Проза життя й поезія праці Макаренка

Ми констатуємо: наші казенні будинки випускають у світ зовсім непристосованих до життя дітей; виправні установи не справляються із завданням перевиховання «важких» підлітків. Але чомусь у цій ситуації державні мужі геть «забули» систему Макаренка, на якій частково базується освіта Німеччини, Китаю, Японії, Польщі, Франції та інших розвинених країн. Там давно зрозуміли: система нашого великого співгромадянина — найдемократичніша. Тому що заснована вона на трьох взаємозалежних принципах. Перший з них — обов’язкова праця, джерело добробуту дітей (харчування, одяг, дозвілля). Причому праця не примусова, а в радість, тому що школярі займаються улюбленою справою за власним вибором. Вони, перебуваючи на повному госпрозрахунку, роблять і реалізують власні товари: швейні вироби й меблі, сувеніри й випічку, нехитре домашнє начиння й фрукти-овочі. Звідси принцип другий: самоврядування. Плодами виробництва розпоряджаються самі виробники. Колективна відповідальність за все, що відбувається в навчальному закладі — третій принцип.

Хтось скаже: педагогіка ця не прийнятна в період капіталізму, що вишкірився. Дурниця! Саме в наш час, коли виживає вмілець, здатний аналізувати, управляти й працювати корпоративно, система Антона Макаренка найефективніша.

Учителя, як пам’ятаємо, «з’їли» заздрісники. Якби не залишив він Україну за два роки до смерті, його напевно спіткала б доля багатьох репресованих.

Недалекі чиновники від освіти й сьогодні тупо повторюють своїх попередників зразка 30-х минулого століття: адже виховував Макаренко малолітніх злочинців воєнізованим методом, неприйнятним у демократичному суспільстві.

Для особливо безпам’ятних нагадаю: у колонії, а згодом у комуні Макаренка жили й творили себе не тільки злодії та хулігани. А сувора дисципліна й однострій були більше привабливим антуражем, ніж повинністю.

Про це Антон Семенович сам розповідав: «Коли до мене приїжджали наркомпросівські комісії, дивилися систему моїх рапортів, звичайно, у душі я знічувався, тому що чудово уявляв собі, що вони дивилися на мене й думали: «Начебто і доросла людина, начебто і не дурень, а подивіться, що він виробляє!» А я казав: «Єсть! Єсть! Єсть!» І так я «грав» 16 років... у ту саму горезвісну воєнізацію, за яку мене «їли», — у командирів, у салюти тощо. Це була гра, в якій я брав участь... тому що переконався, що без такої гри складно створити справжній веселий і бадьорий колектив».

В’ячеслав Артюшкін, директор Кам’янсько-Дніпровської школи-інтернату (Запорізька область), тієї заводської прохідної, «что в люди вывела меня», як мені тепер уявляється, вчив нас життя по-макаренковськи. У підсобному господарстві ми допомагали вирощувати корів і свиней, фрукти й овочі, виноград і троянди. Самообслуговування у вигляді чергувань у класах та їдальні; ремонт приміщень і коридорів; уроки праці в майстернях заохочувалися завжди.

Що бачимо в нинішніх школах? Класні кімнати прибирають найняті батьками прибиральниці; в їдальні давно немає підлітків з пов’язками чергового; улітку директор школи драє і фарбує стіни, тремтячи від однієї думки про залучення до цієї нехитрої справи старшокласників. Зате процвітає рукоприкладство, хабарництво з боку окремих «паршивих овець», котрі пліткують про вбрання мами Вовочки й теревенять про низькі зарплати.

Про неї, справді принизливу, багато випускників педвузів навіть чути не хочуть, тікаючи від шкіл, як чорт від ладану. А Макаренко, до речі, закінчивши із золотою медаллю вчительський інститут, мріяв про Московський університет. Але змушений був повернутися в училище на маленькому полустанку. Оскільки грошей за навчання казенний стипендіат державі повернути не міг, довелося шість років відпрацьовувати.

