Чи любимо ми цукор? Звичайно, так. Солодкий і біленький. Пісок і рафінований. Дешевий і доступний.

А буряк? Трудозатратний і збитковий? Проблемний при розрахунках і здаванні на переробку? Неперспективний і неконкурентний на сучасному аграрному ринку?

Відповіді очевидні. Так само, як і те, що найпалкіша любов до цукру не може перемогти стійку ненависть до буряку. А коли так, то нинішньої весни багатьом аграріям навіть не потрібно шукати відповіді на запитання, сіяти чи ні цю культуру. Бурякові посіви катастрофічно зменшуються.

Не рядочками, а латочками

Про те, що Хмельниччина — край буряковий, уже потроху починаємо забувати. А були ж часи, коли навіть пісні складали про «буряки рядочками». І не випадково. Як зазначають учені, із 300 тисяч гектарів у країні з просто ідеальними умовами для буряківництва майже третина належить Хмельниччині. Ще стільки — умови, близькі до ідеальних. То де ж, як не тут, розвивати цукровиробництво?

Натомість картина інша. Нинішньої весни, прогнозується, посівні площі сягнуть критичного мінімуму — 28 тисяч гектарів. При цьому шість тисяч із них відводиться індивідуальним господарствам, а там статистика сумнівна. Отож добре, коли до збирання вийде хоча б 20 тисяч гектарів.

Цифра дуже скромна. Обласні керівники добре розуміють це. Але ні загітувати, ні тим паче примусити когось щось сіяти не можуть. Вони безсилі перед непрогнозованістю сучасного аграрного ринку. А саме вона править бал на весняних посівних полях.

Ще восени Теофіпольський район планував сіяти буряк. І зорали, і добрива мінеральні та органічні внесли. Гріх було це не робити: і господарства — одні з найсильніших в краї, і цукровий завод, якому немає рівних в країні — теж теофіпольський. Торік буряк ріс тут майже на п’яти тисячах гектарів, але тепер плани різко помінялись. Якщо і сіятимуть, то лише половину від запланованого.

Голова райдержадміністрації Микола Ковальчук наводить прості розрахунки: два роки тому буряк дав у районі понад 5 мільйонів гривень прибутків. А торік — трохи більш як мільйон. Тепер і на це розраховувати важко. Посів одного гектара стає в більш як 8 тисяч гривень. Якщо зібрати в середньому по 400 центнерів коренів з гектара та здати по 170 гривень, а саме така ціна визначена нині на сировину, то ледве зведеш кінці з кінцями. То хто ж працюватиму собі на збиток?

Тому і виходить, що буряки цього року вже не простягатимуться рядочками на подільських полях, а виднітимуться лише невеличкими латками. Із двадцяти районів лише один прогнозує збільшення посівних площ. А в багатьох під корінці відводиться по декілька тисяч, а то й сотень гектарів. Це поки що в планах. Коли ж сіятимуть — ситуація може змінитись на ходу. Причому не на краще.

Коли поля удобрюють... солодкими кристалами

Учені розповідають, що ще за царя у країні було таке перевиробництво цукру, що цим дешевим продуктом годували свиней. У нас починає працювати схожа схема: цукром... удобрюють поля. Як? Та дуже просто: вартість його вже добігає вартості мінеральних добрив. От і виходить: скільки тонн добрива в землю кинеш, стільки цукру і збереш. Усе, як у старому анекдоті: нічого не пропаде. А от до чого догосподарюємось?

Статистика вперто не хоче визнавати ситуацію катастрофічною. Та й як це зробити, коли торік область була перша в державі за врожайністю буряку і четвертою за валовим його збором, виробивши при цьому близько десятої частини загальнодержавного обсягу цукру.

Але ж не забуваймо: рівнялись не на прогресивні показники, а на цифри падіння. Бо вже торік виробництво цукру зменшилось в області на одинадцять відсотків. І ще майже третина сировини була завезена на подільські цукрові заводи з інших областей. А що буде тепер, коли і без того недостатні площі посівів зменшуються?

Щоправда, і в нинішній ситуації можна залишатись лідером, бо ж про різке збільшення площ посівів в інших областях не чути. Але чи далеко зайдемо з таким лідерством? І чому село так раптово розлюбило буряк?

