Між історією... та Європою — вчений ступінь «кандидат»

Більшість істориків стверджують, що до 1917-го система наукової і педагогічної атестації цілком відповідала регламентам європейських університетів, адже була створена за німецькими схемами. Головний недолік її — висока ліберальність в отримані наукових ступенів особами заможної частини суспільства. Безумовно, необхідна була хоча б «косметична» реформація.

Проте в 1918 році більшовики декретом практично повністю демонтували систему гратифікації наукових ступенів і звань, що створювалась понад століття. Анулювали вчені ступені доктора і магістра, звання професора (заслуженого, ординарного, екстраординарного тощо), доцента та приват-доцента. Особам, що самостійно вели заняття в вузах, автоматично присвоювалось звання професора, іншим — викладача. Приват-доценти із стажем три роки також отримували звання професора.

Передбачалось переобрання професорів через десять років, а викладачів через сім. Поламано було все для того, щоб створити нову наукову еліту. З соціальної пам’яті викреслювалось усе, та особливо дісталось науковому ступеню магістр як атрибуту буржуазної науки. Його витравили настільки глибоко, що й сучасні реформатори до кінця не розуміють, що воно означає («Голос України»: «Диплом магістра ще треба заслужити»; «Непрофесійний підхід — як шило»).

До 1937 року не було чіткої державної оцінки наукової і фахової підготовки викладачів. Учений ступінь не враховувався навіть у разі надання професорської посади. Пріоритет надавався «заслуженості» в науці, виробництві, мистецтві. Чергова постанова «Про вчені ступені і звання» ввела більш жорсткі правила. Як наслідок у 1937-му 277 науковцям із 460 присуджено ступінь доктора після захисту дисертації.

Потім від постанови до постанови еволюційно створювалася державна гратифікаційна система. На превеликий жаль, на початку цього процесу залишилась без уваги влади пропозиція академіка Г. Кржижановського — першого голови ВАК (1933 р.) — встановити вчені звання професор, доцент, асистент і вчені ступені доктор, магістр.

По суті, в XX столітті аналогом магістратури стала аспірантура, а магістра — кандидат наук. Тож була створена в повній відповідності з тодішнім міжнародним статусом країни гратифікаційна система звань і ступенів, а також достатньо забезпечена наукова еліта.

Нині діаметрально змінилося геополітичне становище України, відкрився нескінченний міграційний процес. Правильно відзначив шановний професор В. Яблонський («Голос України» від 13 грудня 2007 року), що як шило вилізли всі неузгодженості вітчизняних та зарубіжних регламентів. Особливо вразливою виявився ступінь кандидата наук. З позиції сьогодення назва ця, справді, спричиняє непорозуміння своїм семантичним дискомфортом. Особливо для науковців з великим стажем і багажем знань. Кандидат — це щось незавершене, етапне, тимчасове, а для багатьох — залишається вічним. Але якщо відійти від філології і пірнути у вир політики, кандидат — це бренд XX — початку XXІ століття, для декого — мрія і шарм: «кандидат у депутати», «кандидат у мери», «кандидат у майстри спорту», «кандидат у збірну країни» і навіть «кандидат у президенти».

А в науці це атавізм, який потрібно ліквідувати. Незгодних, здавалося б, немає. То в чому ж справа? Молдова це зробила за одну ніч — усіх перевела в доктори. Ми, на кшталт «гроші + купони», впровадили «кандидат наук + доктор філософії». Тож неважко уявити дискомфорт у спілкуванні дійсного, з університетською освітою, доктора філософії зі своїм ерзац-колегою — доктором філософії, що плутає діалектичний матеріалізм з марксизмом. У перспективі плануємо запровадити молдавську версію: всіх перевести в доктори й водночас поділити на «атестованих» і «не атестованих». Головне, що все це планується і робиться за наявності Закону України «Про вищу освіту».

Цитую: «Державна політика у галузі вищої освіти ґрунтується на принципах... інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень і традицій української вищої школи». За цим принципом логічне єдино правильне рішення — пропозицію академіка Г. Кржижановського (1933 р.) вписати у ст. 59: «1. Науковими ступенями є: магістр наук, доктор наук». Відповідно у пп. 1 і 2 ст. 58 додати слово «магістратура», в п. 4 — «магістрів», а абз. 9 ст. 53 видати в такій редакції: «Магістрант — особа, яка має диплом спеціаліста, навчається в магістратурі вищого навчального закладу або наукової установи для підготовки дисертації на здобуття наукового ступеня магістра наук». Ось і всі проблеми. І не треба залякувати студентів експериментами, робити з ретро «ноу-хау» і розгойдувати без того вутлий човен знань.

Прочитає гаряча людина ці зауваження і подумає: «Розумнику, а що робити з нинішніми кандидатами наук і магістрами?». А нічого: кандидати наук в касу навчального закладу (за місцем захисту) внесуть гроші за новий диплом магістра сільськогосподарських, технічних, фізико-математичних або інших наук, а магістри так і залишаться з дипломом магістра, але без слова «наук». І це потрібно зробити якнайшвидше, поки особливої проблеми з магістрами ще немає, поки не всі розуміють, що «диплом магістра ще треба заслужити».

В подальшому потрібно магістратуру зробити доступною для всіх, хто бажає після отримання диплома спеціаліста продовжити навчання. Прийом до неї здійснювати як у вузи, три роки обов’язково навчатись, здати випускні іспити і отримати диплом магістра за спеціальністю й законодавчо пролонгувати право першочергово займати керівні посади на виробництві, а в навчальних закладах — викладача, асистента. За кожним випускником магістратури має зберігатися право протягом двох-трьох років захистити магістерську дисертацію, отримати диплом магістра, але вже зі словом «наук», і цим самим створити передумови отримання звань доцента, професора. Такий, вважаю, має бути наш український варіант.

Ігор РИХЛІВСЬКИЙ, доктор сільськогосподарських наук, професор, завідувач кафедри Подільського державного аграрно-технічного університету.

Кам’янець-Подільський.