У Грузії політичний термометр знов показує плюсові градуси: опозиція розпочала
«другу хвилю» протесту. Головна вимога та сама — перерахунок результатів президентських виборів. Як заявив лідер об’єднаної опозиції, суперник Михаїла Саакашвілі Леван Гачечіладзе, з боку влади сьогодні «видно лише насилля, і опозиція має намір змусити її приймати правильні для Грузії рішення». Акції відбуваються перед парламентом. Це не тільки вдало вибрані «географічні» координати, а й політичні. Саме в цьому місці в листопаді минулого року мітинг жорстоко розігнала поліція.Мені випало майже тиждень перебувати в Грузії в
«міжсезоння»: після президентських виборів і перед інавгурацією старого-нового глави держави Михаїла Саакашвілі. Гарячим було це «міжсезоння». На вулицях піднімалася «перша хвиля» протестів...Люди, з ким довелося спілкуватися в ті дні, умовно поділялися на чотири групи: перша активно обстоювала досягнення
«Міхи» і сердилася, що йому заважають працювати, друга так само активно заперечувала їх наявність, третя — послідовники Звіада Гамсахурдіа, точніше, та стійка частина, яка не мобілізувалася до двох перших груп (що, до речі, продемонстрували сини самого Звіада, розійшовшись по обидва боки «барикад»), —тримала дистанцію і від влади, і від опозиції. І, нарешті, четверта група: втомлені від політики люди, яким «обридли вибори, мітинги і агітація замість нормального життя».В кожного з них — своя правда. І своя
«слабка ланка». В цьому й полягає складність ситуації, розфарбованої не в чорно-білі кольори, а в полібарвну — як знамените грузинське багатоголосся — палітру.Саакашвілі виграв вибори, але програв голоси багатьох колишніх симпатиків
У найголовнішому результаті президентства Саакашвілі пощастило переконатися ще в аеропорту. Таксист Сосо, зупинившись з моєю валізою, елегантно чортихається, мабуть, на знак поваги до гості, російською:
«От, диявол, зараз мене оштрафують, машину не там поставив». Даішники, справді, очікували його біля авто. «А ви скоротіть «процедуру», — раджу. — Дайте їм десять ларі, і поїхали». «Ви що, калбатоно, як це «дайте»? — дивується моїй несвідомості Сосо. — Вони не візьмуть, штраф треба платити. Сам винен...» Неймовірно, але в Грузії правоохоронці справді не беруть хабарів. Категорично! Однозначно! Не беруть у тій країні, де «міліціонер на ставці жертв правопорядку» був найулюбленішим сюжетом анекдотів, згадувався в літературі і правив у радянські часи майже за деталь національного колориту. Саме за врядування Михаїла Саакашвілі цій традиції поклали край: по-перше, піднявши зарплату працівникам правоохоронних органів, по-друге, суворо покаравши тих, хто «не зрозумів» суті реформи. Приклад виявився переконливим: ризикувати високою платнею заради сумнівного задоволення «відпочинку» на нарах нині ніхто не хоче. Навпаки, якщо хтось настирливо пропонує людині у формі «відступного», може сам переконатися у шкідливості такого маневру: показове покарання хабародавців стало найкращою антирекламою «несанкціонованого законом ларі». Оскільки штрафи за порушення правил дорожнього руху досить високі, водії також привчилися до дисципліни. І це дуже впадає у вічі порівняно із сусіднім Азербайджаном чи нашим Львовом, де перейти вулицю — все одно що перетнути лінію обстрілу.Опоненти президента, щоправда, скептично ставляться до цноти поліцейських мундирів. Теж знайшов Міха чим хвалитися, кажуть вони. Велика заслуга, що хтось не бере хабарів... Це, звичайно, з якого ракурсу дивитися. Британський журналіст, наприклад, запитав мене, яким із досягнень
«помаранчевої» демократії українці могли б поступитися заради моральних чеснот наших правоохоронців. Цікаве запитання...Президент за першу каденцію також устиг потурбуватися про школи та дороги. Сучасний вигляд перших і надійний — других належить до його безперечних заслуг. Є зростання, доводили мені працівники апарату глави держави й урядовці, і на рівні макроекономіки, хоча його ще не відчуває на собі більшість простих грузинів. Це визнає і сам Саакашвілі: і перед виборами, і відразу після них він вибачився перед своїми співвітчизниками за негідні їх умови життя. До речі, місцеві політологи стверджують, що успіхові на виборах президент завдячує і своїй передвиборній активності. Він об’їздив щонайвіддаленіші села, зустрічався з тисячами людей, і в результаті за нього проголосували навіть ті, хто не підтримав першого разу. Так, Михаїл Саакашвілі зумів виграти битву, але програв дуже важливий для нього бій у Тбілісі, столиці, яка найактивніше вітала його під час
«трояндового» волевиявлення.Грузинська опозиція об’єдналася за два кроки... після
«розстрілу». Тобто факту, який дотепер не вдається їй опротестувати попри всі «хвилі» і наміри, — перемоги Саакашвілі на позачергових президентських виборах. І в цьому наші кавказькі брати дуже нагадують нас, українців: ми згадуємо, що важче ламати віника, вже після того, як вивели з ладу кожну його бадилину. Навряд чи зібрані Леваном Гачечіладзе друзки стануть тією потужною мітлою, що змете у запланованій ним перспективі нинішню владу з її «насиллям».Один з активних учасників протесту — академік Елісбар Джавелідзе, міністр освіти за часів Гамсахурдіа, перелічує претензії до нинішнього президента.
