Олесь ГОНЧАР: «Вір усім серцем. І я з твоїм серцем»

До 90-річчя письменника планують перевидати його «Щоденники»

Леся Гончар народилася в родині письменника Олеся Гончара. Після навчання в Києві 12 років жила у Сполучених Штатах, працювала журналістом і перекладачем. Автор історичних повістей для дітей, публіцистики українською та англійською мовами. Ілюстрації до книжки «Казки портового міста» намалював її чоловік, Руслан Найда, скульптор і графік. Останні роки Леся і Руслан жили в одному з найстаріших портових міст Америки — Балтиморі, де мали невеличкий бізнес з історичної реставрації та будівництва. «Казки портового міста» є прикладом творчої сімейної співпраці. Після народження дітей Леся і Руслан відчули нестримне бажання повернутися на батьківщину. Нині вони живуть у Києві, де віддають себе творчості та вихованню Нестора і Дем’яна.

Про критиків

— Лесю, про творчість Олеся Гончара написано багато книжок, в яких часто містяться протилежні оцінки. На вашу думку, літкритикам нарешті вдалося його зрозуміти?

— На мою думку, багато наших літкритиків перейняли досвід жовтої преси: займаються пошуком дешевих сенсацій і розкруткою на замовлення, що аж ніяк не сприяє справжньому дослідженню творчості класиків і об’єктивній оцінці сучасних письменників. Але це — неминуча хвороба посттоталітарного суспільства, яка рано чи пізно мине.

Тому такі протилежні погляди на творчість Олеся Гончара, інших великих людей, які творили за радянських часів. Київ узагалі байдужий до творчості Гончара, як пустеля єгипетська. Хоча крізь цю пустельність прориваються голоси, що піднімаються до пошуку об’єктивності (Анатолій Погрібний, Яровий, Сорока, Чабаненко, Марія Влад, Галина Тарасюк). Якщо говорити про оцінку спадку мого діда, то незаангажовані критики ще скажуть своє слово, потрібен час.

А на контрасті з байдужістю столиці інші міста, університети — Полтава, Дніпропетровськ, Луганськ — вивчають творчість. Скажімо, ректор Полтавського педагогічного університету написав книжку, а декан Степаненко готує у травні конференцію і щойно вийшла його монографія про публіцистику письменника. Обговорюють «Щоденники», пишуть глибокі дисертації, відкривають шкільні музеї свого земляка, як от недавно у Дніпродзержинську, де мені довелося побувати. Хоча низи не мовчать і в Києві — готується відкриття музею письменника у СШ № 76, яка носить його ім’я...

— А Олесь Терентійович прислуховувався до думки критиків?

— Він дуже страждав від несправедливої критики. Особливо важко було в 90-х, коли почалися часи матюкальників, і «нові» літератори самостверджувалися, принижуючи класиків. Але він ніколи не опускався до того, щоб з ними сперечатися. А зауваження критиків, чию думку він цінував, Дід сприймав спокійно.

— А як ставився до людей, які стояли за забороною «Собору»?

— Він рідко говорив про когось з відвертою зневагою, але Ватченко (у березні 1968 року на пленумі ЦК КПУ перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ Олексій Ватченко розпочав кампанію проти роману «Собор», після чого роман було заборонено за «очернение советской действительности». — Авт.) був для нього образом партійного бюрократа, який трощить навколо себе все, і це його головне призначення в житті. Водночас Дід вважав, що людина може не тільки помилятися, а й виправляти свої помилки. Приміром, він вірив у Леоніда Кравчука, як першого президента незалежної держави...

...Коли випала можливість перевидати «Собор», Дід працював каторжно. Правив дуже багато, відточував кожне слово. І в заповіті написав, щоб «Собор» видавали тільки з останніми правками. Взагалі в роботі я пам’ятаю його класичним воркоголіком, людиною самокритики і дисципліни. Без кінця правив і переписував, шукав досконалості. Його характер все ж сформувався на війні, на передовій, а не в тилу. І його ідеали — вірності, честі — теж звідти. Все своє життя Дідусь черпав сили з любові простих людей, його читачів. Він знаходив для них час і знаходив спільну мову. Мало хто із сучасних письменників, а тим паче політиків, може цим похвалитися.

Про сім’ю

— Ви виховувалися в сім’ї дідуся й бабусі. Чи можете сказати, що вони були одночасно вашими батьками?

— Так, безумовно.

— У вас була патріархальна сім’я? Він був суворим дідом?

— Моїми шкільними оцінками Дідусь особливо не цікавився, не вимагав одних п’ятірок, але часто допитувався, що мені найбільше запам’яталося чи що зворушило в той чи інший день. Не терпів, коли за спільним обідом, що траплялося раз чи двічі на тиждень, я поривалась увімкнути телевізор. «За обідом люди розмовляють, а не дивляться телевізор». Дідусь ніколи не виступав проти моїх чисельних захоплень — чи то була гімнастика, чи коні, чи подорожі. Це можна було б сприйняти, як байдужість, але пізніше я зрозуміла, що це повага до вибору людини, чого так часто бракує сучасним батькам.

