Вважають, що фотографи більше здатні висловлюватися образами. Проте фотокореспонденту «Укрінформу» (а за радянських часів —ТАРС і РАТАУ) Юрію Ільєнку є що розказати.

Ще б пак! У 1944-му почав доросле життя юнгою на флоті. Вперше фотоапарат до рук взяв у 48-му. Це був позичений в товариша трофейний «Цейс» із «гармошкою». Позувати запросив сестру-старшокласницю. Відзняту плівку відніс до студії на Подолі. Отримавши там занадто високу оцінку старого майстра — «діамантові негативи!», не повірив тому. Проте фотографічна доля була вирішена. І до демобілізації у 1953-му служив із «Зорким».

Перша публікація — у 1956-му. Дівчина з обкладинки молодіжного журналу скупила тоді весь тираж. Навчаючись в юридичному інституті, Юрій робить фоторепортажі з життя студентства для РАТАУ та університетської газети. Головний редактор пророкував: «Хто спробував журналістського хліба — пропаща людина».

По закінченні вузу Юрій пропрацював слідчим лише три роки. А далі — власний кореспондент центральних інформагентств по Криму. Його розповідей про численні чиновницькі доручення і прохання у літній сезон — не переслухати! Притому поза кадром лишається, в яких умовах робилися легендарні знімки передовиць (проявлення — у ванній, сушіння — на спинці ліжка).

Потім — Магадан і Якутія, територією понад три мільйони квадратних кілометрів.. Юрій Юрійович пройшов увесь Північний морський шлях. Показова історія: коли 1983-го в Певеку у льодовому полоні опинилися 70 суден, знімки Ільєнка були першими на перших шпальтах. Але небагатьом відомо, що фоторепортажі, які друкувалися згодом на розворотах під іншим прізвищем, — це також його робота. Просто йому пощастило бути на передовому криголамі, а комусь — ні. Довелося виручати колегу.

Сьогодні йому вісімдесят. Поза очі ми називаємо його матросом і дідом. Іноді кепкуємо з нього, проте... Проте сьогодні він такий один. І ми його цінуємо і любимо. Будьте!

Фото з архіву Юрія ІЛЬЄНКА.