Саакашвілі, прийшовши до влади, бореться з тими цінностями, котрі свого часу відстоював Звіад. Якими саме? Знищує національну державу, ті її атрибути, якими пишається кожна свідома нація. Знищує наші душі, традиції, звичаї, православну церкву. Найбільша трагедія країни, що вона втратила незалежність і перетворилася на провінцію США. Таке враження, що основне завдання Саакашвілі — обернути грузинський народ на американців. Інакше не скажеш, бо уряд не переймається Грузією, а виконує, наче хлопчик на побігеньках у Джорджа Буша, вказівки Вашингтона. Грузинська економіка опустилася нижче нульової позначки. Жодного прогресу не відчуваємо...
Батоно Елісбара доповнює емоційніший соратник, народний артист СРСР, колишній соліст Большого театру Лелі Джапаридзе:
Я ніколи не був політиком, сорок років я проспівав у Росії. Але це — моя Грузія, і я не можу спокійно відсиджуватися осторонь. Те, що я побачив, повернувшись на батьківщину, змусило мене вийти на мітинги.
І що ж саме вас так прикро вразило?
— Ганьба мого народу — до неї його привела влада. В Грузії можуть спокійно відібрати твою приватну власність, вигнати на вулицю, позбавити пенсіонерів засобів до існування, молодь — надії на майбутнє. Це я перелічую не порожні фрази, за кожною з них — тисячі розтоптаних доль. І, уявіть собі, цих людей, що здолали бар’єр страху і прийшли в листопаді до парламенту, сподіваючись, що їх почують хоч у піввуха, зустріли не бажанням порозумітися, а кийками і газом. Я сам постраждав від
«демократії» Саакашвілі і можу заприсягтися у будь-якому суді, що страшнішого видовища не бачив.Кийок мене обминув, а ось під газову атаку потрапляв двічі. Та навіть не вона мене жахнула. Тоді, у день розгону мітингувальників, на Шота Руставелі з’явилося дві дивних великих машини з антенами, що оберталися довкола осі. Тихо їхали, наче прасували проспект. Спочатку на них ніхто не звертав особливої уваги, так, думали, щось знімають. Потім тільки дізналися, що то були не безневинні антени, а акустична зброя. Так-так, не дивуйтеся. Якби ви тільки знали, що коїлося з людьми, котрі потрапили під її дію, що коїлося зі мною! Наступного дня у мене почався жахливий нервовий стрес, я безпричинно плакав, наче скажений, крутився по квартирі, трощив усе, що потрапляло під руку... Такі само симптоми проявилися і в інших жертв
«акустики». То це — адекватна відповідь «демократа» тисячам своїх співвітчизників? Скажіть, як міг перемогти президент, який побив свій народ? Тільки фальсифікацією...Справді, очевидці розповідають про особливу жорстокість, з якою придушували акцію протесту. І хоча правоохоронці запевняли, що діяли без
«спецефектів», законними методами, протигази на їхніх же обличчях спростовують правомірність «методів наведення законності». Людей наздоганяли на інших вулицях і били кийками, збивали з ніг. Часто під «втихомирення» потрапляли випадкові перехожі, яким просто не пощастило на цей час вийти з дому. Навіть у найближчій до епіцентру подій церкві Кашветі не можна було сховатися, поліцейські влетіли за втікачами всередину, наче шуліки за своєю здобиччю. Кажуть, такого не дозволяли собі навіть підлеглі сумновідомого генерала Родіонова під час квітневих подій 1989 року: тоді «саперні лопатки» не насмілилися переступити поріг храму. Цей факт цинічного святотатства викликав різкий осуд духівництва і самого католікоса — патріарха Грузії Іліі ІІ. До речі, від «законних» дій постраждав і грузинський омбудсман Созар Субарі: його «омили» сльозогінним газом. Він підтверджує, що спецназ жорстоко розправився з людьми і це — «найбрутальніше з брутальних порушень прав людини, що сталося в Тбілісі».Закінчення в наступному номерІ.
