Назвіть всіх поіменно — мучеників та їх катів

Щойно вийшла з друку п’ята книга історико-меморіального серіалу «Реабілітовані історією. Черкаська область». Як і в попередніх чотирьох виданнях, у ній — відомості про черкащан, котрі потрапили в нещадні лещата репресій

Про своє прочитання книг-меморіалів, про мученицьку долю своїх земляків розповідає син вояка армії УНР, 82-річний ветеран Другої світової війни Михайло Демченко.

Конвеєр смерті працював безупинно

— Українську історію неможливо читати без брому, як сказав колись класик, — розпочав свої роздуми Михайло Пилипович. — Знову пригадуються ці слова, коли перегортаю сторінки книг «Реабілітовані історією». Серце обливається кров’ю, але документи оці читати треба. Щоб знати правду про злочини, вчинені одним з найжорстокіших в історії режимом, який роками знищував безневинних людей. Не щадив навіть дітей.

Переді мною — подана у книзі кримінальна справа №238 (вересень 1927 року). Тут слідчі органи стверджують, що у Вільшанському районі серед шкільної молоді сіл Вільшана, Пединівка, Керелівка (з 1929-го — Шевченкове, це моє рідне село) та інших ведеться «антирадянська шовіністична робота». Учитель Вільшанської школи С. Семенко «намагався прищепити учням національні українські почуття». У цій справі (який нелюд її складав!) постали перед прокуратурою школярі від 6 до 19 років. У 1929 році пошуки «ворогів» народили в уяві слідчих міфічну Спілку Визволення України. Чомусь «знайшли» найбільше членів цієї неіснуючої організації в селі Зелена Діброва Городищенського району. Наприкінці травня 1930 року заарештували трьох жителів села, через чотири дні — ще 12. Через тиждень арештантів уже 16. Усі віком від 18 до 58 літ. Про ті події знаю не лише з книжок, а й від батька, колишнього прапорщика царської армії, згодом бійця армії УНР, кавалера ордена Української держави. У 1930 році він завідував школою у Воронівці Городищенського району. Був тривожний час. Ночами зникали люди з села. Батько дізнався про розстріл у Києві свого бойового друга-односельця Івана Ільченка. У Вільшані заарештували відомого на всю округу лікаря-болгарина Цвітанова. Згодом — секретаря Городищенського райкому КП(б)У Любченка...

Страшно читати наведені у книзі дані про планомірне знищення, вже після пережитого голодомору, невинних робітників, селян, вчителів. У 1936 році засудили до розстрілу жителя села Боровикове Івана Підгрушного за «шпигунську діяльність на користь Польщі». Через рік після страти чоловіка ув’язнять Параску Підгрушну, дружину загиблого — «за недоносительство». Трьох їхніх дочок (8, 7 і 2 років) влада віддасть до сиротинця. Викошувались цілі сім’ї — щоб залякати живих. Віддавали на поталу НКВС одразу десятками. Ось виписка з протоколу засідання трійки від 3 квітня 1938 року: Всеволода Кузьмінського і ще 41 особу розстріляти. Вирок виконано 13 квітня 1938 року. Цього самого дня з’явився ще один протокол трійки — про розстріл з конфіскацією майна 10 селян Попівки, Антонівки колишнього Буцького району. Конвеєр смерті працював безупинно.

Ув’язнення — 25 років

22 червня 1941 року почалася війна. Сталін оприлюднив директиву ЦК ВКП(б) і РНК СРСР із закликом розгортати партизанський рух. У разі відходу Червоної Армії вимагалося не залишати фашистам «ни тонны угля, ни килограмма хлеба, ни литра горючего», себто залишити після себе випалену землю — на якій залишилися мільйони наших людей. Як вони мали жити? Що їсти і чим годувати партизанів — це, очевидно, ніяк не обходило Сталіна.

А вже 8 липня 1941 року, через п’ять днів після оприлюднення цієї директиви, Бабанський РВ НКВС заарештував голову колгоспу села Дубова В. Музиченка — «за невыполнение распоряжения местных районных властей по сожжению стоящих на корню посевов».

Ворог давно вже топтав нашу землю, а 28 липня 1941-го енкаведисти заарештували А. Фещенка, директора школи (село Козацьке Звенигородського району). Його засудять до п’яти років таборів — «за антисоветские высказывания».

Після визволення Черкащини від фашистів арешти поновилися чи не з більшою силою. Під каток потрапляли і малограмотні люди, і митці. У 46-му заарештували нашого земляка з села Шевченкового Звенигородського району М. Сокирка, колишнього хормейстера капели «Думка». У країні, яка щойно перемогла фашизм, ув’язнення збільшили до 25 років! І цим правом суди скористалися сповна — лише 16 серпня 1949 року в невеликому селі Кірове Корсунського району до 25 літ неволі засудили п’ятьох колгоспників: Василя Пшона та його однофамільців Килину та Кирила Пшонів, І. Кандиленка та С. Гордієнка. У серпні 1952 року в селі Хлистунівці Городищенського району до 25 років ув’язнення засуджено медсестру Г. Смотритель та Є. Смотритель — за вступ до «секти п’ятидесятників». 1953-го заарештували їх родичку Л. Смотритель і дали 10 років таборів.

Всього, як свідчать документи меморіального серіалу «Реабілітовані історією. Черкаська область», за роки комуністичного режиму репресовано понад 35 тисяч громадян Шевченкового краю. 30 тисяч з них — розстріляно.

У роки голодомору померло близько 300 тисяч жителів нинішньої Черкаської області. Ось таке «торжество ідей Леніна—Сталіна».

У 1996 році в Черкаському облархіві я, за своєю заявою, був ознайомлений зі справою свого дядька Карпа Антоновича Іщенка, обвинуваченого у 1937 році в «контрреволюційній діяльності». Справу мені читала завідувачка архіву, попередивши, що не все вона має право читати. Наприклад, показання на допитах заарештованого, свідків та їх прізвища. Не все з почутого також дозволялося оприлюднювати. Ні в одному з обвинувачень дядько себе не визнав винним. Попри це, трійка при Київському облуправлінні НКВС УРСР (прізвища їх також не називалися), постановила Карпа Антоновича Іщенка розстріляти, особисте майно конфіскувати. 27 листопада 1937 року 39-річного муляра, уродженця села Шевченкове, розстріляли в Черкаській в’язниці. Місце поховання у справі не вказали.

Єдина дочка мого дядька навіть після його посмертної реабілітації у 1973 році так і не дізналася, де могила її батька, і жила тільки дитячими спогадами про нього.

Боляче слухати їй, і тисячам інших дітей невинно убієнних батьків, балачки декого про «сталінський порядок». Аби у нас назвали імена катів — ця «ностальгія» швидко б скінчилася.

Натомість, користуючись свободою слова, адепти Леніна—Сталіна й далі зомбують людей фарисейськими проповідями. Прикро, що на черкаському державному телерадіоканалі немає місця для пропаганди книги-меморіалу «Реабілітовані історією». Зате ефір і газетні площі щедро надаються тим, хто патологічно ненавидить Українську державу, хто закликає повернутися до «світлого минулого». Хочу нагадати всім, хто слухає ці облудливі передачі: з 1927 по 1990 рік органами держбезпеки в Україні було репресовано майже мільйон громадян. Вдумайтесь: мільйон скалічених життів! Сотні тисяч сиріт. Їхні муки, їхні моральні страждання і болі нехай нам усім будуть пересторогою.

Записала Лідія ТИТАРЕНКО.

Черкаська область.

Фотодокументи надані Михайлом Демченком.