Пригадую, як на початку 90-х я познайомила його зі своїм хлопцем, студентом Художнього інституту (тепер моїм чоловіком). У студентські роки Руслан ходив лисим, у чоботях і шароварах, в етнографічному одязі, який збирав по селах. З погляду батьків, здавалося, мав дуже специфічний характер. А Дідусь говорив з ним приязно, ніколи не розпитував про його родичів. Невеличку графіку, яку Руслан йому подарував, повісив у себе в кабінеті. Тобто у людях він легко бачив сутність, цінував особистість.

Отже, відповідаючи на ваше запитання, можу сказати, що в нас була демократична сім’я. Кожен займався своєю справою. Мама моя інтенсивно перекладала. Хатніми клопотами Дідусь переймався дуже мало — цим займалася моя бабуся. Вона була і його першим читачем, редактором, критиком і рецензентом...

— Цікаво, а казки він вам розповідав?

— Мало, більше бувальщини. А найбільше таких історій я чула, коли ми подорожували. Він дуже любив подорожувати машиною і часто брав із собою мене. Розповідав про природу, степ, луки... Найкращим відпочинком для нього були прогулянки луками в усі пори року. Думаю, саме там він відпускав свою думку (ніколи не дріб’язкову) в політ. Коли ми зупинялися в степу чи на дніпровій кручі, очі його горіли. Він насправді віддано любив цю землю... Хоч сам не співав, захоплювався народною піснею. Він казав: «Народ, який створив більше 600 тисяч пісень, — унікальний і неповторний у світі».

— Про дитинство, юність згадував?

— Про дитинство розповідав мало. Як я розумію, воно було голодне й не дуже щасливе. У сім’ї не говорили про голодомор, як про певну історичну подію, але з розповідей про окремих людей, родичів, сусідів можна було все зрозуміти. Скажімо, як Дідусь ходив у школу (це було за кілька кілометрів від села), йому виділяли на тиждень шматок хліба і пляшечку олії. Зрозуміло, тиждень протягнути на таких харчах неможливо. З дитинства в нього збереглося абсолютно святе ставлення до хліба. Як зараз пам’ятаю: всі сухарі збиралися, викладалися на батарею, сушилися і потім їх кришили синицям. Сьогодні це важко зрозуміти.

— А що ви робите з сухарями?

— Сушу. Я також не можу через це переступити і викидати хліб. І це, мабуть, теж з дитинства.

— У вас були заборонені теми?

— Не було. Обговорювалося все важливе, що відбувалося в країні. Найбільше, звісно, події в письменницькому середовищі. Когось «забороняли», звільняли, закривали журнал... Люди зверталися до нього по допомогу. І він всім намагався допомогти. Я пам’ятаю, як до нас приходив зі своєю бідою Григір Тютюнник (він жив по сусідству)... Допомагав землякам з Полтавщини, творчій інтелігенції, молодим і не дуже письменникам... І мені дуже приємно, коли я, знайомлячись з кимось, чую: «А ваш Дідусь свого часу мені дуже допоміг... або допоміг моєму батькові».

— Він був компанійською людиною?

— Я б так не сказала. У нього було кілька друзів зі студентських часів: Василь Бережний, Олекса Коломієць. Вони пройшли разом через усе життя. Але таких друзів, яким від нього нічого не було треба (Дід так сам казав), мав небагато... Я не пригадую і «засідань» за столами (у тому розумінні, як це тепер заведено). Застілля у мене пов’язані зі спогадами про справді важливі події, яскравих особистостей, цікаві дискусії. Пам’ятаю, як відзначали Дідів ювілей (здається, 60 років). Співав Дмитро Гнатюк, а я сиділа і думала: завалиться люстра чи витримає, бо вона вся тремтіла. Ніла Крюкова часто бувала. Ще пам’ятаю Віктора Батюка (дипломат, перекладав з бенгальської). Є версія, що він був прототипом героя Кирила Заболотного у «Твоїй зорі». Думаю, так воно і є, хоча Дід це трохи заперечував. Але не дуже.

Про Бога

— Існує легенда, що він вийшов з комуністичної партії, побачивши вас на голодуванні. Чи це так?

— Насправді, коли він відвідав наметове студентське містечко, мене на той момент там не було. Студенти-кияни багато допомагали студентам з інших міст — зустріти, відправити. А пізніше Дідусь мені розповів, що рішення про вихід з партії прийняв, коли почув регіт Верховної Ради як відповідь на вимоги голодуючих студентів. Це його глибоко обурило. «Якби не цей регіт, то, можливо, я до кінця і не міняв би своїх поглядів, як людина, котра вступила в партію на війні... А та війна була свята на рівні Людини, Воїна...».

