Більше ста років підводники використовують команди, які розробив моряк-українець Іван Різнич. «Козирний» флотський тост підводників також належить йому, колишньому капітану другого рангу. 19 січня минуло 130 літ з дня народження першого українського моряка-підводника.

Пам’ятник підводникам на суші

Про рід Різничів у селі Гопчиця Погребищенського району навряд чи хтось знає краще за Івана Скарбовійчука. Він, учитель-пенсіонер, директор сільського музею, знайшов в архівах небагато матеріалів про родину переселенців із Сербії. Зате це документальні підтвердження, а не чиїсь припущення.

Першу дружину Івана Різнича — Амалію Різнич опоетизував Пушкін в одному зі своїх віршів. Коли поет відбував заслання в Одесі, там жило молоде подружжя Різничів. Амалія пішла з життя дуже рано. Другою дружиною Івана Степановича стала молодша сестра Евеліни Ганської — Поліна Ржевуська, це її дівоче прізвище. З нею дворянин придбав у Гопчиці маєток. Залізнична станція у райцентрі досі зветься Ржевуська, а не Погребище.

Рід Різничів чи не найбільше прославив онук Івана Степановича — Іван. Цей морський офіцер стояв біля витоків створення підводного флоту. Удостоєний високих нагород — ордена Святої Анни та Святого Володимира з мечами та бантами. Другий орден відважний моряк отримав за перехід довжиною у 5000 миль від берегів Італії до Архангельська на субмарині «Святой Георгий». Він тривав майже три місяці — з 13 червня до 9 вересня 1917 року і ввійшов в історію флоту як блискучий перехід у надзвичайно важких умовах. Екіпажу довелося долати зони розташування німецьких субмарин та мінні перешкоди.

У першому загоні російських підводників прізвище українця Івана Різнича значиться під номером два. В Україні моряки вважають його підводником номер один. Народився Різнич у Києві, 19 січня 1878 року. У той час його батько переїхав з села Гопчиця на роботу керуючим конторою банку.

У сусідньому з Гопчицею селі Круподеринці цього само району встановлено єдиний в Україні пам’ятник морякам-підводникам — лейтенанту графу Володимиру Ігнатьєву та капітану другого рангу Олексію Зурову, а також усім морякам, які загинули під час російсько-японської війни 1904—1905 років (з Ігнатьєвим і Зуровим Різнич навчався в Морському кадетському корпусі в Петербурзі, як і вони, брав участь у морських битвах тої війни). Встановлено пам’ятник 1914 року, до 10-ліття Цусімської битви.

Поруч — старовинна церква, в якій — фамільний склеп графа Миколи Ігнатьєва, батька одного із загиблих моряків, видатного російського політика і дипломата, міністра царського уряду, засновника Владивостока. (Після укладення договору Росії з Китаєм, який підписував Ігнатьєв, він сказав місцевому генерал-губернатору: «А теперь владейте Востоком!») Своїм національним героєм Ігнатьєва вважають болгари. Дипломат доклав багато зусиль до укладення угоди між Росією і Туреччиною про звільнення Болгарії від турків. Саме він підписував цю угоду від імені Росії. Помер у 1908 році. Заповів поховати його у Круподеринцях. Пам’ятний знак синові та іншим морякам встановила дружина Миколи Ігнатьєва.

А ось ще один збіг обставин: родом з Вінниччини перший головнокомандувач ВМС України Володимир Безкоровайний.

Утім, про морську сторінку біографії регіону, яка несподівано виплила на поверхню, згадують не часто. Хіба що росіяни з болгарами порушать тишу чарівного куточка у Круподеринцях. Час від часу їхні представники навідуються до меморіалу і родинного склепу Ігнатьєвих. У Києві є рада ветеранів Тихоокеанського флоту, діє громадська організація «Товариство ветеранів розвідки війського-морського флоту». Силами цих організацій у Погребищі проведено дві міжнародні конференції, присвячені подіям далекої війни. «Знаєте, чому японці не наважилися напасти на Владивосток? — запитує дослідник Іван Скарбовійчук. — Бо там перебувало шість підводних кораблів. Одним з них командував наш Іван Різнич. Поява субмарини викликала неймовірну паніку в екіпажів надводних суден...» Тим часом нашим людям прізвище Різнич мало про що говорить. Принаймні ті, у кого цікавився цією людиною, лише стенали плечима.

