Такого вищого закладу в Україні нема. Але молоді люди, котрі пишуть заяви, знають, що пишуть. Бо він має бути! Дивно, чому досі визначний діяч українського відродження, державотворець, мислитель, культурний та релігійний діяч Іван Огієнко ще не увіковічнений належно в омріяній ним державі? Досі його ім’я державою не присвоєне університету, який так називає сам народ.

Цей університет у Кам’янці-Подільському з 22 січня нинішнього року за Указом Президента України має статус Національного.

Власне, Кам’янець-Подільський український державний університет, народжений 1918 року, був справжнім дітищем Огієнка, першого його ректора й тодішнього міністра освіти. Огієнка в невеликому подільському місті добре знали і шанували. Тож мав доволі помічників. Він вічно матиме їх: патріотична молодь, як трава з-під снігу, всякчас буяє рясно і обнадійливо. І передусім вона вже понад десяток років порушує це питання — про надання університетові імені Огієнка.

Сумна хроніка марних зусиль українства, котре дбає про повернення імені Огієнка. Ще у 1992 році дві всеукраїнські науково-практичні конференції у Львові та Кам’янці-Подільському, присвячені 110-й річниці від дня народження Івана Огієнка, ухвалили таке рішення. Оскільки результату громадськість не дочекалася, наступного року до Кабміну пішов лист із кількома сотнями підписів. Найбільше серед них було студентських. У 1993-му вчена рада прийняла рішення про таке клопотання, і протокол засідання відправили нагору.

1994 року створили Всеукраїнське товариство імені Івана Огієнка, яке розпочало цілеспрямовану роботу з повернення духовної спадщини видатного співвітчизника та його чесного імені в Україну. До Кабміну надіслали листа з обгрунтуванням вимоги. В 1995 році до уряду звернувся Комітет у справах премії Івана Огієнка. Як свідчить огієнкознавець Микола Тимошик, відповіддю на ці звернення була мовчанка. «Наприкінці 1995 року ще один грунтовний документ-клопотання надсилають відразу на кілька адрес: Прем’єр-міністрові, віце-прем’єру з гуманітарних питань, Верховній Раді, міністру освіти, Конгресу української інтелігенції, голові Хмельницької ОДА», — пише М. Тимошик у книзі «Голгофа Івана Огієнка». Автори, керівники понад десятка відомих громадсько-політичних організацій краю, нарешті отримали відповідь. Аж дві! І комісія з питань культури і духовності Верховної Ради, і Міносвіти були не проти. Перший заступник міністра В. Андрущенко повідомив, що Кабміну подано відповідну згоду. Проте далі так і не пішли.

А може, річ у тім, що декому з очільників не хотілося перейменовувати тодішній педінститут? Носив він ім’я Володимира Затонського. Цей слуга більшовицького режиму, будучи міністром освіти першого радянського уряду, наказав розгромити університет, створений Огієнком: масово звільняли кращі кадри, ліквідували богословський факультет, провели суцільну більшовизацію, вигнали «безработных девиц и поповичей». Що ми за народ такий, коли катів своїх увіковічнюємо, а об героїв даємо витирати ноги? Бо, хоч із назви інституту в Кам’янці вже прибрано ім’я Затонського, хоч став він уже педуніверситетом, державним, а тепер і національним, вимогу громадськості вповні досі не виконано.

P. S. Коли цей матеріал готувався до друку, голова товариства імені Огієнка, професор Кам’янець-Подільського університету Євгенія Сохацька повідомила добрі новини. Отримала відповідь на свого листа до Катерини Ющенко. «Восени цього року університет святкуватиме своє 90-річчя. Було б чудово, якби він таки отримав ім’я Івана Огієнка», — писала пані Євгенія до дружини Президента. Сприяння не забарилося: секретаріат Президента України доручив міністру освіти та науки Івану Вакарчуку (01.02.08 р №2-274) розглянути звернення Сохацької «по суті».

Хмельницька область.

На знімку: Огієнко зустрічає кожного, хто входить в Кам’янець-Подільський університет.

Фото автора.