У роки минулої війни гітлерівці спалили чимало сіл. Така доля спіткала і Головчиці Млинівського району

— Завершувався другий рік війни, — розповідає найстарша жителька села Головчиці Віра Глушан, яка була свідком тих страшних подій. — До нашого села німці заходили зрідка, тоді майже всі люди, сто з лишком душ, тікали до лісу. Часто у пригоді ставав сільський дозор на високій тополі. Звідси видно на десятки кілометрів. Але того дня й він не допоміг. Німці прокралися до села з боку міста Дубна таємно, з собою прихопили вогнемета.

Уже після каральної акції з’ясувалося, що її причиною стало загоряння хліва в поляка Заремби. Він запідозрив, що це — підпал, і пішов скаржитися гітлерівському коменданту до міста Дубно.

Першою на шляху карателів стояла хата Василя Глушана, край села. Господарем її був колишній унтер-офіцер царської армії, на фронті втратив ногу, ходив з милицею, у селі жаліли інваліда. Але окупанти на це не зважили. Тільки-но селянин вийшов із хати назустріч непроханим гостям, як вони вистрелили йому просто в голову. А потім підпалили хлів...

Наступною жертвою стала сім’я Фотія Ковальчука, який був одним із найграмотніших і найповажніших у селі людей. Його гітлерівці пристрелили й кинули у вогонь, як і його дружину Уляну та невістку Пріську. Фотій Арсентійович із понад десятка страчених виявився найстаршою жертвою каральної акції — йому йшов 80-й рік. А наймолодший — 23-річний Максим Слобоцький.

Гітлерівці зо два десятки людей загнали до клуні Дем’яна Глушана — але палити передумали. Вивели їх у поле, розділили на три групи. Одну розстріляли, молодших вивезли на примусові роботи до Німеччини. І лише літніх людей і дітей відпустили.

А ось Савета Лобоцька надумала втікати з-під охорони. Уже перед самими заростями її наздогнала куля і роздробила ногу. Поранена жінка доповзла до гущавини і пролежала там, доки не стихло у селі. Потім односельці вилікували її. Втім, рана усе життя давалася взнаки.

Нині серед сущих у Головчицях лише Віра Глушан залишалася очевидцем страшного лиха. Тоді, хоч і стріляли по ній, таки вдалося сховатися у лісі. 88 років важким тягарем лягли на її плечі, нелегко ходити, та Віра Василівна знаходить можливість, щоб піти до церкви і замовити молебень за убієнних, навідатись на цвинтар, прибрати братську могилу, де покояться загиблі. Її у цьому підтримують односельці.

— Так і має бути, і так буде, навіть якщо в Головчицях, які зараз по-справжньому вимирають, залишиться хоч один мешканець. Бо то є наша, хоч гірка і болюча, а історія, — каже найстарша мешканка села Віра Глушан.

Рівненська область.

На знімку: про головчицьку трагедію Віра Василівна Глушан завжди згадує зі сльозами на очах.

Фото автора.