«Ситуація з буряківництвом справді непроста, — погодився керівник одного з кращих сільськогосподарських кооперативів краю Василь Мастій. — Залишиться такою ще декілька років — ми можемо втратити буряківництво, так, як втратили льон, хміль, втрачаємо жито. Але поки що ми ще в силі і посіяти, і виростити цю культуру. Ми можемо забезпечити сировиною не лише українську цукрову галузь, а й підприємства інших країн. Для цього потрібно одне — розумна, прорахована і прогнозована аграрна політика».

Говорити про невизначеність і непрогнозованість цей керівник має повне право. Адже декілька років він не міг отримати понад 3 мільйони гривень від цукровиків за здану сировину. Тож, сіючи нині буряк, він насамперед засіває свої ризики, а не гарантовані прибутки.

Чому олійна зернина важча за корінець

Одним із найсерйозніших та найнебезпечніших конкурентів для солодких коренів несподівано став ріпак. Площі його посівів в області зростають такими темпами, що вже у п’ять-шість разів переважають бурякові. Можна було б тішитись: чому ж не ріпак, якщо він дає господарствам прибутки. Але й ті, хто ці гроші отримує, добре розуміють, що це культура одного дня. Завтра від неї можна чекати неочікуваних збитків.

Є тут агрономічне пояснення: буряк і ріпак не можуть уживатись на одному полі, оскільки хворіють одними хворобами. Тож якщо нині ріпак завоює поля, то потім знадобиться не один рік, щоб на них знову міг рости буряк.

Є й економічне: вигідна нині олійна культура виявилась настільки «агресивною», що швидко витіснила інші. А коли так, то шлях до дефіциту і збільшення цін на інші продукти став набагато коротший.

Солодкі ж корені вочевидь залишились у пасинках. Ціна на них не спонукає до збільшення обсягів. Ще два роки тому тонну буряків продавали в середньому по 246 гривень. Торік вона зменшилася на півсотні гривень, а нинішнього задекларована ще менша. Хоча вартість пального, техніки, добрив стабільно зростає. Тож мова вже не про те, хочеш чи не хочеш вирощувати буряк, а лише про те, можеш чи не можеш.

Водночас у цукровиків залишаються свої тверді переконання: підвищувати закупівельні ціни на сировину — знищувати переробну галузь. Теофіпольський цукрозавод, який торік із півмільйона тонн буряків виробив 59 тисяч тонн цукру, має одні з кращих економічних показників у галузі. За нинішніх цін на сировину і готову продукцію він зводить кінці з кінцями лише завдяки тому, що має економні показники у використанні палива та виробничих потужностей. Але балансування в цінах схоже на балансування на лезі бритви. Варто було лише збільшити вартість сировини, як продукція стала збитковою. Два роки знадобилося, щоб завод зумів повністю розрахуватись з аграріями за здані буряки.

Така ситуація на кращому підприємстві. А там, де ціна цукру дорівнює собівартості або ще й менша, картина значно гірша. В області борги цукровиків перед аграріями продовжують перевищувати 20 мільйонів гривень. Та найгірше те, що ніхто не може дати гарантій, що новий урожай принесе нові прибутки і стабільність у галузь.

Від солодкої війни — до гіркого миру?

Суперечки між аграріями і цукровиками здаються такими само вічними, як сама галузь. Принаймні відтоді, як, здавалося б, єдиним циклом від посіву до випуску солодкого піску володіють різні господарі.

Найпевніше почуваються ті корпорації, котрі зуміли об’єднати в одних руках і землю, і цукрозаводи. Але торік в області лише третину сировини вирощували на так званих «заводських» землях. У більшості випадків селянам і виробничникам доводилось шукати економічні компроміси. Вони були знайдені, але так і не принесли фінансового задоволення жодній із сторін.

Як буде далі, поки що не знає ніхто. Господарства були б не проти, якби їхні фінансові затрати навпіл розділили цукровики. Ті ж не готові обтяжувати себе такими фінансовими витратами. Але вони так само розуміють, що, не підтримавши теперішню посівну кампанію, вони можуть втратити роботу взагалі.

У цій ситуації аграрії і цукровики готові потиснути руки одне одному на знак тісного партнерства. Але не можуть. Село не береться обіцяти достатньої кількості солодких коренів. Заводи не можуть обіцяти ціну, котра влаштувала б і господарників, і споживачів. А любов до цукру ніяк не може перетворити буряк на такого ж загального улюбленця.

Хмельницька область.