимуть квартири. Але благодійних функцій міська рада не має».

Фото Олексія БУДЬКА.