Думали, що відкопали могилу попа

Багато літ тому, навесні 1953-го, молодому класному керівникові Гопчицької школи Івану Скарбовійчуку тодішній директор Юрій Храбан доручив прибрати територію навколо школи. Скрізь — каміння. Видовбували його ломом. «Я вдарив ломом біля каменю, а він ледь не провалився в порожнечу», — згадує вчитель-пенсіонер. З’ясувалося, що натрапили на могилу. Спершу відкопали меморіальну дошку. На ній значилося: Різнич Іван Степанович. Роки народження і смерті вчитель тоді не запам’ятав і не записав. У могилі побачили дубову труну. «Ми відкрили її, — продовжує розповідь Іван Скарбовійчук, — як зараз бачу помаранчевого кольору подушечку, на якій лежав череп. Директор повідомив про це голові сільради. Той сказав: «Це могила когось із попів, засипайте її назад».

— Коли потім дивився на те місце, — продовжує вчитель-пенсіонер, — не по собі ставало. Діти бігали по могилі, грали в м’яча, так і затоптали її. Досі те саме роблять. А мені боляче, що навіть не перепоховали людину. Хто б вона не була...

Затоптали... пам’ять

— Здається, я лишився один, хто може показати місце поховання Різнича, — каже Іван Васильович. — Нехай ми тоді не знали, хто ця людина. Але ж тепер маємо його повну біографію. Вже те, що дружина Різнича була сестрою Евеліни Ганської, яка вийшла заміж за Бальзака, свідчить, що мали б оберігати таке поховання...

— Мені вже 82 роки, — з сумом каже вчитель. — Як піду з життя, тоді вже не буде кому показати місце поховання, а як без цього дбати про пам’ять Різнича? Ще коли я працював у школі, бувало, вчителі між собою говорили, що треба щось робити з могилою. Висловлювалися за перепоховання на цвинтарі, хоча я проти того, щоб ворушити останки. Але на тому розмови й закінчувалися.

— Не знаю, чи міг бувати у Гопчиці Бальзак, — продовжує співрозмовник, — документальних підтверджень я не знаходив. Але саме тоді, коли у нашому селі жила сестра Ганської, письменник вінчався з Евеліною у Бердичеві, у 1850 році. Бердичів від нас недалеко. Верхівня, де Бальзак оселився з Ганською, ще ближче. Хіба могли не зустрічатися рідні сестри? А якщо Евеліна вибиралася в гості до сестри, зрозуміло, її супроводжував Бальзак. Це лише здогадки. Хоча при бажанні підтвердження можна знайти у щоденниках письменника того періоду.

Так само нема сумніву, що внук власника маєтку Івана Степановича Різнича — моряк-підводник Іван приїздив або в гості, або на могилу діда. Різнич був не лише відважним моряком. Він видав кілька книг з теорії підводного флоту, розробив команди для підводників. Ними, до речі, досі послуговуються на флоті.

У підводників є один традиційний тост, розповів моряк-підводник, який нині живе у Вінниці, Віктор Ковтун. Це тост за те, щоб кількість занурень завжди дорівнювала кількості повернень на поверхню. Кажуть, тост належить підводнику Івану Різничу. Принаймні так стверджує дослідник, голова ради ветеранів Тихоокеанського флоту, капітан першого рангу в запасі киянин Сергій Смолянников.

Як і де закінчилося земне життя відважного моряка Івана Різнича, не відомо. Вважають, це сталося на морі, у 1918 році. Тоді він перебував у плаванні біля берегів Китаю...

Сільський голова Гопчиці Володимир Журавльов не проти створення Пам’ятного знака і відновлення могили діда підводника. Однак ініціатива мала б виходити від істориків, каже він. А сільрада завжди готова допомогти. Не обійтися і без участі структур, які дбають про збереження культурної спадщини, наголошує керівник села. Бо сама сільрада фінансово не витягне цей якір...

Вінницька область.

На знімку: єдиний в Україні пам’ятник морякам-підводникам — далеко від моря, у селі Круподеринці Погребищенського району; дослідник біографії Різничів Іван Скарбовійчук.

Фото автора.