Олександр БИВШЕВ: «Мені соромно за країну, громадянином якої я є»

Написав ці рядки не чернигівець-патріот, що вболіває за долю України, а... 42-річний російський учитель із селища Кроми Орловської області Російської Федерації. Як з’ясувалося, він болісно відреагував на події минулих місяців, анексію Криму. Педагог засудив збройну агресію проти братнього народу й насмілився ось у такий спосіб викласти свій протест проти дій кремлівської верхівки.

Публікація його вірша не залишилася непоміченою у Кромах. Районна газета назвала його «патріотом», «п’ятою колоною». Нам стало відомо, що 13 травня Кромський міжрайонний слідчий відділ слідчого управління Слідчого комітету Російської Федерації в Орловської області порушив кримінальну справу за частиною 1 статті 282 Кримінального кодексу РФ за нібито розпалення у вірші «Украинским патриотам» ворожнечі й приниження гідності групи осіб за ознакою національності, а також до спонукання осіб української національності до протиправних дій щодо росіян. Наступного дня поліція провела пошук «екстремістських матеріалів» на квартирі поета. «Усе перерили, не посоромилися потривожити моїх нещасних старих-батьків, які дуже погано ходять, — повідомив О. Бившев. — Змусили їх підніматися з ліжок і заглядали навіть під матраци (раптом я там ховаю щось заборонене). У мене на руках напівсліпа 80-річна мати, котра нещодавно перенесла інсульт, і 84-річний батько, який зовсім глухий і в якого був інфаркт. На моє прохання зробити все як можна акуратніше, двоє «спеців» з екстремізму в присутності двох понятих (до речі, колишніх учнів школи, де я працюю) і третього — фахівця з електроніки — демонстративно все звалили в купу й цинічно заявили: «Це ваші проблеми». Такого приниження й безпардонності я ще ніколи не зазнавав у житті. Але мені ще нічого, а як моїм батькам у такому їхньому віці? Тільки Богові відомо, наскільки вся ця історія скоротила їх і так невеликий залишок життя. Мама тепер здригається під час кожного дзвінка у двері. Про батька й казати нічого — тільки й бігаю по аптеках за ліками (серцеві приступи)».

Нещодавно вдалося зв’язатися з Олександром Михайловичем. Він погодився відповісти на наші запитання.

— У мене українське коріння: моя мама, Ганна Федорівна (уроджена Кириєнко), народилася під Щорсом, навчалася в Чернігові і працювала фельдшером у Щорському районі. Після весілля переїхала до Росії. Із дворічного віку я щороку проводив літо в Україні. Моя тітка Лащенко Валентина Василівна живе й працює в Києві. У мене в Україні багато родичів, і я по праву вважаю її своєю другою Батьківщиною. Українською мовою я став цікавитися ще будучи школярем. Купував і газети українською мовою, і книжки класиків (переважно поезію). Розмовною мовою я вільно, на жаль, не володію, але розумію українську й читаю літературу зі словником. Багато займаюся перекладами віршів з української мови на російську.

— Те, що відбувається нині з Україною, я сприймаю дуже близько до серця, тому що, повторюю: Україна для мене не чужа країна. Я з дитинства вихований бути непримиренним до всілякої несправедливості. А коли зневажаються будь-які закони міжнародного права (адже Росія підписала 1994 року бухарестську угоду, за якою є одним із гарантів територіальної цілісності й суверенітету України), то моєму обуренню немає межі. Цим і продиктована така моя однозначна тверда громадська й людська позиція — я цілком на боці українського народу, що переживає нині доленосний момент у своїй історії.

— Я патріот країни, чиїм громадянином є. Саме тому я не згоден із політикою «гарячих голів» у російській правлячій еліті, що закликають до відділення південного сходу суверенної України й приєднання (анексії) його до Росії. Справжній патріотизм, на мій погляд, означає не покірний «одобрямс» будь-яким діям своєї влади, а дотримання ідей добра і справедливості, а також опозиції до керівництва своєї держави. А гасло «Права вона чи не права, але це моя Батьківщина» — це гасло нацистського злочинця Вальтера Шелленберга. Мені набагато ближче патріотизм Лева Толстого або Олександра Герцена, котрий заявив після кривавого придушення царським урядом повстання в Польщі: «Соромно бути росіянином». По-моєму Герцен був набагато більшим патріотом своєї країни, ніж ті слухняні «хлопальники» в долоні, котрі кричать тепер в екстазі: «Крим наш!».

— Стосовно анексії Криму (не «добровільного» приєднання — я звик називати речі своїми іменами) моя точка зору різко відрізняється від думки 80 відсотків росіян. Так, я гадаю, що стосовно незалежної України було допущено дивовижну несправедливість — можна це назвати злочином. Було грубо порушено міжнародне право, Росія замість виконання підписаних нею ж домовленостей вчинила як агресор, наплювавши на територіальну цілісність сусідньої держави. Мені соромно за країну, чиїм громадянином я є.

