Чи зможемо відродити народні художні промисли?

Спостерігаючи нині засилля у вітчизняному інформаційному просторі так званої масової культури, кітчу, всіляких низькопробних «шоу», кіношних кровожерливих бойовиків, що заполонили всі телеканали, неминуче доходиш висновку, що все це не випадково. На тлі економічного, духовного й культурного занепаду дехто надто квапиться, щоб знищити національну самобутність нашого народу — те, чим ми, як і кожен народ, зрештою, цікаві світу. Щоправда, все це подається у красивій обгортці: мовляв, ми мусимо позбавлятися зашкорублої патріархальщини, носіями якої є дідусі й бабусі з минулого століття, і йти в ногу з цивілізованими Європою та Америкою, йти з новою мораллю, новими цінностями. Насправді всіх нас щоденно зомбують і «підганяють» під так звані загальнолюдські стандарти, де нашій самобутності місця немає.

Тож, щоб уберегти своє справжнє обличчя, мусимо дбати насамперед про збереження сформованої століттями самобутності й усього, що її наповнює. Вироби народних художніх промислів є чи не найкращою візитівкою нашої самобутності. При належному їх випуску й популяризації вони могли б не лише розмаїто представляти нашу країну у світі, але й приносити державній казні солідне поповнення валюти. А де ці промисли, як вони розвиваються і чи є у них перспектива? Проблем тут більше ніж достатньо. Адже навіть у традиційних центрах розвитку народних ремесел, таких, скажімо, як Опішня, практично втрачена виробнича база. Пішли у небуття не лише заводи «Керамік», «Художній керамік», а й художньо-виробниче об’єднання «Полтавчанка».

Давнє козацьке містечко Опішня, що на Полтавщині, відоме світові як столиця гончарства. Та з давніх пір тут мешкав ремісничій люд, що займався не лише гончарством. Дуже популярними були тут вишивка, ткацтво та килимарство. Тому не випадково в Опішні виникли артілі гончарів та вишивальниць, що з часом перетворилися на досить солідні підприємства. Більше сорока років талановитий художник, заслужений майстер народної творчості України Григорій Петрович Гринь (на знімку) пропрацював спочатку в артілі, потім на фабриці, а згодом у художньо-виробничому об’єднанні «Полтавчанка».

— Наша фабрика була однією з найкращих в Україні. На виробництві тоді працювало більше тисячі осіб, серед них шістсот вишивальниць. Сьогодні ж можна побачити лише двоповерхову руїну без вікон і дверей... Згадую далекий 1943 рік, коли поодинокі майстри, вишивальниці, ткачі, килимарі несли на виробництво, що могли: ткацький чи килимарський верстат, праску, нитку, голку, щоб артіль працювала. А що тепер ми бачимо? Чи пробачать нам усе це нащадки? — каже майстер.

Мабуть, у кожної нації є свої Перікли і герострати. Одні будують, творять красу своїми руками не для власної користі, другі — руйнують ту красу, а з нею і цілий світ. Задля власної вигоди. Не знаю, як інакше можна назвати керівництво «Укрхудожпрому», яке спромоглося двічі продати будівлю художньо-виробничого об’єднання «Полтавчанка» тоді, коли воно почало вже руйнуватися.

Мені часто доводиться спілкуватися з опішнянськими майстрами, серед них є ті, хто удостоєний найвищих звань і нагород. Це на диво прості, щирі, добрі, скромні люди — справжні таланти, самородки. До них належить і Григорій Петрович Гринь. Народився і виріс він на Полтавщині у невеличкому селі Бухалівка Опішнянського (нині Зіньківського) району. На виробництво пішов одразу після закінчення Решетилівського училища. Працював килимарем, потім освоїв ткацтво і вишивку. Спочатку не легко все вдавалося, але допомогли наставниці.

— Пам’ятаю, була майстриня Бордун Віра Олексіївна. Саме вона і навчила мене вишивки. За її порадою я не почав вишивати за чужими ескізами, поки не вивчив різноманітних народних технік та орнаментів. Лише Бог знає, скільки зразків я перебрав і де їх знаходив, — розповідає Григорій Петрович. — Спасибі літнім жінкам, які вберегли своє багатство — давні рушники, сорочки, серветки у скринях. І лише коли надбав чималу колекцію, з’явилися перші власні ескізи.

Нині роботи майстра зберігаються у Національному музеї Тараса Шевченка, Музеї народної архітектури та побуту України, Канівському музеї українського народного мистецтва та інших. Григорій Гринь свого часу був нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради СРСР, він — учасник багатьох виставок народного господарства СРСР, за що удостоєний бронзової медалі, та ВДНГ України, а також трьох міжнародних, кількох всеукраїнських та республіканських виставок. На моє питання про те, чи вишиває він нині, чи створює нові, ескізи Григорій Петрович відповів: «Маючи великий творчий досвід, намагаюсь продовжувати і відновлювати традиції, популяризувати українську народну вишивку. Створюю малюнки для чоловічих і дитячих сорочок «чумачок» та «українок», жіночих і дитячих блуз, орнаментальних і сюжетних «обрядових» та «кілкових» рушників, скатертин та серветок. У творчому доробку маю близько п’ятисот робіт». Митець мріє видати альбом-каталог, який може стати навчальним посібником для всіх, хто бажає долучитися до прадавнього мистецтва вишивки.

Переглядаючи фотокопії його робіт, я зрозуміла, що тримаю у руках безцінний скарб. І альбом-каталог справді дуже потрібен. І не стільки для самоутвердження майстра, як для того, щоб традиції вишивки продовжували існувати, щоб хтось юний і красивий душею відкрив першу сторінку того каталогу і сказав: «Я хочу це повторити, створити свій ескіз, свою вишивку, я хочу бути майстром!» На моє запитання, хто йому допомагає чи підтримує, майстер відповів: «Насамперед моя сім’я. Разом з дружиною Тамарою Кирилівною ми виховали доньку і сина. Діти і онуки — наша гордість. Допомагає і підтримує директор Інституту керамології відділення Інституту НАН України доктор історичних наук Олесь Пошивайло. Часто спілкуюся з іншими майстрами, мистецтвознавцями».

Майстер більшу частину свого життя віддав улюбленій справі. Його доля, як і багатьох опішнян, нерозривно пов’язана з виробничо-художнім об’єднанням «Полтавчанка». Я запитала художника, чи можливе в Україні відродження народних художніх промислів. На що Григорій Петрович відповів: «Хочеться сподіватися на здоровий глузд керівників держави, котрі не просто час від часу одягатимуть вишиванки, а незабаром усе ж відкриють невеликі державні підприємства, і ми зможемо відродити велику славу народних художніх промислів України».