Чорне море: зона стабільності чи внутрішнє море НАТО?

Прийнявши до своїх лав Румунію та Болгарію, Європейський союз вийшов на береги Чорного моря і поступово стає одним із ключових гравців у «чорноморській грі», про що свідчить готовність ЄС виділити, за словами комісара ЄС з зовнішньої політики пані Ферреро-Вальднер, на реалізацію проектів у Чорноморському регіоні 1,7 млрд. євро. Сполучені Штати також оголосили Чорноморський регіон зоною своїх стратегічних інтересів і створюють бази в Румунії та Болгарії. Позицію певних політичних кіл США висловив у своїй заяві американський сенатор і кандидат у президенти США від Республіканської партії Джон Маккейн. Як відомо, сенатор-республіканець висловився за приєднання до НАТО України і Грузії, а також за створення Ліги демократій, «серцевиною якої будуть країни-члени НАТО і метою якої будуть захист і просування глобальних демократичних принципів». Звичайно, думку сенатора можна було б вважати приватною думкою одного з політиків, якби нинішня політика США не була прямим її підтвердженням. Створення американських військових баз у Румунії та Болгарії, розгортання систем ПРО в Польщі та Чехії, безсумнівно, є ланками одного ланцюга.

Останнім часом дедалі частіше в лексиконі західних політиків уживається термін «великий Чорноморський регіон». Як пише виконавчий директор Трансатлантичного центру Німецького фонду Маршалла Рональд Асмус у своїй статті «Євроатлантичне Причорномор’я» («Россия в глобальной политике», № 3, 2007 р.), «великий Чорноморський регіон являє собою стрижень між основною частиною Європи і «великим Близьким Сходом». Прив’язавши Причорномор’я до Заходу, ми гарантуємо його стабільність у рамках ширшої стратегії зміцнення південного кордону євроатлантичного співтовариства. За великим рахунком, євроатлантичний задум 1990-х полягав у тому, щоб, закріпивши за Заходом Центральну і Східну Європу, раз і назавжди створити пояс стабільності між «розширеною» Європою і Росією. Нині ж обговорюється, наскільки Сполучені Штати і Європейський союз повинні і можуть прагнути до того, щоб розширити такий пояс стабільності на великий Чорноморський регіон. Це стане свого роду доробкою проекту стабілізації південного флангу євроатлантичного співтовариства в умовах дедалі мінливішого й нестабільного великого Близького Сходу».

Отже, великий Чорноморський регіон розглядається, насамперед, як південний фланг євроатлантичного співтовариства. Причому активність США на цьому фланзі не обмежується, як відомо, посиленням військової присутності. Причорномор’я розташоване в безпосередній близькості до багатих нафтою і газом районів Каспію і Близького Сходу. Енергетичні проекти, такі, наприклад, як «Набукко», покликані послабити домінуючу роль Росії в цій сфері.

Крім того, дедалі більша увага приділяється сьогодні створенню асоціацій держав. У грудні 2005 року було створено форум Співтовариства демократичного вибору, що прагне об’єднати країни Чорноморсько-Балтійсько-Каспійського регіону. У наступному, 2006-му, році Румунія стала ініціатором чорноморського форуму «За діалог і партнерство». У тому ж 2006 році на травневому саміті ГУАМ у Києві було прийнято рішення трансформувати це міждержавне об’єднання в міжнародну організацію «За демократію й економічний розвиток — ГУАМ». У декларації Тбілісі, Київ, Баку й Кишинів висловили готовність співробітничати в забезпеченні демократії і підтвердили курс на поглиблення євроінтеграції та зміцнення відносин з НАТО. Як заявив за підсумками саміту Президент України, «сама назва говорить про те, що наші ключові цілі — євроінтеграція та північноатлантична інтеграція».

Формально всі новостворювані міждержавні асоціації й союзи покликані сприяти інтеграції в Чорноморському і, якщо ширше, Чорноморсько-Балтійсько-Каспійському регіоні. Але навіть побіжний погляд на карту свідчить про те, що мова йде, по суті, про створення подвійного санітарного кордону, який, з одного боку, відокремлює «стару Європу» від Росії, з другого — покликаний відокремлювати основну територію транзиту енергоносіїв від неспокійного Близького Сходу. І все це під егідою НАТО, куди в даний момент входить більшість країн Чорноморського та Балтійського регіонів.