Втім, немає лиха без добра. Аналітики стверджують, що 60—70 нинішніх абітурієнтів не придатні до педагогічної діяльності. Виходить, їх після випуску на гарматний постріл не можна підпускати до школи. Антон Макаренко, який віддав дітям 32 з 51 року життя, стверджував, що вчителів треба шукати в початковій школі. Знаходити й готувати до вчителювання з малих років. Тому що справжній педагог — це талант від Бога. Макаренко — один з них, хоча сам він і «не вважав себе талановитим педагогом». Не вважали, на жаль, і бюрократи від освіти, у тім числі дружина Леніна Крупська. І що? Де її праці з «правильної» педагогіки? Забуті. Ніхто, схоже, не працює за методикою, системою головного педагога країни довоєнних років. А ідеї Макаренка, визнаного ЮНЕСКО одним із чотирьох найіменитіших педагогів світу, живуть.

Шкода тільки, що на Батьківщині педагогічного генія немає ні коштів, ні бажання (що більше в дефіциті?) видати автентичне повне зібрання творів Макаренка. За роки незалежності — жодного тому! Водночас кричимо й вимагаємо грошей на створення «Шкіл майбутнього». Так вони вже були! Пошукайте їх і знайдете в того ж Макаренка, Ушинського, Сухомлинського, Сковороди... Вони там, де виховання превалює над навчанням. Там, де, за Антоном Семеновичем, більше вимогливості й багато любові.

Макаренко не терпів стереотипи у вихованні. У кожному учневі бачив особистість. Не забував при цьому про могутню роль суспільства взагалі й трудового колективу зокрема. Якось він видав наказ по колонії про те, що вихованець Н. повинен заходити в колонію тільки через вікно, як він уже зробив це, запізнюючись на обід. А запеклого матерщинника Макаренко привів у ліс, посадив на пеньок і велів голосно лаятися. Після цього хлопчисько не промовив жодного нецензурного слова. Смішне становище краще за будь-яку догану, вважав педагог. А покарання має піднімати особистість, показувати ступінь її відповідальності перед самим собою й колективом. Тих, кого він найбільше поважав, постійно карав за якісь провини й вони сприймали це як належне. Рідко хто міг повірити, що найстрашнішим покаранням для вихованців Макаренка вважалося невдоволення Вчителя, його іронічний погляд. І бойкот з боку хлопців, до слова.

Про це говорили нещодавно на зустрічі з журналістами президент АПН академік Василь Кремень, директор Інституту педосвіти академік Іван Зязюн, ректор Полтавського держуніверситету імені Короленка академік Володимир Пащенко, його колеги із цього самого вузу професор Марина Гриньова й доцент Андрій Ткаченко.

— Ми до кінця не знаємо творчість Антона Макаренка, оскільки його великі праці опубліковані з купюрами, — зазначив Василь Кремень. — До речі, росіяни нещодавно видали «Педагогічну поему» повністю. Антон Макаренко ніколи не ототожнював педагогічне навчання й педагогічне виховання. На жаль, значення виховної роботи нині недооцінюється. Плоди цього — на екранах телевізорів, на темних вулицях і в під’їздах. Всі ідеї Макаренка реалізувати неможливо, та й не потрібно. Елементи ж його системи повинні взяти на озброєння ті, кому небайдуже майбутнє дітей.

Викристалізувати все цікаве і корисне у творчості Вчителя, відмовившись від канонізації його, — ось що варто зробити сьогодні, підкреслювали відомі вчені.

Так, лише тепер можна точно уявити особистість Учителя, психолога, філософа — поза сумнівом, глибоко трагічну. Лише тепер, відкривши архіви Москви, Полтави, Харкова, Києва, вчені знаходять нові твори Макаренка і його послідовників, дослідників. Він був канонізований, йому приписували досягнення й педагогічні знахідки інших чудових педагогів, які працювали в колоніях. Але чи його в тім вина? Він завжди був чесний, говорив і писав про свій досвід. Йому вдалося в найскладніших умовах реалізувати багато продуктивних педагогічних ідей і технологій. У цьому унікальність творчості великого Вчителя, послідовників якого стає з року в рік дедалі більше.

Фото з архіву «Голосу України».