— У вірші «Украинским патриотам», через який і почалися на мене гоніння в Росії й було заведено кримінальну справу за статтею «Екстремізм» (до 5 років позбавлення волі), я лише висловив цілком здорову й абсолютно логічну думку про те, що український народ має повне право захищати свою територіальну цілісність і незалежність від зовнішньої агресії й недружніх кроків будь-якої країни. Таке право на захист Батьківщини закріплено в статті 17 Конституції України, а також інших міжнародних документах, оскільки Україна є суб’єктом міжнародного права й світової політики. Росії після Чечні краще б помовчати й не відкривати рота щодо «федералізму», «права регіону на відділення», «самовизначення» тощо. До речі, в Росії нещодавно було прийнято надзвичайно суворі закони із приводу сепаратизму. Ось вони горезвісні подвійні стандарти, які так любить використовувати Кремль у своїх політичних цілях за принципом: що нам дозволено, Україна не сміє робити.

— Так, мою позицію з українського питання підтримують мої батьки, оскільки виступають за здоровий глузд і елементарну порядність, якої, вірогідно, й повинно було дотримуватися керівництво Росії.

— Я давно вже не дивлюся телевізор, тому що на центральних російських каналах іде масована пропаганда, що не має жодного стосунку до справжньої журналістики. Ми маємо справу з типовою інформаційною війною, промиванням мізків довірливих російських громадян, їх масовим зомбуванням. Так, за нещодавньою статистикою, 94 відсотки росіян черпають основну новинну інформацію з телевізора. Чи варто дивуватися після цього такому рекордному рейтингу Путіна (понад 86 відсотків) і майже 100-відсотковому «одобрямсу» жителями Росії політики Кремля стосовно України.

— Інформацію про те, що відбувається в Україні я намагаюся отримувати з різних сайтів українського й російського Інтернету, повідомлень своїх друзів і родичів із самої України. Намагаюся аналізувати різні джерела, різні позиції і зводити їх до загального знаменника-вектора. Звісно, такі одіозні «пропагандони», як Дмитро Кисельов, Володимир Соловйов, Аркадій Мамонтов та інша прокремлівська «братії», залишаються в мене за дужками. Це «рупори» для наших 86 відсотків.

— Росії час попрощатися зі своїми імперськими замашками, інакше вона й далі продовжить дрейфувати в бік Північної Кореї. Нашому російському народу я б побажав побільше здорового глузду, розуму й совісті — інакше біда. Хоча Андрій Макаревич нещодавно кинув гірку фразу: «Боюся, що цей народ уже не врятувати». Ну що ж, якщо це так, то люди самі заслужили собі таку долю — жити в авторитарному режимі, славити вождя, чекати два рази на місяць, коли їм «покладуть» шматочок у клювик, і з банкою пива (або чогось міцнішого) лежати на дивані й іржати, дивлячись по «ящику» чергове «шоу-развлекуху». Як казав Пушкін, «Зачем стадам дары свободы?».

Українському народу я б побажав твердості духу, стійкості й мужності гідно перенести всі найтяжкі випробування, що налягли на нього. Дай Боже, щоб усе обійшлося. Не можна їм виявляти слабкість і нерішучість — в іншому разі це може провокувати подальші агресивні дії з боку тих, хто мріє бачити Україну слабкою, розчленованою, роздертою, котра принижено просить про пощаду. Хотілося б сподіватися, що ми зможемо уникнути великої війни. Навіть у страшному сні не могло мені наснитися, що росіянин і українець колись будуть дивитися один на одного крізь снайперський приціл. Між іншим, якось Солженіцин зауважив, що якщо, не доведи Господи, між нашими країнами почнеться війна, він би на неї не пустив жодного зі своїх синів (хоча сам Ісайович був російським націоналістом ще тим!).

— Ідеальним варіантом було б, щоб «федералісти»-сепаратисти припинили розколювати Україну, мріяти про вихід з її складу, склали зброю, а урядові війська повернулися б у місця своєї дислокації Але щоб цей процес був неодмінно обопільний і одночасний. Як я розумію, російська сторона лукавить і має на увазі однобічне роззброєння й виведення урядових військ, які проводять антитерористичну операцію. А як щодо «повстанців»-бандитів? Дати їм час зміцнитися й посилитися? Ні, так справи не робляться. По-моєму, керівництву України є чого повчитися в Росії (вже вона зі своїми сепаратистами в Чечні не церемонилася — скільки мирних жителів відправила на той світ). Це нині Лавров із Путіним ллють крокодилячі сльози із приводу втрат серед мирних жителів на Сході України. А де був тоді їхній «гуманізм», у Грозному?

— Я продовжуватиму боротися за своє чесне ім’я і свої переконання, хоч би чого мені це коштувало. Я ні про що не жалкую, готовий повторити кожне своє слово на підтримку України й українського народу. 20 травня мене в присутності мого адвоката ознайомили з постановою про створення оперативно-слідчої групи у «моїй справі» (до речі, за новим законом про екстремізм мені загрожує до 5 років.) Ось такі в нас настали в Росії часи. Але я продовжу боротьбу до кінця. Відступати нема куди.

Чернігівська область.