Презентація книжки «Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її похідних. Обсценізми, евфемізми, сексуалізми» у столичній книгарні викликала справжній ажіотаж. Авторка такого незвичного словника — доктор філологічних наук, завідувачка відділу соціолінгвістики Інституту української мови Національної академії наук України Леся Ставицька — новатор у нашому мовознавстві.

Нинішнє видання — аж ніяк не спроба навчити українців нецензурщини, — запевняє науковиця. На відміну від, приміром, американського письменника Стерлінга Джонсона, котрий видав справжню книжку-посібник, котра навчить, як правильно лаятися у будь-якій життєвій ситуації.

Ідея видати збірник зі словами-табу з’явилася після презентації «Короткого словника жаргонної лексики української мови» Лесі Ставицької, котрий викликав надзвичайну та абсолютно неочікувану, на думку авторки, увагу громадськості та медіа. «Нецензурна лексика — заборонена зона у підсвідомості багатьох українців, котрі вважають, що у нашій солов’їній та калиновій мові матюків не було, немає та не може бути. Однак те, що такі слова є, — це факт, адже у словнику зібрано близько 5000 таких слів та висловів». Для своєї книжки пані Леся збирала матеріал із сороміцького фольклору, художньої літератури, діалектних словників, збірника прислів’їв і приказок, укладеного Іваном Франком, фольклорних записів Хведора Вовка, Володимира Гнатюка.

За словами мовознавця Орисі Демської-Кульчицької, у мові немає гнилих слів, а є люди, котрі не вміють гарно говорити. Не зовсім згодна з нею письменниця Євгенія Кононенко, котра розповіла, що «нецензурні слова, як і сильнодіючі ліки», вживає рідко. Однак зізнається, що не раз, перекладаючи українською іноземну літературу, не могла знайти відповідників не зовсім літературним словам оригіналу, а через це страждає насамперед зміст твору та втрачається авторський стиль.

І сама Леся Ставицька, і видавець Андрій Мокроусов заявили, що «Українська мова без табу» — помічник для філологів, фольклористів, письменників, перекладачів та всіх, хто цікавиться українським словом, адже містить вислови, котрих не знайдете у тлумачних словниках. Однак авторка попереджає, що талант письменника чи перекладача у тому, щоб вживання будь-якого, навіть гострого слівця, було виправданим і не впадало читачеві у вічі. Ті ж, хто вживає лайку, аби привернути увагу до твору, напевно, й самі не знають значення цих слів.

Київ.

P. S. У Лесі Ставицької чимало планів: це і лайка в українській політиці, і прокльони, і російсько-український словник ненормативної лексики.