Дотація на...прибутки

— А в управління сільського господарства та ще у фінансовий відділ по що прийшли? — допитуюсь, ризикуючи нарватись на подальший коментар «не для преси».

— По що, по що... По дотації!..

Тема дотацій не залишала байдужим практично жодного співрозмовника. Однак кожен коментував її по-своєму. Ті, хто дає гроші, переконані, що нині гріх жалітись. Порівняно з кризовими роками суми допомог зросли не те що в кілька разів, а на порядок. Але ж ті, хто ці гроші бере, здебільшого переконані: їх мало, і дають не тому, кому треба, і не так, як треба. То де ж правда?

Минулого року Хмельницька область отримала з державного бюджету 135 мільйонів гривень різного виду допомог. Ще чотири мільйони виділила своїм господарствам обласна рада. У зв’язку з цими сумами на початку року навіть виник скандал: з боку обласної ради прозвучали звинувачення в нерозпорядливості на адресу обласного керівництва аграрним сектором, котре, мовляв, не зуміло розпорядитись готовими коштами, і майже три з половиною мільйона гривень довелось повернути в бюджет як такі, що не зуміли освоїти.

На перший погляд, ситуація справді була не дуже приємна. Як же треба було хазяйнувати, щоб готовим грошам не знайти застосування? Коли ж у проблемі розбираєшся глибше, стає зрозуміло, що сварки навколо мільйонів — це, швидше, активні піар-ходи окремих керівників, ніж справжнє вболівання за справу. Адже частина цих грошей прийшла в область... в останній декаді грудня. Хто розпоряджався бюджетними коштами, розуміє: використати їх протягом тижня — справа нереальна.

Чи знали про це в Кабміні, Мінфіні, інших державних структурах? Та чому ж ні? І все-таки гроші направляли в області. Для чого? Не берусь вникати в логіку високопоставлених чиновників, але висновок напрошується сам: аж ніяк не для того, щоб допомогти селу.

Взагалі ж отримати чітку й логічну відповідь, якою і для кого має бути ця допомога, так і не вдалось. Пригадується, як ще кілька років тому керівники сільгосппідприємств багато і палко говорили про те, що дотація повинна бути на кожну конкретну культуру. Тож нині державна допомога здійснюється за двадцятьма п’ятьма напрямами і дванадцятьма програмами. Цьогоріч фінансово не буде підтримуватись хіба що ріпак, ячмінь та кукурудза. Зате список дотованих культур поповнив буряк. Молоді сади і ліси, тваринництво і племінна справа, ярі й озимі, селекційна робота, купівля техніки та добрив, будівництво на селі і кредитування... — важко знайти хоч якусь сільську галузь, котрій не гарантувалася б фінансова підтримка. І що характерно, затримок з її виплатами практично не існує. Торік, приміром, подолали позаторішні борги з виплат за великовагову худобу. Більше боргів не було. А вже нинішнього в область надійшло близько чотирьох мільйонів гривень на підтримку ярих посівів. Бери, користуйся.

Але натомість знов чую: грошей мало, мало, мало!

— А скільки ж треба? — запитую все в того ж гарячого фермера.

— Та що зробиш, коли тобі дають сто гривень на гектар? Хіба це гроші? — знову кипить чоловік. — От якби так, як у Польщі.

— А як же там?

— Всім дають по 250—300 євро на гектар, незалежно від того, що і як вирощується, — впевнено стверджує чоловік, хоча сам у тамтешніх краях не був і з польським законодавством не знайомий.

Моє зауваження про те, що державні гроші даються далеко не всім і не просто так, без будь-яких зобов’язань з боку користувачів, сприймається просто в штики. А подальші підрахунки розпалюють співрозмовника ще більше.

А лічимо ми просто. Сьогодні фермер продає пшеницю по 1,2 тисячі гривень за тонну. На моє запитання про її собівартість зізнається, що обійшлось це збіжжя десь у гривень 700. Отож рентабельність виходить більше сорока відсотків. Навряд чи у світі знайдеться багато фінансових велетнів, котрі б працювали з такими показниками.

А тепер урахуймо, що на кожен гектар посівів фермер отримає ще й по 100 гривень допомоги. Можливо, на перший погляд, не так вже й багато. Але ж обробляє він близько восьмисот гектарів. Отож і виходить, що казна дарує йому близько 80 тисяч гривень. І це тільки на посіви. На здешевлення добрив, придбаної техніки, кредитів — окремі відшкодування. Мало?