Зрозуміла справа, що на таку активність Росія дала цілком адекватну асиметричну відповідь, почавши реалізацію нових енергетичних проектів, які в остаточному підсумку можуть зіграти важливішу роль у посиленні її позицій у регіоні, ніж збільшення її військової присутності чи створення якихось міждержавних союзів під її егідою. Січневий візит Володимира Путіна до Болгарії можна багато в чому назвати тріумфальним, оскільки приєднання Болгарії до проекту «Південний потік» може поставити хрест на проектах диверсифікації поставок газу до Європи, зокрема на проекті «Набукко». Хоча, безумовно, жоден з цих проектів не позбавлений елементів уразливості.

Для повноти загальної картини варто нагадати, що додатковим фактором, який підсилює нестабільність, є наявність у Чорноморському регіоні чотирьох «заморожених» конфліктів — у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії й Нагірному Карабасі. Проголошення незалежності Косово і визнання її західними країнами, в тому числі США, лише підштовхне невизнані держави в їхньому прагненні домогтися аналогічного результату. Більш того, може викликати «ефект доміно». Адже прецедент уже створено, і практично в кожної із сучасних держав є проблемні території, що жадають або повної незалежності, або розширеної автономії. У великому Чорноморському регіоні такі проблеми є в кожної держави.

Напрошуються очевидні висновки. Протистояння Заходу і Сходу в Чорноморському регіоні веде до явних негативних наслідків.

По-перше, зводиться нанівець серйозний інтеграційний потенціал регіону. Можливості Організації чорноморського економічного співробітництва використовуються недостатньо ефективно. Що ж стосується інших організацій, таких, наприклад, як Співтовариство демократичного вибору і ГУАМ, то їхня активність значною мірою залежить від політичної кон’юнктури, викликаної знову ж таки фактором глобального протистояння. Приклад

ГУАМ у цьому плані дуже показовий. На жаль, незважаючи на деякі позитивні тенденції, зокрема — оформлення його в повноцінну міжнародну організацію зі своїм статутом (нагадаємо, що за конопроект про ратифікацію статуту ГУАМ недавно внесений Президентом України), ГУАМ так і не вийшов поки що за рамки «клубу незадоволених Росією». Кожна з держав будує свою політику як стосовно Заходу, так і стосовно Росії виходячи скоріше з власних національних інтересів, ніж із спільних інтересів усіх учасників цього об’єднання. Показова в цьому плані позиція Молдови, яка активізує свою діяльність у ГУАМ, як правило, в періоди загострення відносин з Росією у придністровському питанні і зменшує інтенсивність своєї участі в міру знаходження точок дотику з Москвою.

По-друге, значно скорочується ступінь демократизації регіону. Скоріше навпаки. Прагнення втримати свої держави на заданому зовнішньополітичному курсі призводить до посилення авторитарних тенденцій. Дострокові вибори президента Грузії та події, що їм передували, зруйнували міф про «революцію троянд» як про подію, що сприяла рухові Грузії на шляху до демократії.

Аналогічні тенденції простежуються і в Україні. Дострокові парламентські вибори під дуже сумнівним приводом, внесення законопроектів, спрямованих на посилення президентської вертикалі, скорочення прерогатив парламенту і місцевого самоврядування, посилення силової складової влади глави держави (законопроект «Про національну гвардію»), нарешті, спроба розробити проект нової Конституції в обхід Верховної Ради — все це свідчить скоріше про відкат керівництва країни з колись заявлених демократичних позицій. Примітно, що в експертній доповіді «Україна в 2007 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку», підготовленій до щорічного Послання Президента Верховній Раді, безпосередньо йдеться про необхідність відновити «ефективне централізоване керування силовими інститутами». І хай нікого не вводять в оману слова про «принцип стримувань і противаг у рамках збалансованого конституційного поділу влади між її гілками». Усе досить ясно і без натяків.