— Він був віруючою людиною?

— Так, він був глибоко віруючою людиною. Якщо у його творах ця віра проявлялась, як віра у древню силу, яка нами движе, в красу і в гуманність людини, то в «Щоденниках» у найзастійніші і найтемніші часи його довгого життя є просто діалоги з Богом... До того ж ці діалоги велися протягом усього життя (як засвідчують ті самі «Щоденники»), а не тільки з початку перебудови. Як на мене, вести щоденник упродовж усього життя — це також ознака дисципліни і працездатності. В «Щоденниках» легко знайти його внутрішній світ, роздуми, оцінки, мистецькі й літературні вподобання. Книгу, на жаль, було видано дуже малим накладом, і люди постійно дзвонять і питають, де її можна купити...

...У три роки мене відправили в Дніпропетровськ до дідової сестри, щоб там охрестити. Його сестра, моя хрещена мати, — дуже релігійна людина. Я пам’ятаю, коли мені було років сім, вона запитала: «Олесю, а ти віриш в Бога?» Він переадресував зі своєю вічною доброю посмішкою: «А ти, Шуро?» Вона аж схопилась за серце, для неї це було таке важливе запитання і така ж життєво важлива відповідь: «Вірю, всім серцем». А він: «От і вір. І я з твоїм серцем».

Зустрілися вони дуже толерантно. Сіли за стіл, випили чарку. Я ж знала, що розмова про 1942 рік має бути. І Дід у своїй толерантній манері запитав: «Чи ви колись в ті часи не отримували листа, якого я вам написав?» Пригадую, з боку Шевельова була пауза. Потім він сказав: «Ні, не отримував». Звичайно, Дід більше не допитувався. Але потім дуже переживав. Він зрозумів, що Шевельов листа отримав, і йому було дуже шкода, що через стільки років їм не вдалося порозумітися. Для Діда це було дуже важливо на рівні вічної дилеми Учителя—Учня.

Деякі дослідники прагнуть нині надати ідеологічного забарвлення «конфлікту» Гончар—Шевельов, а на мою думку, це було дуже персональне непорозуміння, принаймні з боку Дідуся. Тим більше що, попри всі труднощі спілкування через залізну завісу й у вільному світі, у Діда завжди були друзі, яких він високо цінував: наприклад, професор Рудницький з Філадельфії, він ще у 80-ті роки зробив блискучий переклад «Собору» на англійську, зрозумілий і доступний західним студентам.

— Він був готовий до компромісів?

— У кожного в житті бували компроміси. Але компроміси бувають різні. Приміром, останній роман Дідуся «Твоя зоря» мав називатися «Подорож до Мадонни». Взагалі це мій улюблений роман і, мені здається, перша назва найкраща. У мене в архіві навіть є рукопис з цією першою назвою. Але славнозвісні літкритики ще до виходу роману почали галасувати: «Був «Собор», а тепер ще й Мадонна!» І весь час обговорювалось, як обійти це слово і зберегти суть. Пам’ятаю той день, як він прокинувся і сказав: «Усе. Я вирішив. Буде «Твоя зоря».

— Лесю, Олесь Терентійович шанував своїх учителів. А кого вважав своїм учнем?

— Не йдеться про когось конкретного. Просто, здобувши певний статус у суспільстві, він відчував свою відповідальність перед талановитими молодими письменниками. Думаю, відчував себе Учителем у площині моральній. Дуже вболівав, щоб молодь шукала себе в мистецтві, а не в пляшці пива.

За кілька місяців до смерті Олесь Терентійович дав інтерв’ю німецькій газеті «Neues Deutschland». Розмову вела відома письменниця, кінодраматург і викладач Тетяна Куштєвська. Що він їй говорив про молодих письменників і їхній тернистий шлях у новоствореній державі, я не знаю. Але після того, як Діда не стало, Тетяна Куштєвська і німецький підприємець Дітер Карренберг вирішили заснувати на приватних засадах і за покликом власних сердець україно-німецьку премію імені Олеся Гончара саме для молодих письменників, поетів, дослідників.

На одинадцятому році існування цієї премії я знаю точно, яку колосальну підтримку (передовсім моральну) ця премія дає надзвичайно талановитим людям, часто студентам чи навіть школярам, які хочуть писати. Їх читають, їх друкують, їм аплодують і вони продовжують писати. Дід був би щасливий.

...Є надія, що в цей ювілейний рік 90-ліття Олеся Гончара «Щоденники» будуть перевидані, очікується Указ Президента. На жаль, його ще немає.

Розмову вела Наталя ФІЛІПЧУК.

Фото з сімейного архіву.