До зовнішнього незалежного тестування ставлення в суспільстві неоднозначне: від цілковитого схвалення до цілковитого заперечення. Одне очевидно: цьогорічних випускників і їхніх батьків реформи посеред навчального року застали зненацька. І хоч незалежне оцінювання знань задумувалось передусім як інструмент у боротьбі з корупцією при вступі до вузів, але саме на рівні школи найчастіше лунають аргументи проти. А що думає друга сторона цього процесу? Адже саме вузи найчастіше звинувачували в корупції. Я попросила висловитися з цього приводу доктора економічних наук, професора, ректора Тернопільського національного економічного університету Сергія ЮрІЯ.

— Сергію Іллічу, таке реформування на часі?

— Однозначно, що так. Щодо визначення зрізу знань у середній школі і механізму вступу до вищих навчальних закладів необхідно було вносити зміни. Але, як і операцію хворому, важливо це зробити своєчасно і з користю для його здоров’я. Відомий італійський економіст Паретто з цього приводу казав: «Які б зміни не запроваджувались, результат їх має бути не гіршим, ніж до цього». До цієї проблематики суспільство підбиралося давно, ще як міністром освіти і науки був Василь Кремень. Але тоді тестування було добровільним. Згодом про нього то згадували, то знову забували. Послідовної цілеспрямованої роботи не було. І раптом наказ: виконуйте ! Недопрацювали передусім менеджери і чиновники на рівні району, області: не було належних рекомендацій учителям, директорам шкіл, конференцій, співбесід на цю тему. Та й міністерство мало б не лише видавати накази, а й послідовно готувати до такого важливого процесу як педагогів, так і учнів та їхніх батьків, котрих просто поставили перед фактом. Багато хто розраховував не стільки на здобуті знання, скільки на вигодуваного батьками бичка чи зароблені мамою в Італії гроші. Не таємниця й те, що гарну оцінку в атестаті, як і медаль, можна було купити. Нещодавно проведене пробне тестування показало, що позитивні результати продемонстрували лише десять відсотків випускників. Але річ не лише в цьому. Можна лише поспівчувати тим, кому доведеться тестуватися з основ правознавства, адже предмет закінчують вивчати у десятому класі. Ще років п’ять тому був задум спеціалізувати навчання у десятому—одинадцятому класах за напрямками: гуманітарний, математичний, біологічний тощо, однак нічого не зробили. Тому я вважаю, що наказ про тестування з’явився за принципом «сьогодні на вчора», а дітей просто кинули на амбразури.

— А як бути випускникам сільських шкіл? Адже з об’єктивних причин вони навряд чи зможуть на рівних конкурувати зі своїми міськими ровесниками. То що, їм не бачити вищої освіти?

— Я сам із села, тому мені ця проблема особливо болить. Сільська дитина часто комп’ютер наяву не бачила, батькам мусить допомагати по господарству, у неї менший доступ до культурних, наукових джерел. Та й сільські педагоги клопочуться біля землі, у хліві, щоб вижити, де вже там до нових знань чи методик. Це не вина сільської школи, це наша спільна біда. Тому вузи завжди мали квоти для сільських дітей, у нас, наприклад, вони становили 10—12 відсотків. Між тим досвід свідчить, що саме з таких дітей виходять найкращі фахівці. У вузі вони швидко наздоганяють своїх міських ровесників, часто і випереджають їх, бо працьовиті й наполегливі. Візьміть наших випускників: голова Тендерної палати України, голова казначейства, голова Ощадбанку, заступник голови ДПА... Всі вони вихідці з села. У приймальних комісіях я працював з 1973 року, різні були випадки. Коли абітурієнт на вступних іспитах каже викладачу, що він з чимсь не згідний, що у нього своя думка, то він готовий боротися за себе. Такі викликають повагу. Ми перевели студентів на письмові іспити, а тепер старшокурсники просяться складати їх усно. Адже державні іспити усні, а вони не завжди можуть правильно висловити і відстояти свою думку, губляться від хвилювання. Одне слово, суб’єктивних факторів багато, а ми кажемо, що лише те, що робиться нині, — об’єктивне.

— Сергію Іллічу, чи позначиться нова система оцінювання знань випускників школи на вузах загалом і вашому зокрема?

— Кожен вуз буде мати свого абітурієнта. Думаю, втратять їх передусім приватні інститути, які часто не мають ні відповідної бази, ні кваліфікованих викладачів, ні наукових шкіл. Батьки направлятимуть дітей туди, де дають знання. Вузи, які мають авторитет, від цього лише виграють. Торік ми мали абітурієнтів з 23 областей України, є філія університету в Єревані. Можна сказати, що відсотків на 80 державні місця вже заповнені. У нас на підготовчому відділенні навчається 700 чоловік. Проведемо серед них олімпіаду, результати якої також будуть братися до уваги при вступі. А загалом, на мою думку, держава забагато коштів дає на освіту.

— Дивина. Усі скаржаться на брак коштів, а ви кажете — забагато.

— А хто сьогодні скаже, скільки потрібно Україні економістів, журналістів, педагогів, пілотів тощо? Якщо державі, умовно кажучи, треба десять фінансистів, то вона розмістить своє замовлення у найкращому вузі, виділить на це кошти і простежить, щоб випускник поїхав туди, де він потрібний. Нині деякі державні вузи обросли приватними, часто у них навіть кошториси спільні, виділені державою кошти йдуть у приватні структури. Їх ніколи не вистачатиме. Можливо, колеги-ректори на мене образяться, але питання контролю за державними коштами, що виділяються на освіту, рано чи пізно постане. Нам украй потрібна доктрина освіти. Вона має випливати з доктрини соціально-економічного розвитку держави. Ще колись Кучма-прем’єр запитував, що ми будуємо і куди йдемо. На жаль, запитання й досі залишається без відповіді.

— Вдячна за розмову. Успіхів вам!

Бесідувала Любов ЛЕВИЦЬКА.

Тернопільська область.

Фото автора.