Цього не варто боятися

Прочитала з великою цікавістю статтю Івана Ілляша про предмет «Толерантність» («Голос України» за 9.02.08). Але не зовсім зрозуміла: ви, пане оглядачу, за те, щоб діти від грамотного, шанованого ними педагога дізналися, що таке толерантна людина, чи за те, щоб дитина зростала обмеженою і нерозумною?

Чому ви так боїтеся нестандартного мислення? Чому дитина у школі не може здобувати знання, які їй знадобляться у житті? Що, сподіватися їм на батьків, які, у свою чергу, сподіваються на школу? Треба відкрито казати дітям, що світ наш різноманітний, незвичайний, дивний, але водночас і жорстокий.

Ви ось пишете, що «училка» з 38-літнім стажем змушена пряниками заманювати дітей на уроки релігійної етики. То вона просто безталанний оповідач, отож діти й тікають. Їй самій не цікавий цей предмет.

А стосовно геїв і рецидивістів, то у них також було дитинство. І, можливо, якби в школах у той час чесно розповідали, хто такі збоченці та бандити, діти зробили б правильний вибір. Гадаю, що більше довідаються вони в школі, то легше ввійдуть у самостійне життя. І цього не варто боятися. Грамотні, освічені діти — це наше щасливе майбутнє.

Вероніка ВЛАСЕНКО.

Київ.

Навіщо топтатись по гідності?

У «Голосі України» за 20.02.08 р. під рубрикою «Полемічні нотатки» прочитала статтю Віктора Громового «Диявол ховається в дрібницях». Скажу щиро: рідко можна зустріти такі «нотатки». Це ж треба стільки бруду вилити на українську школу, вчителів!

Безумовно, трапляються факти, про які пише Віктор Громовий. Але ж, спираючись на окремі приклади, клеїти всім вчителям ярлик послідовників «диявола» тоталітарної педагогіки — це занадто.

Якщо послухати автора, педагогічна культура у нас низька, не читаємо книжок з психології. Ніби тільки він наймудріший. Критикує колег за негуманність, а сам топче їхнє почуття гідності.

Віктор Громовий бере по факту із досвіду закордонних шкіл і цей позитив «накладає» на всю їхню освіту. Натомість окремі приклади негативу в наших ЗОШ видає як тенденцію.

Хіба автор не читає періодичної преси, в якій повідомляється про жахливі випадки в зарубіжних школах взагалі та в американських зокрема? Гадаю, він знає, що українські діти демонструють високий рівень знань на численних міжнародних конкурсах, займають призові місця. Але Віктор Громовий за малими кущами, вочевидь, не бачить дерев.

Думаю, своїми висновками заслужений учитель «перехопив» через край. То вже межує, як висловлюється сам автор, з «тоталітарною» педагогікою самого автора.

Прочитала «полемічні нотатки» і стало прикро. Мабуть, сильніше, ніж ми самі, нас ніхто не може принизити...

В. ВОРОБЕЙ,ветеран педагогічної праці, «Відмінник народної освіти».