По-третє, протистояння Заходу і Сходу в Чорноморському регіоні веде до провокування відцентрових тенденцій у країнах регіону. Питання про територіальну цілісність, визнання чи невизнання Придністров’я або Абхазії сьогодні повністю залежить від бажання Росії зробити хід у відповідь на визнання Заходом незалежності Косово. Цілком зрозуміло, що Україна з її регіональними проблемами також перебуває під впливом косівського прецеденту. У підсумку, існуючий баланс може бути порушено будь-якої миті, а на зміну нетривкому мирові може прийти новий виток напруженості. Додамо окремо, що режими, створені в невизнаних державах Причорномор’я, почасти зацікавлені в силовому варіанті розвитку подій, оскільки саме зовнішня загроза сьогодні дає їм можливість міцно утримувати владу.

Пікантне становище

До речі, Україна, як держава, що претендує на регіональне лідерство і є душею та рушієм організації ГУАМ, як країна-гарант придністровського врегулювання, опинилася в пікантному становищі. Зробивши жест у бік визнання незалежності Косово, вона буде змушена по-іншому дивитися на проблеми невизнаних держав.

Як на тлі сформованої в Чорноморському регіоні ситуації виглядає позиція України? Відзначимо відразу: дуже невигідно.

Українські політики дуже полюбляють згадувати про вигідне геополітичне розташування України, але при цьому забувають про перманентні зміни, що відбуваються в сфері міжнародних відносин. Створюється враження, що вони досі живуть під впливом ідей, висловлених Збігневом Бжезінським у його книзі «Велика шахівниця», і продовжують вважати, що без контролю над Україною Росія не зможе знову знайти місце лідера в новій євразійській імперії. Причому це однаково стосується як прихильників зближення України з НАТО, так і прихильників тіснішого співробітництва з Росією. Симптоми нової холодної війни у відносинах між Росією і Заходом, здавалося б, підтверджують побоювання української правлячої верхівки і підштовхують її до непродуманих і поспішних дій у зовнішній політиці, яскравим проявом чого служить лист Президента, Прем’єр-міністра і Голови Верховної Ради про приєднання до Плану дій із членства в НАТО.

Певно, не варто безумовно заперечувати наявність у Росії лідерських амбіцій. Разом з тим її політика стосовно України стає дедалі прагматичнішою, позбавленою сантиментів і ностальгії. Більш того, на прикладі «Блакитного потоку» і «Південного потоку» вона показала, що цілком може посилювати свій вплив у Чорноморському регіоні і без контролю над Україною.

Сьогодні ми можемо говорити про те, що Україна не використовує свого вигідного геополітичного розташування як у відносинах зі Сходом, так і у відносинах із Заходом, спираючись на застарілу двополюсну систему координат. У той же час без уваги залишаються зміни в системі світового порядку, руйнування системи колективної безпеки, вихід на перший план загроз невоєнного характеру, формування глобального енергетичного ринку.

Не в останню чергу це стосується її транзитного потенціалу. Україна тут нагадує скоріше собаку на сіні. Йдеться не тільки про транзит енергоносіїв. У боротьбі за енергетичні потоки Україна явно опинилася «поза грою», навіть при тому, що вона раніше за інших побудувала свій нафтопровід Одеса—Броди. Створення нових маршрутів транспортування енергоносіїв і приєднання до тих чи інших енергетичних проектів стає заручником загального зовнішньополітичного курсу. Тим часом глобальний енергетичний ринок, що формується нині, функціонуватиме за принципом конкуренції споживачів, а не виробників.

Але й у транспортній сфері ситуація не краща. Навіть невелика Молдова, чий потенціал непорівнянний з українським, здійснює реконструкцію автошляхів і будівництво нових залізничних ліній. Румунія вкладає значні кошти в порт Констанца, тоді як в Україні на транспортну сферу дивляться не як на стратегічну галузь, а як на об’єкт потенційного «дерибану». Такий важливий документ, як Указ Президента № 16/2008 від 15 січня 2008 р. «Про невідкладні заходи з розвитку південно-західної частини Одеської області», що передбачає вирішення стратегічних питань, зокрема будівництво автотраси Одеса—Рені, прийнято з запізненням на три роки. І нема ніякої впевненості, що Кабінет Міністрів виконуватиме положення указу в частині фінансування проектів загальнодержавного значення. Про це Прем’єр-міністр України недвозначно заявила під час недавнього візиту до Одеси.

