Заробітчанство — явище не нове для Тернопільщини. І сто років тому, рятуючись від злиднів, звідси в далекі краї чоловіки їхали на заробітки. Жінки залишалися вдома з дітьми. Особливість нинішнього етапу заробітчанства в тому, що рідну землю покидають здебільшого берегині дому, часто залишаючи напризволяще не лише чоловіка, старих батьків, а й купу діточок. Хто ж берегтиме домашнє вогнище? Чоловіки спиваються, діти недоглянуті, зростає кількість розлучень. Тернопільщина тримає сумну пальму першості за кількістю заробітчан: за кордоном нині працює приблизно кожен п’ятий мешканець області. Намагаючись розв’язати матеріальні проблеми, вони часто стикаються з набагато складнішими моральними й духовними, які з допомогою грошей не вирішити. Як позначиться заробітчанство на наших дітях, а отже, на майбутньому суспільства? Це питання, схоже, нинішню владу мало хвилює. Між тим, підстави для тривоги є.
Історіями, коли покинуті підлітки втрапляють до сумнівних компаній, стають злочинцями, наркоманами, накладають на себе руки, переповнені сторінки місцевих ЗМІ. Але майже ніхто не намагався дізнатися, що думають про заробітчанство самі діти.
Спробу зазирнути в дитячі душі зробило творче молодіжне об’єднання
«Нівроку», яке за підтримки Посольства Королівства Нідерланди в Україні започаткувало проект, спрямований на зменшення потоку трудових мігрантів. У його рамках нещодавно побачив світ збірник робіт тернопільських школярів «Добре там, де нас нема?». Сюди увійшли прозові твори, вірші, малюнки, відібрані журі конкурсу. Я вибрала лише окремі рядки. Отже, слово дітям.Мар’яна Іванців, школа №2:
«Вже багато років мій батько перебуває за кордоном. Інколи так хочеться відчути його тепло, сильні руки, почути голос... В Україні треба негайно створити сприятливі умови для життя людей, щоб вони не виїжджали на заробітки, бо від цього страждають і діти, і батьки».Марія Рак, педагогічний ліцей:
«У сучасному суспільстві з’явився термін «соціальні сироти» — діти при живих батьках, яких, на жаль, немає поруч. Вони часто виходять з-під контролю бабусь і дідусів, мають багато грошей і — ніякого бажання вчитися. У деяких випадках важко зароблені за кордоном гроші приносять не радість, а горе і розчарування».Христина Присяжна, школа №11:
«Мати моєї подруги Насті, деякий час попрацювавши в Італії, знайшла собі там нового чоловіка. З батьком Насті вони розлучилися. Настя тепер живе в Італії, трохи сумує за рідним батьком, але з вітчимом у неї нормальні стосунки, вона вже вільно розмовляє італійською. Не завжди виїзд за кордон закінчується розлученням чи іншими негараздами. Люди повертаються із заробленими грішми, влаштовують нормальне життя своїм дітям, але через якийсь час знову їдуть туди, де працювали, бо ТАМ можна заробити гроші, а ТУТ — копійки».Руслана Начинник, школа №25:
«Мені було лише п’ять років, коли до Італії поїхали мої батьки. Ми з братом залишились у бабусі. Вона не могла замінити неньки, хоч і дуже старалася. Батьки надсилали гроші, ми добре харчувалися, мали престижні іграшки, гроші. Ровесники заздрили мені, а я — їм. Особливо сумними були неділі й свята, я почувалася такою самотньою... Бабуся казала, що нам дуже потрібні гроші на нове житло, плату за братове навчання в університеті. Я ніби звикла до такого становища, але... Мама надсилала світлини: чужа країна, чужі краєвиди і мама якась чужа поруч із старою жінкою в інвалідній колясці. Як я ревнувала її до цієї незнайомої італійки! Збігли п’ять років, я звикла бути самостійною, старалася добре вчитися, щоб не засмучувати батьків. І чекала, чекала, чекала... Батько з Італії переїхав у пошуках роботи до Португалії, а мама через хворобу бабусі змушена була повернутися додому. Боже, яка я була щаслива! Перші дні не відходила від неї ні на крок: разом готували борщ, вареники, мили посуд. А як приємно довгими вечорами сидіти поруч з мамою, коли її ніжні руки пестять твоє волосся...»Катерина Турчин, школа №13:
«Вночі я прокинулася від того, що беззвучно плачу, а серце шалено колотиться. Мені приснився тато. Він сидів біля мене, сміявся, розпитував про школу, друзів. Як я не намагалася, ніяк не могла згадати його обличчя. Від того стало моторошно. Коли кілька років тому батько поїхав на заробітки в далеку Англію, нам, дітям, було просто цікаво: тато побачить Лондон, багато визначних місць, про які ми чули на уроках англійської. Після від’їзду ще довго здавалося, що він ось-ось повернеться з роботи, присяде на диван, пограється з молодшою сестричкою. З мого життя забрали щось дуже важливе, здається, частину мене. Залишилася пустка, яку нічим не заповнити. Я подорослішала, по-іншому сприймаю навколишній світ, а тато пам’ятає мене такою, якою залишив. Коли спілкуємось по телефону, не завжди розуміємо один одного. Тато висилає нам різні подарунки, одяг, солодощі. Я готова кричати на весь світ: «Тату! Нам не потрібні подарунки, нам потрібен ти!».Ольга Дячук, гімназія імені Івана Франка:
«Невдовзі з’явиться у світовому переліку птахів новий: «українець перелітний». Мешкає по всьому світу, харчується чим доведеться, своїм горбом годує півсвіту. Особливість: десь у своїй заблудній душі вважає себе бидлом, що дозволяє іншим маніпулювати ним. І поставлять біля нього великий знак оклику, мовляв, зверніть увагу — РАБ. Де ж той переломний ключовий момент: отут ще Українець, спадкоємець волеборчих віків, наслідувач її величності Свободи, а вже за мить — підстилка на світовій арені, привхідний килимок. Душа відмовляється жити там, де є ці раби. Лелеки без крил, лелеки, які несуть не дітей, а мішки із грішми, лелеки, у яких відтяте коріння по самі дзьоби... Іду містом. Раптом зупиняюсь — «Грін кард». І черга, черга голодних лелек».Тетяна Чимбір, школа №16:
«Зранку ходила до церкви. Священик читав і пояснював притчу про милосердного самарянина. Милосердя у нашому житті справді мало. Виходячи з церкви, помітила напис: «Бідність існує через те, що ми не вміємо ділитись». Це ж про нас! Газети публікують рейтинги найбагатших людей світу, серед яких є немало українців. Як це пояснити, адже переважна більшість моїх земляків ледве зводить кінці з кінцями. Поки що мені важко сказати, які кроки треба зробити на державному рівні, щоб зупинити масову міграцію. Але ж в уряді повинні бути люди, яким не байдужа доля України. Навіть мені, школярці, зрозуміло, яким лихом для країни може згодом обернутися заробітчанство. Адже виїжджають, як правило, люди з вищою освітою, хороші спеціалісти у своїх галузях, які за кордоном змушені виконувати найважчу, найбруднішу роботу, проте зарплата за неї однаково в сотні разів більша, ніж на підприємствах України. У мене багато знайомих однолітків, у яких хтось із батьків за кордоном. Часом мені стає страшно — яке покоління виросте з нас? Нерідко діти заробітчан зовсім не цінують грошей, важко зароблених їхніми батьками по італіях, греціях, португаліях. А тато з мамою грошима хочуть «залатати» брак уваги, тепла й просто присутності. Я добре знаю як це — рости без мами. Ось уже шість років найрідніша мені людина змушена працювати в Італії. Мама поїхала, коли мені було дев’ять років, а братові — два».Не можна без щему читати ці рядки. Діти сприймають проблему глибше, гостріше, ніж дорослі. Збірка творів тернопільських школярів вийшла накладом у 2 тисячі примірників. У продажу її не буде. Книжечки
«Добре там, де нас нема?» роздаватимуть потенційним заробітчанам біля ОВІРу, а кращі малюнки учасників конкурсу розмістять в обласному центрі на бігбордах. На місці організаторів конкурсу я б надіслала кілька примірників у кабінети високої влади. Недарма кажуть, що вустами дитини глаголить істина. Може, діти спонукали б українську владу до якихось кроків у вирішенні цієї проблеми?Тернопільська область.
Далі буде.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