Слово «дарує» чомусь особливо дратує. Але ж насправді латинське слово «дотація» саме і означає «дар». Основне її завдання — покрити збитки, які виникають внаслідок виробничо-економічної діяльності підприємства. Зверніть увагу: покрити збитки, а не примножити прибутки.

А запитайте в керівників господарств, які тепер культури збиткові. Таких не знайдеш, бо хазяйства давно займаються лише тим, що їм вигідно. Ніхто не вирощуватиме те, що не можна продати.

Та й статистика це підтверджує. Ще рік тому рентабельність аграрного комплексу області становила сім відсотків. А за результатами минулорічної роботи — одинадцять. При цьому господарства отримали близько ста мільйонів гривень чистого прибутку.

Зрозуміло, середня цифра — не така вже й показова. Але загальні тенденції все-таки простежуються. Крім того, є ще одна важлива деталь: збиткові господарства, банкрути, боржники перед бюджетом і Пенсійним фондом не мають права на отримання фінансової допомоги. Отож виходить, що гроші йдуть тому, хто їх має.

— Та які наші гроші? — знову не стримується мій новий знайомий. — Техніка, добрива, пальне — від осені все так підскочило в ціні, що я не встигаю за ним із своєю пшеницею.

— Але ж і ціна на сільгосппродукцію не стоїть на місці. По багатьох позиціях ми вже давно вийшли на світові ціни. Та ж пшениця пару років тому коштувала удвічі менше.

— Не хочу про це й слухати. От буде «соляра» по шість гривень за літр — то й нехай нам платять по 300 євро за гектар.

Здається, ці магічні 300 євро могли б перевернути все наше сільське господарство. Але я мимоволі задумуюсь: коли б платили і їх, то чи вистачило б?

Впертий міф про те, що село наше бідне і збиткове, поступово руйнують великі сільськогосподарські корпорації, котрі дедалі впевненіше почуваються на теренах краю. Ну не вимірювали б вони свої орендовані угіддя вже не десятками — сотнями тисяч гектарів, якби справді невигідною була праця на землі. Багато потужних компаній і не приховують того, що вони мають чудові прибутки, сплачують мільйонні податки. А при цьому... отримують дотації. За той же гектар пшениці, одиницю нової техніки, центнер елітного насіння... До того ж що більший розмах компанії, то більша і ця допомога з державної скарбниці. Принцип «гроші — до грошей» спрацьовує в цьому разі безвідмовно.

Пригадується, як один аграрний міністр, побувавши на Хмельниччині, з гордістю називав мільярдні суми, котрі тепер виділяються з бюджету на підтримку сільського господарства. Та чи спрацювали ці гроші настільки ефективно, наскільки хотілося б? Провести глибокий фаховий аналіз мали б спеціалісти. Тим часом кожен із нас може побачити, що продукти серйозно подорожчали, а їх якість практично не поліпшилась.

Водночас не відкрию секретів, коли скажу, що сільська праця залишається найменш оплачуваною, а селяни — однією з найбідніших верств населення. Жодна з дотацій не потрапляє в гаманець до трудящої людини.

Так само зростання бюджетних витрат не привело і до системних змін в аграрному секторі. У господарств — від найменшого до найбільшого — жодних перспективних планів. Керівники бояться спрогнозувати ціни на свій урожай навіть на кілька місяців — від посівної до жнив. І жоден із них не знає, як виживатиме від жнив до нової посівної: чи вистачить коштів, чи вдасться продати те, що в коморі, чи вистачить сил і грошей, щоб знову обсіятись. І чи будуть тоді ще що-небудь означати оті 100 гривень допомоги на гектар.

— А тепер братимете дотацію під посівну? — запитую наостанок.

— Еге ж, знайшли дурня. Вони ж що придумали? Зараз візьми ці копійки, а потім продай 20 відсотків врожаю у держрезерв. А звідки я знаю, які там ціни будуть? Може, братимуть задурно, то мені така дотація ще й у збитки перейде.

— Так у постанові ж є доповнення: якщо закупівельні ціни не влаштують, можна просто повернути гроші, без будь-яких відсотків та доплат, а свою пшеницю продати за ринковою ціною кому завгодно.

— Правда? Тоді треба гроші брати. Бо ж люди поналякувались, уже махнули рукою на всі папери. І все-таки треба самому ту постанову Кабміну перечитати, бо хіба знаєш, кому вірити?