Зовнішня політика України стає заручником її внутрішньої політики і, навпаки, внутрішньополітична ситуація постійно впливає на зовнішньополітичний курс. Міжнародні проблеми відходять на другий план порівняно з питаннями про владу в країні. Українському керівництву постійно ніколи займатися зовнішньою політикою, тому що і позаду вибори, і попереду вибори. Формально, звісно, все в порядку: здійснюються візити, відбуваються зустрічі, підписуються документи, тільки за всім цим не видно системи.

Некомпетентне керування і корпоративний егоїзм правлячої верхівки, яка прийшла до влади після подій 2004 року, не тільки не вирішили успадковані проблеми, але й спричинили появу нових, складніших. У результаті суспільство втрачає соціальні, ідейні та моральні орієнтири. Влада постійно демонструє суспільству приклади правового нігілізму, її діяльність за рамками правового поля призводить до ерозії зачатків демократичних інститутів і підриває довіру до них з боку громадян.

Відчувається емоційна перезавантаженість суспільства. Політичні події останніх трьох років привели до появи різних політичних факторів -від надії через розчарування до депресії й роздратування. Тому необхідно спочатку змінити психологічний клімат у суспільстві. Внутрішня та зовнішня політика мають відповідати ментальності української нації, а однією з рис цієї ментальності є відсутність агресивності і прагнення до зовнішньої експансії.

Як показують події останніх років, вибір одного з векторів зовнішньополітичної інтеграції неминуче викличе внутрішній політичний конфлікт із непередбачуваними наслідками. Існує різниця в ментальності й історичній пам’яті жителів різних регіонів країни. Тому вступ до НАТО для мешканців Півдня і Сходу символізує певний розрив з минулим, при тому, що майбутнє залишається повністю непередбачуваним. Хоч як парадоксально, але це дуже чітко відчувається навіть на побутовому рівні. Соціологічні опитування показують, що громадян України хвилюють, у першу чергу, питання їхнього життєвого рівня, тоді як питання зовнішньої політики цікавлять їх в останню чергу. Але варто навіть у невеликому колективі заговорити про членство в НАТО, як відразу знайдуться як прихильники, так і противники цього процесу, а питання заробітної плати, сталої роботи, бізнесу і тому подібні відходять на другий план. От уже воістину благодатний ґрунт для діяльності різного роду політиканів.

Фактор стабільності

Питання про приєднання до того чи іншого військово-політичного блоку має вирішуватися, виходячи зі стратегії національної безпеки. А стратегія повинна будуватися на чіткому уявленні про роль, яку відіграє країна у світовій політичній та економічній системі.

Сьогодні Україна може зіграти роль фактора стабільності в Чорноморському регіоні. Але для цього їй потрібно зробити дуже серйозний крок: досягти міжнародно закріпленого статусу нейтральної держави за європейською моделлю.

У цієї ідеї є чимало супротивників. Правда, аргументи їхні далеко не безперечні. Як приклад можна навести ту ж експертну доповідь «Україна в 2007 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку», де прямо сказано: «Формування єдиного світового простору міжнародної безпеки поступово і неухильно позбавляє сенсу позицію нейтралітету і позаблоковості. Навіть традиційно нейтральні європейські держави вже давно користуються перевагами системи колективної безпеки, яка формується завдяки НАТО та політиці ЄС у сфері безпеки, і роблять посильний вклад у формування європейської архітектури безпеки».

Ще один аргумент, який наводять прихильники приєднання до НАТО: нейтральний статус не забезпечує безпеки країни. Як правило, наводиться приклад Бельгії, котра двічі, під час обох світових воєн, зазнавала нападу агресора. Перший заступник міністра закордонних справ України Володимир Хандогій у своїй статті «НАТО: свій чи чужий?» наводить і такий аргумент: «Швеція з населенням у 10 млн. витрачає на оборону 4 млрд. євро на рік, а 47-мільйонна Україна — 1,78 млрд. Правда, є над чим замислитися?» (газета «2000», 8 лютого 2008 р.).

Незрозуміло, чому нейтралітет у розумінні українських політиків асоціюється обов’язково ледь не з тотальним роззброєнням. Так, Швеція витрачає на свою оборону чималі гроші, створює нові зразки озброєнь, підтримує національний військово-промисловий комплекс. Але чому тут не згадати про те, що рівень життя в нейтральній Швеції при всьому цьому залишається одним з найвищих? А в Україні, керівництво якої заявляє про намір вступити до НАТО, під час прийняття державного бюджету на 2008 рік чомусь мимохідь скасовується положення статті Закону «Про оборону», яке передбачає фінансування оборонних потреб на рівні, не нижчому від трьох відсотків ВВП.

У цих умовах, звичайно, можна говорити, що колективна безпека «дешевша», бо коли годувати власну армію на рівні 1,06% від ВВП, то тоді вже справді простіше годувати чужу. Ніхто не каже, що нейтралітет буде «дешевим» заходом. Скоріше навпаки, цей нейтралітет має спиратися на боєздатну, оснащену сучасною зброєю армію.

Тепер трохи про вартість колективної безпеки. Як відомо, український повітряний простір використовується військовими літаками країн-членів НАТО в рамках виконання завдань Міжнародними силами сприяння безпеці в Афганістані. Недавно у відповідь на моє депутатське звернення було отримано дані про виконані польоти і виплачені суми за аеронавігаційне обслуговування. Наведу деякі з них.

З 1 листопада 2005 р. до 30 листопада 2007 р. військові літаки Великобританії зробили 1588 польотів, сплачено 580 840,78 USD, Федеративна Республіка Німеччина — 693 польоти, сплачено 504 822,33 USD, Польща — 447 польотів, сплачено 97 376,91 USD.

І... Сполучені Штати Америки — 7656 польотів, не оплачено жодного рахунку. Виходить, що ми вже годуємо чужу армію, але невідомо, за які заслуги.

Тож вартість нейтралітету — не у витратах на оборону. Вона — у можливості відновити єдність у суспільстві.

Найгірше те, що, педалюючи вступ України до НАТО, прихильники цього процесу істотно підривають і європейські перспективи України в цілому. В усіх виступах прихильників приєднання України до Альянсу можна почути словосполучення «європейська і євроатлантична інтеграція». Між двома процесами ставиться знак рівності, відбувається елементарне підтасування понять. Але ж ставлення населення України до інтеграції в ЄС набагато лояльніше, ніж до вступу в НАТО. Та й серед політичних сил, за винятком хіба що радикальних лівих, в цьому питанні теж існує консенсус.

Нейтральний статус дасть можливість зміцнити міжнародне становище України, у тому числі й у Чорноморському регіоні, виведе Україну з поля геополітичного суперництва США—Росія.

Реалізація концепції нейтральної держави дасть змогу Україні відстояти своє право на самостійну зовнішню політику й активно брати участь у формуванні нової структури міжнародних відносин.

Це стосується, насамперед, Причорномор’я. Україна, як відомо, свого часу заявила претензії на лідерство в регіоні, і нейтралітет створює додаткові можливості зосередитися виключно на економічній складовій, відігравати активнішу роль в ОЧЕС, а не відволікатися на створення кон’юнктурних асоціацій держав. Варто відзначити, що Президент Молдови Володимир Воронін, виступаючи недавно на 44-й конференції з питань безпеки у Мюнхені, висловився за зміцнення молдавського нейтралітету. Наявність щонайменше двох нейтральних держав не дасть перетворити Чорне море на внутрішнє море НАТО, а великий Чорноморський регіон — на південний фланг євроатлантичного співтовариства. Для обох держав, маються на увазі Україна й Молдова, нейтральний статус — це також можливість раз і назавжди вирішити питання наявності іноземних військових баз на своїй території.

Є певні виграші в енергетичній сфері, зокрема, з’являється можливість оздоровити атмосферу енергетичного діалогу України з Росією та ЄС, тим більше що транзитний потенціал нашої країни розглядатиметься як виключно економічний, а не політико-силовий фактор.

Внутрішня вигода також очевидна. Поряд з подоланням розколу, постійний нейтралітет дасть змогу зосередитися на вирішенні проблем створення ефективного державного механізму і ринкової економіки, підготувати ґрунт для вступу до Європейського союзу.

Сергій ГРИНЕВЕЦЬКИЙ, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки та оборони, фракція Блоку Литвина.